«Амадока» Софії Андрухович. Уривок з книги
Старий Лев
09.08.2020
Навесні світ побачив новий роман авторки бестселера «Фелікс Австрія» Софії Андрухович – «Амадока». Це історія про те, що нічого не зникає безслідно, зв’язки та паралелі між минулим і сьогоденням з часом можуть не стоншуватися, а глибшати, а пам’ять окремої людини та цілих поколінь ховає у собі багато таємниць.
Сюжет роману охоплює кілька епох. Але центральною залишається сучасність. Понівечений до невпізнаваності в одній із гарячих точок на Сході України, герой роману «Амадока» тільки дивом залишився живим. Це сумнівна втіха, оскільки важкі травми призвели до повної втрати пам'яті: чоловік не пам'ятає ні свого імені, ні звідки походить, не пригадує жодної близької людини, жодного фрагменту свого попереднього життя. Таким його і віднаходить жінка, любов і терпіння якої здатні творити дива: сягати найглибших пластів забуття і спогадів, поєднувати розрізнені клапті понівеченої свідомості, зшивати докупи спільну історію.
Вже 14 серпня на facebook-cторінці Hromadske відбудеться перша зустріч Книжкового Клубу, де разом з авторкою і читачами говоритимемо про «Амадоку». А також до 21 серпня для учасників Спільноти Старого Лева (системи лояльності видавництва) діє знижка 20% на роман із промокодом hromadske.
Зараз же пропонуємо вам почитати уривок з роману і надихнутися прочитати усю книжку.
***
Частина перша
Богдан
[…] Це було безнадійно: валізи були наповнені непотребом. Смердючим і зігнилим сміттям. Того дня, коли їх знесли до сховищ Архіву, Романа зустріла Богдана дорогою до метро.
Вона перетнула Софійську площу і якраз чекала на світлофорі, щоб Софійською вулицею спуститися до Майдану. У повітрі почали пролітати окремі сніжинки. Рвучкий вітер так блискавично змінював свій напрям, що час від часу сніжинки просто зависали у світлі фар і вуличних ліхтарів.
Рома бачила, що водій перед зеброю широко усміхається їй і жестикулює, але вона продовжувала йти, тому що жоден водій із такою осяйною усмішкою і в такій розкішній машині за законами світобудови не міг подавати їй сигналів.
Богдан вистрибнув у самій сорочці. Сніжинки падали йому за комір і відразу танули. Інші водії, яким Богдан заважав проїхати, знавісніло сигналили.
Ви хочете, щоб мене оштрафували? — засміявся він, взявши її чомусь обома долонями за плечі. — Ходімо.
Рома просто не хотіла, щоб ця проблема з транспортним рухом розбухала. Скупчення машин і людей, які витріщались на неї, поширювалося в навколишню темряву. Романа несподівано стала причиною вуличного затору в центрі міста. Верещання сигналів, лайка у відчинені вікна. Хтось вказував на неї пальцем. Якийсь вульгарний чолов’яга, спотворений спазмом злости, вибіг зі свого «паджеро» і кричав, не розбираючи слів. Над усім цим тьмяно полискував купол дзвіниці собору.
Рома впала на крісло поруч із місцем водія, і авто покотилося вперед, залишаючи позаду істерику й сором.
Куди вас везти? — запитав Богдан. — І як вас звуть? Ми знайомилися в Архіві, але вас було так багато, що я забув імена.
Навіщо ви все це затіяли? — невдоволено пробурчала Рома, хоча в машині їй стало затишно і добре, крісло виявилося теплим і зручним. Хотілось загойдатися тут, і забути про все, і їздити колами навкруги Собору і Оперного театру, повз Будинок вчителя і Будинок вчених, і повз Посольство Вірменії в Україні, і які завгодно посольства і будинки яких завгодно вчителів і вчених.
Я нічого не затіяв. Я просто намагався з вами привітатись, а ви дивились крізь мене, наче крізь шибу. Я ж приніс до Архіву чотири валізи матеріялів! Родинний скарб! Ми ж із вами про це розмовляли, це ж ваша дослідницька робота!
І тому ви кинули машину посеред вулиці і побігли за мною?
Припиніть зі мною сперечатись, — холодним голосом сказав Богдан.
Глибоко втопившись у теплому кріслі, Рома думала, що вона залишається сидіти в цьому авті зовсім не тому, що воно зручне і затишне, і що таким чином вона може спростити своє вечірнє добирання додому, не їхати в переповненому метро до Академмістечка, не стояти там у черзі на зупинці, мерзнучи від мокрого вітру і мліючи від смороду пиріжків, які продають у кіоску поруч із зупинкою, а потім не стояти півтори години стиснутою якимись типами в зашморганих куртках, втупившись поглядом у чиюсь потилицю зі шкірою грубою, як шкіра тварини, якщо цій тварині зголити шерсть. Рома здивовано виявила, що залишається тут покірно і мовчки тому, що цей чоловік, такий непривітний і брутальний, створює їй дискомфорт. Ця незручність, цей пісок у взутті, ця непросохла білизна під одягом сковували її рухи і магнетизували. Стан робив її безвольною.
А чоловік і не думав везти її в напрямку Клавдієвого. Він повернув із Верхнього Валу за Житнім ринком — з його трампліном даху над полотнами скла і металевими барельєфами, порожньої нічної бляшанки, навколо якої совгалися чорні опудала безпритульних. Білі стіни церкви Миколи Притиска у світлі ліхтарів здавались опуклими. Чоловік зупинив авто біля тротуару, не доїжджаючи до Флорівського монастиря.
Схоже, ви одна з небагатьох, кому я можу довіряти в цьому місті, — сказав Богдан, нервово тарабанячи пальцями по керму. — Зрештою, там, звідки я родом, довіра взагалі небезпечна для життя.
Він поглянув на неї своїми виразними світлими очима і гірко усміхнувся:
Розумієте, завтра вранці на мене чекає подорож. Не просто неприємна: огидна! І невідомо, чи я коли-небудь повернусь, розумієте? Я хочу попросити вас розділити зі мною цей вечір. Раз ми вже з вами сьогодні випадково зустрілися.
Зауваживши натяки на обурення, що явно проступили у виразі Романиного обличчя, Богдан додав офіційним тоном:
Ви повинні допомогти мені знайти одну цінну річ. Навіть не уявляєте, наскільки вона коштовна. Без вас я не впораюсь.
Я повинна? — видавши короткий збентежений смішок, запитала Рома.
Ну, я прошу вас допомогти, — Богданів тон раптом зробився жалібним і навіть плаксивим. — У мене мало часу. Завтра вранці я вже буду в дорозі. І ця річ дуже потрібна. Необхідна, розумієте? Не мені особисто: вся ця справа виходить далеко за межі особистих амбіцій. Це частина скульптури, уламок витвору мистецтва. Я повинен повернути його чоловікові, який поклав своє життя на те, щоб рятувати від знищення мистецтво минулих часів. Чоловікові, який дуже багато для мене важить. І перед яким я страшенно завинив.
Він вийняв із пачки, що лежала на панелі під лобовим склом, сигарету і почав розминати її у пальцях, смітячи собі на штани тютюном.
Ви курите? — запитав у Роми. І, не дочекавшись відповіді, мовив: — Я кинув.
Поки він, докуривши, безуспішно колупався у вхідних дверях під’їзду, приміряючи один за одним ключі зі зв’язки, Романа формулювала подумки повідомлення про те, що вона не зможе допомогти, бо їй уже час, що підвозити не треба, їй тут два кроки до метро. У Богдана тремтіли руки.
От чорт, — цідив він крізь зуби. — Розумієте, вони ніколи не зачиняють цих дверей, я в житті цим ключем не користувався.
Нарешті двері з внутрішнього боку відчинив заспаний консьєрж — літній чоловік зі скуйовдженими залишками волосся. Богдан кивнув йому мовчки і, тицьнувши пальцем нагору, першим увійшов досередини.
Вони піднімалися широкими сходами. Романі здавалося, що кожна сходинка була удвічі вищою і ширшою, ніж більшість сходинок, які їй траплялися у житті. Долоня обачно повзла прохолодним поруччям.
На кожен щедро освітлений простір поверху — лише одні двері, одне помешкання. Світло вмикалося, реагуючи на рух, із сухим клацанням. Тут і там блимали червоні цятки датчиків, сигналізацій, камер спостереження.
На найвищому поверсі, звідки вже тільки залізна драбинка вела нагору, на горище, Богдан жестом наказав Ромі завмерти на кілька сходинок нижче і не рухатись, а сам упритул наблизився до дверей сталевого кольору із невідомого Романі матеріялу, в якому одночасно можна було впізнати і дерево, і метал, і пластик.
На цьому етапі Ромі здалося, що Богдан п’яний. Розпластавши долоні, він почав обмацувати поверхню дверей згори донизу, вимальовувати якісь фігури і лінії, таємні знаки. Це тривало деякий час, аж доки, схилившись на коліна і копирсаючись пальцями біля порога, Богдан не прогугнявив: «Агг-га, є». Після цього щось ритмічно заклацало, пролунало кілька сигналів, Богдан звівся на ноги, переможно усміхнувся — і широко розвів руки, ніби збирався Роману обійняти. Рома помітила, що двері вже відчинені. Крізь вузьку щілину пробивалося неяскраве темно-жовте світло.
Треба просто знати, куди тиснути, — задоволено пояснив Богдан. — Двері — відімкнути, відеокамеру — вимкнути.
Вони увійшли в передпокій, порожній і світлий, що продовжувався так само порожнім довгим коридором із яскравими плямами фотографій на стінах. Фотографії зображали обличчя понівечених людей, зняті крупним планом. Рома ковзнула по них поглядом, одразу ж його розфокусовуючи, і зняла окуляри. Але миттєві відбитки моторошних портретів уже втрамбувались у її пам’ять: дірки носів, у темряві яких проглядались потаємні хрящі і полискували внутрішні запечені тканини, провалля ротів, позбавлених піднебінь, хаос розташування частин обличчя, немов на роботах кубістів.
Богдан засміявся і підбадьорливо поплескав її по спині.
До цього вам варто звикнути. Це помешкання мого батька, він пластичний хірург. Переважно працює з обличчям, справжній ювелір. Бачите, як людина любить свою роботу, — Рома не була до кінця упевненою, яку емоцію чує в голосі Богдана: гордість чи насмішку. Він переходив від портрета до портрета, пильно придивляючись до кожного: — Ці фотографії здаються йому красивими, вірите?
Романа обережно повернула окуляри на місце, але на знімках погляд намагалась не затримувати.
Богдан поманив її рукою, і вона пішла слідом за ним коридором, збагнувши, що чоловік уже повністю захоплений якоюсь ідеєю: його погляд був зосереджений, очі примружені. Він оцінював закутки і поверхні, до них приміряючись.
Допоможете мені шукати, — сказав Богдан. — Ви навіть не уявляєте, скільки в цій квартирі речей, скільки тут споживацького непотребу. Батько ніколи не визнавав, що має проблеми з накопичуванням. Він жадібний і загребущий, мій старий. Смішно, бо все життя це він критикує мене через мою любов до предметів. Тільки от я ціную зовсім інші речі. Знаєте які? — він навіть не поглянув на Роману. Йому явно було неважливо, чи вона слухає його, чи розуміє. — Я ціную речі, яким є що розповісти. Наприклад, голову лева від скульптури святого Онуфрія.
Що ми шукаємо? — запитала Романа, не певна, чи хоче вона з’ясовувати, що саме Богдан має на увазі.
Він здивовано звів брови, ніби прагнучи підкреслити Ромину недорікуватість:
Я ж сказав. Ми шукаємо уламок каменю, завбільшки з невелику капустину. Ви впізнаєте в ньому голову тварини — обличчя лева. Він має доволі поважний вигляд. Не бійтеся, ви не зможете його не зауважити. Камінь був світлим, але потемнів від часу і шарів фарби, якою його методично вкривали селяни. Ми повинні повернути цю голову на її місце. Ви розумієте?
Романа відчула, як роздратування піднімається їй до голови. Відвернулася від Богдана — тільки для того, аби втупитись поглядом у фотографію жіночого тіла, з якого звисали цілі мішки, важкі безрозмірні сувої білої зморшкуватої шкіри. Вони спадали на підлогу з живота, рук, боків, чимось скидаючись на лаштунки в театрі.
Чому Романа не йшла геть? Чому вона залишалась у чужому помешканні з неприємним їй і, вочевидь, ненормальним чоловіком?
Почнемо звідси, — рішуче сказав Богдан. Він розсунув стіну, що виявилася дверцятами місткої шафи. На полицях лежали картонні коробки з побутовою технікою: міксерами, блендерами, кухонними комбайнами, пилотягами, прасками, оверлоками, кавоварками, кавомолками і капучинаторами, мультиварками, електричними чайниками, термопотами, хлібопічками, цитрус-пресами, йогуртницями, вафельницями, скиборізками, фритюрницями, шашличницями, епіляторами, фенами, електробігудями, тримерами, масажерами, підлоговими вагами, електроковдрами.
Що це — склад якогось магазину? — запитала Романа.
Це людська жадібність, — по-діловому відповів Богдан, безцеремонно скидаючи коробки на землю. Він розчищав полицю за полицею, зазираючи до кожної коробки, більшість із яких були ще не розпаковані. Богдан вийняв ножа з набору кухонних ножів і використовував його для розпаковування.
Вони переходили від шафи до шафи, і з’ясувалося, що мало не всі стіни у цьому помешканні складалися зі сховищ. Богдан натискав на вертикальні й горизонтальні панелі, виявляючи перед Романою все більше комодів і етажерок, прихованих полиць і шухляд, запасних антресолей і комірчин. Богдан і Романа переходили до наступних приміщень, залишаючи позаду себе божевільні розвали, сліди землетрусів і вивержень вулкану, хаос і непристойність. Приблизно таку розтерзаність залишають по собі злодії.
Весь цей час, відколи сіла до чужої машини, Романа потерпала від непроникної перепони відчуження між Богданом і собою. Байдужости, яку вона природним чином повинна була відчувати у стосунку до людей в метро чи маршрутках, до перехожих — і якої часто не відчувала. Натомість зараз, коли ситуація набирала дедалі інтимніших обертів, Рому бентежило, що їй ніяк не вдається наблизитись до свого нового знайомого, незважаючи навіть на злагодженість їхніх рухів.
Тож Рома спробувала намацати бодай якесь потепління, зав’язуючи розмову, поки її чутливі пальці перебирали тканини й целофанові обгортки, розстібали ґудзики і блискавки, розбирали стоси предметів, щоб потім знову їх зібрати. Романа запитувала про це помешкання і про те, чи батько не розсердиться, побачивши, що вони перевернули тут усе догори дриґом (на це Богдан пхекнув: «Але ж ми хочемо, щоб він розсердився»), про те, чому Богдан сказав, що нікому не може довіряти, про те, звідки ж він родом, намагалась розпитувати про сім’ю, про життя в Києві, про життя. Богдан відповідав односкладно — саме так, щоб не повідомити Романі нічого. І аж коли вона поцікавилася, ким був той чоловік, заради якого вони перевертають все в цьому домі догори дриґом, нарешті сталася зміна.
І ось тут її, Роману, було винагороджено. Бо погляд чоловіка пом’якшав і потеплішав, він дивився на Рому мало не з ніжністю, ковзаючи очима по її обличчю з несподіваною увагою. Його голос округлився і злагіднішав, він говорив обережно і зацікавлено, ніби гойдав дитину.
Понад усе він хотів би зараз поїхати на розкопки, сказав Богдан. Хотів би розібрати бодай невеличкий могильник. Але оскільки зараз не сезон, їхати доводиться деінде, в інших справах.
Саме під час своїх найперших розкопок у житті, будучи ще першокурсником, біля кам’яних балясин, відкопаних у підземеллі Підгорецького замку, Богдан і познайомився з доктором honoris causa Омеляном Майструком.
Досі не уявляю, чим можна пояснити його особливу до мене увагу, — зачудовано знизав плечима Богдан. — Що він побачив у мені такого, про що сам я ніколи не підозрював, у що я першим не повірив би і що б заперечив.
Як він розгледів у мені щось цікаве — чого за все моє життя не здатні були розгледіти ні батьки (що не дивно, бо їх ніколи не було поруч), ані баба з її сестрами (які від мене не відлипали), ні мої нечисленні приятелі.
Богдан описав Романі невисокого сухого чоловіка з сивим розвіяним навіть у приміщенні волоссям — складалося враження, що той постійно перебував на перехресті буйних вітрів. Описав поли його плаща, ледь зашироку в плечах маринарку, ледь задовгі штани, розтоптані мешти. Описав його пильний погляд, його тиху мову, його зосередженість. Його маніякальність, коли справа стосувалась архітектури чи мистецтва минулого, а особливо — зразків рококо й бароко, в якому він кохався з жагою онімілого від обожнення юнака.
Ось тоді я і пізнав, — розповідав Романі Богдан, — як слід по-справжньому дивитись на кам’яні статуї костелу в Підгірцях, на скульптури Томаса Гуттера і Конрада Кутшенрайтера, на дзвони Теодора Полянського, на роботи його зятя Франциска Олендзького, на іконостаси в Ізюмі, Лохвиці, Гадячому й Гадячі, Козельці, Чемерисах Волоських; на Ратушу в моєму рідному містечку, якої я раніше, здавалося, ніколи по-справжньому не бачив. Я ніби вперше довідався про майстра Пінзеля, який у середині XVIII століття працював у місті, в якому я народився, і залишив по собі в костелах і церквах потріскані животики путті і відламані кінцівки святих, якими ще не встигли розпалити багаття у минулі десятиліття […]
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно