5 поетичних збірок Старого Лева до Book Forum
Єфремова Анастасія
01.09.2018
залежність моя
доле моя
спрага моя
мій лазарет
фортеця і міст
пристань і порт
покора і піст
повія й свята
більше нікого
крім тебе нема
моя
й
не
моя
п
о
е
з
і
я
Л. Серняк
доле моя
спрага моя
мій лазарет
фортеця і міст
пристань і порт
покора і піст
повія й свята
більше нікого
крім тебе нема
моя
й
не
моя
п
о
е
з
і
я
Л. Серняк
«Поезія – спосіб відірвати мить від плетениці часу, замкнути її на собі, створити так маленький світець, в якому діють усі ті ж закони, що і в нашому, але виразно проступає якийсь один, той, заради увиразнення і оприявнення якого ми й билися з часом, відривали від нього найхарактерологічнішу мить. Поезія, таким чином, – спосіб увиразнення, спосіб говорити максимально точно, спосіб говорити про те, про що ти мусиш і хочеш, так, як ти хочеш і мусиш сказати» – ці слова поета Романа Романюка дуже добре передають те, чим є поезія. Упійманий момент, фіксація миттєвостей і станів. Саме такою є і поезія, що цьогоріч поповнила полиці Старого Лева – метафорична й буденна, лірична й різка, легка й на надриві, така, яку ковтаєш натхненно й спрагло.
«Зимовий король», Остап Сливинський
(оформлення Леся Панчишина)
(оформлення Леся Панчишина)
Цього літа у «Видавництві Старого Лева» вийшла поетична збірка відомого українського поета, перекладача й літературознавця Остапа Сливинського. До книжки увійшли як нова поезія, так і вірші з його попередніх збірок – «М’яч у пітьмі» і «Адам». Про любов і війну, пам’ять і відчуття дому, війну давню і війну сьогоднішню, про Адама і Єву, чи то пак Євку… Тут поєдналися різні форми й ритми, тут заховалися різні символи – від Ноя до кентавра. Проілюстровано книжку мозаїчними малюнками ще одного львів’янина – художника Леся Панчишина.
— Скажи, ти щасливий?
Мені захотілось сказати «так», і я сказав: «Так,
я щасливий».
А вона:
— Ти кажеш так, бо твоє серце спить.
А скажи, ти маєш надію?
Мені захотілось сказати «так», і я сказав: «Так,
я маю надію».
А вона:
— Так каже той, для кого надія ніколи не була
єдиним домом.
А скажи, ти прийдеш до мене?
Мені захотілось сказати «так», і я сказав: «Так,
Арзо, я прийду до тебе».
Мені захотілось сказати «так», і я сказав: «Так,
я щасливий».
А вона:
— Ти кажеш так, бо твоє серце спить.
А скажи, ти маєш надію?
Мені захотілось сказати «так», і я сказав: «Так,
я маю надію».
А вона:
— Так каже той, для кого надія ніколи не була
єдиним домом.
А скажи, ти прийдеш до мене?
Мені захотілось сказати «так», і я сказав: «Так,
Арзо, я прийду до тебе».
— Коли йтимеш до мене, можеш удома лишити руки,
бо руки твої, бачу, вміють робити лише слова.
бо руки твої, бачу, вміють робити лише слова.
«Хороші хлопці фінішують першими», Любомир Серняк
(оформлення Назара Гайдучика та Антона Селлешія)
(оформлення Назара Гайдучика та Антона Селлешія)
Це дебютна збірка львівського поета Любомира Серняка, що водночас вже не раз «лунала» як на просторах Фейсбука, збираючи схвальні лайки-шери-коментарі, так і без лапок – вживу серед поціновувачів поетично-музичних перформансів. Поезія Любомира так вдало поєдналася з музичними грувами Назара Гайдучика – дизайнера «Видавництва Старого Лева» та екс-учасника гурту «Плесо» – а разом вони хороші хлопці, які, кажуть, фінішують першими.
Це поезія трамваїв і електричок, маршруток і вузьких вуличок, дев’ятиповерхівок, гірських стежок, а ще затемнених кімнат – прямо як у Ремарка, де він і вона сповідають одне одному найінтимніше. І все життя немов метро, де «червона гілка – юність», «синя гілка – сумніви», «зелена гілка – спокій» – саме стільки тут розділів. Це поезія іронії і кохання, молодості й непевності: місцями хіпстерська й вулична, місцями – лампова й інтимна. Та найперше, звісно, поезія кохання. Головна його муза – вона. Та, яку, можливо, ще не зустрів, та, чиї вигини надто добре знає і чий силует вгадує здалека, або та, що пішла назавжди. Тут так багато «ти», «твого», «твоє» і значно менше «ми» – бо чи не все про неї. Тут так багато про доторки й погляди: «і якби я знову почав палити то доводилось би виходити на перекур після кожного її погляду». А ще на тих, хто так само любить відкривати книжки з кінця, одразу чекає маленька знахідка – фраза, яка стала назвою збірки, насправді має продовження.
ти запитуєш чи так любити нормально
я відповідаю що ненормально таке запитувати
бо любити її -це як кататись на велосипеді
чи говорити рідною мовою
нею ж думати
мовчати
навчившись одного разу
вже не забудеш
та я продовжую вперто тиснути на передні гальма
щоб весь час падати
і не припиняю емігрувати
у свою внутрішню
резервацію
я відповідаю що ненормально таке запитувати
бо любити її -це як кататись на велосипеді
чи говорити рідною мовою
нею ж думати
мовчати
навчившись одного разу
вже не забудеш
та я продовжую вперто тиснути на передні гальма
щоб весь час падати
і не припиняю емігрувати
у свою внутрішню
резервацію
«Бунар» Катерина Калитко
(оформлення Ілони Сільваші)
(оформлення Ілони Сільваші)
До нової поетичної збірки Катерини Калитко увійшли вірші, написані від 2014 року – страшного й поворотного року, який не стирається з історії. Цей період – емоційне ядро збірки, його початок, але, на жаль, ще не кінець. Поезію Катерини Калитко аж ніяк не зарахуєш до «легкої», якої читаєш, щоб порефлексувати й надихнутися. Це поезія глибока й суголосна, болісна й зранена.
«Бунар» – книжка, в якій поєднуються лейтмотиви вкорінення і дороги, війни й любові. Це так, наче дивитися в старий колодязь – бунар, – де все незмінно й повторювано. Рефреном тут звучить не лише війна, пам’ять, шлях, але й, наприклад, Вінниця – рідне місце авторки: «Товарняки, як хвилі, із гуркотом котяться на Вінницю, на Вантажну». Супроводжують вірші темно-зелені, немов шероховаті, вставки роботи художниці Ілони Сільваші – такі, немов хтось малював їх швидкою судомною рукою.
н е д і л я
Вересневі стояння в церкві схожі на ліс удосвіта,
на простукування кавунів біля межі баштану,
на розколювання горіхів, з яких проростає досвід,
на купання в ставках, прохололих, але рахманних.
Що потому? Крохмальна білизна, роз’ятрені хризантеми.
Тим, що ревно молилися, дозволено перший танець.
Кажуть, сором для чоловіка — так вихиляти стегнами,
але маки на вилицях швидко й лоскітно тануть.
Небезпечна бритва танцю вгрузає у мед
мовчазного горла. Рибинна грація ця.
Затуливши долонею його особливу прикмету —
слід гачка — не даєшся на деко, де черевця
випотрошують, закладають у них шафран, чабер,
щоб спекти урочисто, бо ж свято, бо зміна правил.
Молитви, і вигуки, й шурхоти:
— як я люблю тебе;
— забирайтеся геть;
— під ногами хрускають равлики.
на простукування кавунів біля межі баштану,
на розколювання горіхів, з яких проростає досвід,
на купання в ставках, прохололих, але рахманних.
Що потому? Крохмальна білизна, роз’ятрені хризантеми.
Тим, що ревно молилися, дозволено перший танець.
Кажуть, сором для чоловіка — так вихиляти стегнами,
але маки на вилицях швидко й лоскітно тануть.
Небезпечна бритва танцю вгрузає у мед
мовчазного горла. Рибинна грація ця.
Затуливши долонею його особливу прикмету —
слід гачка — не даєшся на деко, де черевця
випотрошують, закладають у них шафран, чабер,
щоб спекти урочисто, бо ж свято, бо зміна правил.
Молитви, і вигуки, й шурхоти:
— як я люблю тебе;
— забирайтеся геть;
— під ногами хрускають равлики.
«Артерія» Дмитро Лазуткін
(оформення Євгена Величева)
(оформення Євгена Величева)
Ця збірка – приклад того, як внутрішні рими стають надрукованими поетичними рядками – а ті лунають з динаміків голосом самого автора. На деяких сторінках нової поетичної збірки Дмитра Лазуткіна заховані QR-коди, просканувавши які кожен може почути вірш у виконанні самого поета – а отже, поглибити власне прочитання, доповнити його новими сенсами та інтонаціями. Уся поезія у збірці згрупована за трьома розділами – «лабораторна робота», «під сонячними мостами» і «мангал». У «лабораторній роботі» відчитується чимало знайомих і болісних для нас образів: українські танки, загиблі, кров і страх: «і все що ранок дістане з кишені // це сонце розірваної батьківщини // яке тобі заливає легені…», «уяви, ти ніколи не повернешся в своє місто з усіма його вулицями й набридлими влітку тополями…». Розділ «під сонячними мостами» поєднав у собі любовно-інтимну лірику, де перед нами то поет-романтик з морськими хвилями, снігами й небесними амплітудами, то такий собі іронічно-зухвалий пацан. Хоча, слухаючи власне відеозаписи віршів, розумієш, що Дмитро Лазуткін ще той-таки романтик:
мій присмак в твоєму роті
твій слід на моїх раменах
в солодкій оцій дрімоті
ніхто не бере полонених
я знаю ти хижа дуже
ти знаєш я п’яний чесно
і як же нам очі мружить —
ця ніжності кара небесна
що стелиться між листками
що ластиться і тріпоче
торкайся мене руками
торкайся мене як хочеш
твій слід на моїх раменах
в солодкій оцій дрімоті
ніхто не бере полонених
я знаю ти хижа дуже
ти знаєш я п’яний чесно
і як же нам очі мружить —
ця ніжності кара небесна
що стелиться між листками
що ластиться і тріпоче
торкайся мене руками
торкайся мене як хочеш
…
Розділ «Мангал» починається одразу невесело («вбили», «вибух», «пекло»). У своїй трагічності він перегукується із першим. Тут більше емоцій, багато різких пасажів й навіть епатажу: «негайно зніміть спідницю пане прокуроре», «самозакоханий йолопе затям: якщо не труситимеш дерево – яблуко не впаде завчасно», «вирішив написати у фейсбуці: які у мене красиві чорні труси!».
Поетична збірка Дмитра Лазуткіна – хороший приклад того, що таке сучасна поезія – актуальна, відверта й чуттєва водночас, така, що виходить за сторінки книжки.
«Речі, що лишилися від дому» Еліна Свенцицька
(оформлення Тетяна Гавриленко)
(оформлення Тетяна Гавриленко)
Українська письменниця Еліна Свенцицька після початку війни вимушена була покинути свій дім у Донецьку і вирушити на пошуки нового. Саме про це її поетична збірка «Речі, що лишилися від дому» – про біль і втрату, а ще про те, як, не перестаючи відчувати їх, навчитися новому щастю, хоча б маленькому й крихкому. Поезія буде особлива близька всім, хто, як і Еліна, мусили покинути рідну домівку – не стільки будівлю, скільки острівець тисячей спогадів-прив’язаностей.
І всі напишуть вірші про Майдан,
Постануть революції поети,
Неначе помаранчеві намети,
Яскраві і веселі в драбадан.
Всім хочеться і помсти, й каяття,
І друга викривати до загину,
А потім — напувати без пуття.
Циганський табір — ось моя країна.
Цей сум розхристаний і цей роздертий жаль,
Покірна аж до виснаження гідність,
І безлад відчаю, й скуйовджена печаль,
Які у спадок нам лишили рідні.
Ніхто не спить... Ніхто не спить вночі —
Столочено й попереду, й позаду.
І люд хмільний танцює сміючись:
Всі зраджені — і зраджують за зраду.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно