5 фактів про Наталю Гуменюк
Шиманська Анна
25.06.2020
Наталя Гуменюк, українська журналістка та авторка збірки репортажів з окупованого Криму «Загублений острів», у своїй діяльності більше звикла ставити питання іншим та вести розмову, будучи у ролі інтерв’юера. Але долучившись до участі у проєкті «Запитай у автора», Наталі довелось змінити роль та давати відповіді на запитання від наших читачів. Якщо ви не переглядали відео, ми занотували для вас кілька цікавих історій, якими авторка поділилась з нашою аудиторією. Про улюблені книги дитинства, дитячі мрії, роботу над книгою «Загублений острів», поїздки до Криму та складні теми в журналістиці – все це та багато іншого у нашому матеріалі.
Чільне фото - Анастасія Власова/hromadske
Про улюблені дитячі книжки
Моя улюблена книжка – «Тореадори з Васюківки» Всеволода Нестайка. У дитинстві я часто бувала в селі. У мене бабуся, дідусь, прадіди – вони всі сільські вчителі, і ми дуже багато читали. Мені дуже подобались головні герої – бешкетники. Окрім того, якось трапилася така цікава історія: село було дуже маленьким, і бібліотекаркою частково працювала сільська доярка. Більішсть часу вона була на фермі. А коли ми хотіли читати, то бігли до неї і вмовляли відкрити бібліотеку. Там наприкінці 80-х і початку 90-х були дуже хороші книжки. Був роман Булгакова «Майстер і Маргарита», був «Гоббіт» Толкіна, якого тепер всі добре знають. Я теж захоплювалася цією книжкою, так само як і серією «Чарівник із Смарагдового міста». Ці книжки я зачитала до дір, і саме вони вплинули на моє бажання мандрувати.
Про важливі моменти життя та заборонені теми
Я намагаюсь не повертатись до минулого. Мені здається, що все найцікавіше ще попереду. Але я із задоволенням пережила б не просто один день, а багато моментів, при тому не змінюючи їх. І до того ж непростих. Зараз я згадала про такий день. Це був 2012 рік, якраз розпал режиму Януковича, вбивство української журналістики, нормально вона тоді не працювала. Вже 2 роки як я пішла з телеканалів, фактично ніхто тоді не робив міжнародну журналістику, а я за фахом міжнародниця. І зрештою після кількох проєктів я наважилась поїхати на Близький Схід, там якраз розгортались події арабської весни. Мені випала можливість почати оцю мандрівку, яка фактично тривала аж до нашої Революції, і закінчилась книжкою «Майдан Тахрір», а я потрапила в таке особливе середовище активістів, музикантів. Але я пам'ятаю цей день, коли в тебе майже немає грошей, у тебе немає гарантій від медіа, що це коли-небудь опублікують. Але ти нарешті можеш робити той репортаж, який би ти хотів, який, можливо, не буде форматним. Зараз я бачу особливо цінними найскладніші моменти, які тоді виявлялися дуже-дуже непростими. Зараз мені точно ясно, що я вдячна кожному такому непростому моменту, бо він стався і дозволив зробити все те, що я зробила потім.
У мене є принципи, які я за жодних обставин не порушу: добропорядності, чесності в професії, об’єктивності. Йдеться про принципи, але не теми, тому що теми можуть бути складними, співрозмовники можуть бути жахливими. От скажімо інколи питають: чи можна брати інтерв’ю у Віктора Януковича чи Аксьонова, кримського окупанта. Моя думка, як українського журналіста – так, це наш обов’язок. Тому що жоден іноземний чи російський журналіст не поставить питання таким чином, як поставимо їх ми. Якщо я можу ставити питання цим людям – ті питання які є у нас, у нашого суспільства, на які вони мають відповісти, – то вважаю, що вони потрібні.
Про поїздки в Крим та роботу над книгою «Загублений острів»
Крим – це складна історія. Працюючи в таких умовах, у тебе є професія і твоє завдання – дізнатися, а не сперечатися. Не кожне інтерв’ю – це формат хардтолку. Ти маєш дізнатися як живуть люди. І я туди їду, щоб бути вашими вухами, щоб передати якусь інформацію. Ти можеш висловити свою позицію, але ти тоді нічого не дізнаєшся. Це стосується не тільки такої складної теми як Крим. Мені здається, що ти не можеш брати інтерв’ю тільки в людей, з якими погоджуєшся. У Криму є одна невидима картинка. Ти одразу ось так не побачиш репресованих кримських татар. Треба розуміти, що там триває життя: люди народжують дітей, одружуються, живуть, ходять на роботу. Там є море, гори, вони з Криму нікуди не зникли. Але, звичайно, є речі, які змінилися. Журналістська професія все ж працює таким чином, що ти бачиш більш негативні історії.
Про майбутнє української книжки та творчі планиЯ на карантині (і не лише на карантині) багато читаю. Для мене читання – це медитація, спосіб врятуватися від ґаджетів. Навіть при перегляді фільму на ґаджеті можуть відволікати різні сповіщення. А книжка – це те, що змушує видихнути, задуматися, уповільнитися. Я зараз замовила багато книжок. І збагнула, що практично всі вони українських авторів – Артема Чапая, Тамари Марценюк та ін. Також я зараз читаю серію про бандитські 90-ті у Сумах, Франківську і Дніпрі. Тому знаю, що майбутнє української літератури є. Я великий фанат української публіцистики, меншою мірою читаю, але полюбляю, українську прозу. І там є багато хорошого. Тому я рада, що це все розвивається.
Такої літератури як «Загублений острів» має бути більше. Я зараз загадала свою першу книжку – репортажі з арабських країн про покоління арабської весни. І пам’ятаю, що у 2012 році мені майже не було де друкуватися; коли я писала ті тексти, для репортажистики тоді практично не було місця. Зараз є видавництва, які видають репортажистику, як «Видавництво Старого Лева» чи спеціалізовані видавництва. Тому у нас є майбутнє.
Я планую продовжувати працювати в цьому жанрі. Але для мене процес роботи над книгою є тривалим, мені треба прожити цей час, мати право її написати, мати матеріал. Тому зараз я маю певний задум і можу точно сказати, що писати репортажі точно буду.
Про дитячі мрії та журналістику
Про дитячі мрії та журналістику
Журналіст – це не була робота моєї мрії у дитинстві. Я спочатку хотіла бути астрономом, а потім стати людиною, яка займається вирішенням якихось конфліктів – палестино-ізраїльським та іншими. Хотіла вступити на міжнародні відносини, але у той час, на початку 2000-х, для цього треба було мати або зв’язки або хабар, тому я вступила на журналістику та зрештою з’ясувала, що це і є моя мрія. Розказувати про життя країн я можу також будучи журналістом. До того ж я в цьому вільніша. Я часто ставила собі питання: що я робила би, якби у мене була велика кількість грошей? І завжди відповідала: рівно те саме, що я роблю зараз.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно