«140 децибелів тиші». Уривок із книги
Бачинський Андрій
24.10.2020
«140 децибелів тиші» – підліткова історія від Андрія Бачинського, що стала «Дитячою книгою року ВВС» у 2015 році.
У центрі історії – юний музикант Сергій. В автомобільній аварії хлопець втрачає не тільки батьків, сестричку, але й слух. Він мусить навчитися по-новому спілкуватися з ровесниками в інтернаті, подолати зневіру і відчай, аби важка втрата не вбила в ньому повністю бажання жити. А також – вирватися зі злочинного кола і врятувати названу сестру від лиха...
Пропонуємо вашій увазі уривок з книжки.
***
Розділ 3
НОВА ДОМІВКА
Сергія привезли зранку, коли всі вихованці інтернату були на заняттях. Після огляду лікаря-терапевта хлопця відвели в кімнату, яка відтепер мала надовго стати його домівкою. У кімнаті було чотири ліжка, стільці, тумбочки, шафа для одягу, телевізор і червоно-коричневий килим на підлозі. На перший погляд, могло здатися, що тут живуть звичайні діти, якби не одна деталь: на кожному предметі був приклеєний аркуш паперу, а на ньому написана його назва. Напевне, глухим так легше запам’ятовувати слова та їх написання.
Старший вихователь, яку звали Наталя Іванівна, допомогла Сергієві розкласти речі, а потім повела знайомитися з інтернатом. Розповіла, що на території є навчальний, адміністративний і спальні корпуси з чотиримісними кімнатами, туалетами, душовими та загальними кімнатами відпочинку. Ці корпуси були окремо для дівчат і для хлопців.
Потім Наталя Іванівна провела Сергія до улюбленого місця усіх вихованців інтернату – їдальні та спортзалу. На порозі їм зустрівся невисокий огрядний чоловік середнього віку.
– О, хто це тут у нас? – запитав він. – Новенький?
– Це Сергій, – відповіла Наталя Іванівна. – Він не чує і не говорить, ще й не дуже вміло читає по губах.
– Ну нічого, це ми виправимо, – бадьоро промовив чоловік.
Трохи присів, щоб Сергій бачив його обличчя, і заговорив, чітко проказуючи кожне слово:
– Привіт, мене звати Микола Павлович. Я завуч і вчитель-сурдолог, навчаю дітей розмовляти, читати по губах і спілкуватися жестовою мовою. Я знаю, що ти Сергій. Ти розумієш, що я говорю?
Сергій розумів, але йому було байдуже. Він відвернувся до вікна, що виходило на подвір’я.
– Нелегко з ним буде, – зітхнула Наталя Іванівна. – На ось, Колю, почитай висновки медкомісії.
Микола Павлович погортав папку з особовою справою Сергія.
– Дійсно, нетиповий випадок. Треба, щоб він якнайшвидше освоїв жести і зміг спілкуватися з іншими дітьми. Тоді не буде почуватися самотнім. Сьогодні ж розпочнемо. Наталю, запиши його до мене на заняття на третю годину.
Навпроти їдальні була школа. Щойно закінчився урок, діти повибігали на вулицю. Сергій вперше в житті побачив як глухі спілкуються між собою. З народження він ріс в оточенні звуків музики. Тепер його оточувала тиша, а музику мало замінити безперервне переплетіння пальців, долонь і рук перед очима. У цю мить йому особливо гостро забракло мами й тата з їхнім вічним «пилянням» на скрипці і «дуттям» на кларнеті, а ще малої Іринки з її щоденними ранковими примхами і голосінням... Не стримавшись, Сергій розплакався.
Двері до їдальні відчинилися, і в приміщення увірвалася зголодніла дитяча юрба. Вихователі одразу почали вгамовувати учнів, забувши про Сергія. Чергові розставляли посуд. Один із старшокласників помітив новенького, що плакав біля вікна, підійшов і смикнув його за рукав, привертаючи увагу. Коли Сергій озирнувся, той почав жестикулювати, намагаючись заспокоїти малого.
Але Сергій злякався і вибіг геть. Йому хотілося втекти якнайдалі з цього місця. Тільки куди? Кому він потрібен у цьому світі? Хлопець сів під парканом, що розділяв землю на два світи, – світ звуків, для якого Сергій тепер уже був чужим, і світ глухих, для якого він ще не став (і не хотів ставати) своїм.
Автотрасою, що проходила відразу за парканом, проїхала велика зелена вантажівка. Сергія аж сіпнуло від жахливого спогаду. Він рвучко підвівся й почав дертися на паркан.
«Чому мене всі покинули? – пекла йому образа. – Чому Іринка і мама з татом мають бути десь там на небі, а я – мучитися тут, серед цих дивних незрозумілих дітей?»
Сергій уже стояв на стовпчику паркана і лише чекав, коли проїжджатиме наступна вантажівка...
Микола Павлович, чоловік далеко не спортивної статури, побачивши Сергія, що зібрався вискочити на дорогу, від їдальні до паркана мчав, наче справжній легкоатлет. Схопив малого за ноги і стягнув на землю.
– Що ж ти робиш?! – закричав і, щойно малий підвівся, почав гарячково трусити Сергія за плечі. – Жити набридло?!
Хлопчик мовчки ковтав сльози, стискав кулачки і голосно сопів. Заспокоївшись, учитель пригорнув хлопця.
– Не бійся, з часом ти зрозумієш, що світ глухих не менш цікавий, ніж світ, наповнений звуками, – промовив, дивлячись Сергійкові в очі. – І запам’ятай: людина живе доти, доки живе пам’ять про неї. Зрозумів? Ти повинен жити, бо поки битиметься твоє серце, доти в ньому житимуть твої рідні. Зрозумів?
Сергій ствердно кивнув.
– Це вже краще, – ледь усміхнувся вчитель. – Отже, зараз ми з тобою пообідаємо, а потім почнемо перше заняття.
На занятті Микола Павлович записував на дошці слова, а потім показував їх Сергієві жестами.
– Дивися, насправді це не складно. Є десятки простих жестів, котрі ти вживав і раніше, коли чув: «я», «ти», «так», «ні», «візьми», «дай», «гроші». З часом освоїш інші. А ті слова, на позначення яких немає жестів, можна показати літерами.
Учитель зняв зі стіни велику таблицю з різними зображеннями долоні і дивно схрещених між собою пальців.
– Дивися, це дактиль – абетка для глухих. З її допомогою можна літерами передати будь-яке слово. Треба лише зрозуміти і запам’ятати. Ну ж бо, Сергію, нотну грамоту, мабуть, значно важче було вивчити...
Після заняття Наталя Іванівна познайомила Сергія з сусідами по кімнаті – Андрієм та Володею. Андрій народився в сім’ї батьків зі слабким слухом і змалечку був майже глухим. Слуховий апарат допомагав йому чути лише гучні звуки. Він не розмовляв, зате дуже добре читав по губах. Володя народився з нормальним слухом, але у два роки перехворів на менінгіт і оглух. Взагалі, більше половини дітей в інтернаті втратили слух саме через ускладнення після хвороби. Володя розмовляв добре, хоча й повільно. А зі слуховим апаратом міг навіть спілкуватися по телефону.
Коли вихователька залишила хлопців у кімнаті, Андрій з Володею почали розпитувати новачка, хто він і звідки. Сергій не розумів їх. Тому просто ліг на ліжко, відвернувся і вдав, ніби спить. Та й не хотілося йому розмовляти. Вони були для нього чужі. Наче з іншої планети. І Сергій не хотів миритися з тим, що він тепер теж уже іншопланетянин.
О десятій в інтернаті оголосили відбій. Після того, як чергова вихователька вимкнула у кімнаті світло, Андрій та Володя повсідалися на ліжках, увімкнули мобільні телефони і направили світло екранів кожен на своє обличчя. Так вони бачили один одного і могли продовжити спілкування. Сергій спостерігав за ними. Після заняття з Миколою Павловичем він уже розумів деякі жести.
Вочевидь, хлопці розмовляли про своїх батьків, бо найчастіше показували жест «мама», торкаючись вертикальною долонею спершу до правого, а потім до лівого кутика губ, і «тато» – торкаючись долонею до чола і до підборіддя.
«Щасливі, – з гіркотою думав Сергій. – У них немає слуху, зате є тато й мама. І на вихідні вони їх забирають додому».
Він важко зітхнув і знову повернувся до стіни. Через декілька хвилин заснув. Уві сні знову сидів на задньому сидінні татового «Ланоса» і нажахано та безпомічно дивився на величезний поїзд, який з гуркотом і скрипом, розбризкуючи іскри з-під коліс, мчав йому назустріч...
Розділ 4
ВІТЬОК
Наступного дня Сергій уперше в цьому навчальному році сів за парту. Перед тим, як розпочати урок, учителька вивела Сергія на середину класу і повільно промовила:
– Діти, це наш новий учень. Його звати Сергій. А це, Сергію, твої нові друзі. Андрія і Володю ти вже знаєш.
Познайомся тепер з дівчатками: Катруся, Марічка та Іванка.
Дівчата зиркали на новачка з-під лоба, пересміювалися між собою і виразно жестикулювали. Але Сергієві було байдуже, що з нього хихочуть. У класі було дві вільні парти. Хлопець сів за одну з них і втупився поглядом у вікно. Часом озирався на дошку, на вчительку, яка намагалася одночасно і писати, і пояснювати матеріал, жестикулюючи вимащеними в крейду пальцями.
Після уроку вчителька затримала Сергія. Сіла поряд і написала на листку:
Сергій похитав головою. Насправді йому було байдуже, він не збирався працювати над новими задачами чи прикладами.
«Ти пропустив місяць занять, нам треба провести кілька додаткових уроків».
Хлопець знову заперечив.
«Чому? Не хочеш вчитися?»
Сергій узяв ручку і теж написав:
«Мої батьки були музикантами. І їхні батьки також. Я 5 років вчився в музичній школі. Вони хотіли, щоб я став знаменитим піаністом. У мене був абсолютний слух. А тепер – абсолютна глухота. То нащо мені ваша освіта?»
«Так не можна, не опускай руки. Не на одній музиці світ зійшовся. Є багато інших професій. Є безліч можливостей реалізуватися в житті».
Сергій махнув рукою, проте вчителька не здавалася й продовжувала писати:
«Наша учениця минулого року перемогла в міжнародному мистецькому конкурсі. Малює чудові картини. А зараз уже вчиться в педаго-гічному університеті. Мріє колись повернутися до нас в інтернат працювати. Отак-от!»
Сергій хотів було щось заперечити, але над дошкою заблимала лампочка, сповіщаючи про початок наступного уроку. Вчителька весело скуйовдила хлопцеві чуба і промовила:
– Не впадай у відчай. Все ще налагодиться, я впевнена... […]
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно