10 фактів про Фоззі
Шиманська Анна
06.07.2020
Спілкування авторів зі своїми шанувальниками розкриває так багато цікавого про них. Адже запитання читачів бувають дуже несподіваними. Втім, як і відповіді на них. У цьому ми переконалися під час розмови Олександра Фоззі Сидоренка – музиканта гурту «ТНМК», журналіста, автора книг «Гупало Василь» та «Червоні хащі» – з його шанувальниками у проєкті «Запитай у автора». Як Фоззі падав зі сцени? Які книги Стівена Кінґа радить до прочитання? Про що мріяв у дитинстві та чи здійснились його мрії? Як з’явились ідеї книг «Гупало Василь» та «Червоні хащі»? Цікаво? Тоді ще більше цікавих фактів – у нашому матеріалі.
Про дитячі мрії
Моя найбільша дитяча мрія була грати у футбол за київське «Динамо». У 80-х роках минулого століття – це була нереальна мрія. Мені здається, в космос було легше полетіти, ніж грати у футбол в київському «Динамо». Але я однаково мріяв. І через багато років ветеранам київського «Динамо» не вистачило одного гравця для гри. Мені зателефонував Віктор Євгенович Леоненко, з яким ми тоді разом вели телевізійну програму «Третій тайм», і сказав в притаманному йому стилі «Слиш, инвалид, нам тут одного не хватает». І я поїхав в якесь містечко Київської області, навіть не пам'ятаю яке, і грав у футбол у формі київського «Динамо». Цілий тайм, якщо не помиляюсь. Нічого не забив. Таким чином можна вважати, що найбільша дитяча мрія в певний спосіб здійснилася.
Загалом вся історія гурту «ТНМК» – це суцільний кумедний випадок, який триває за різними підрахунками від 23 до 30 років…
Два випадки пов’язані з виступами у Сумах. У мене на ногах є два сумські шрами – на різних колінах. Спочатку наш гітарист в турі переможців Червоної Рути-1997 (тур відбувався наступного року – 1998) вирішив, що буде непогано, якщо він мене скине в Театрі Щєпкіна зі сцени в люди. Тож він розігнався і влупився у мене ззаду. Я, відчувши це, лівим коліном намагався зачепитися за рамку, яка обмежує сцену, і розбивши ногою скло, розсік собі коліно. Оскільки в турі ми постійно виступали, воно довго не загоювалось. Отже, мав один шрам.
А другий випадок теж був в Сумах, тільки на площі – це був тур за референдум. Навіть маю таке фото, де стоїть Леонід Кучма, аплодує, і поряд трохи скривавлений я. Тоді я просто провалився під сцену. Сцена була на висоті 2-3 метри, під нею стояли і курили кілька робітників компанії, що її монтували. Мабуть в нагороду за те, що вони її погано зібрали, на них згори впав я. Прямо на голову. Врешті, мене таки підняли на сцену знову, тому я й на фото виявився зі скривленим виразом обличчя.
Про процес писання та перші спроби пера
Про процес писання та перші спроби пера
Професійний літератор – це той, хто може собі дозволити жити з літератури. Так, я пишу. Але для мене це хобі. А музика останні 30 років на першому місці. Музика мені подобається більше. Тому що в піснях вища ціна слова, мені так здається.
Перші проби пера були давно. Це була журналістика. Я три роки писав гороскопи в «Теленеделю». Перші свої твори якось не дуже пам'ятаю. Мені було цікавіше писати пісні.
Якось я довго гуляв з собакою, років 12 тому. І придумав сюжет. Це було точно перед Новим Роком: ми з родиною поїхали в гіпермаркет, там були скажені черги напередодні свята, і тоді мені треба було чимось зайнятися в тій черзі. Поки стояв – накидав сценарний план. Потім доробив і вийшла книжка «Ели воду из-под крана» – перші оповідання, такі харківсько-локальні. З тих пір я кілька разів зупинявся з цим хобі. Я люблю коли книжки настоюються десь рік, щоб потім щось можна було змінити. Не поспішаю. Зазвичай я починаю писати книгу 1 січня. Так випадає, що лютий-березень у концертній діяльності більш-менш порожній. І у мене зазвичай є час. Фінально я люблю вичитувати текст 31 грудня. Цього року я дуже швидко вклався – менше 3 місяців. Мова йде про драфт. Переписувати, чистити – це вже більше часу. Але загалом мені подобається річний цикл: 1 січня почав, 31 грудня закінчив. І ставиш собі галочку за рік в щоденнику.
Про книгу «Червоні хащі» та страх старості
Всі бояться старості. Всі бояться смерті. Страх – це головне, що керує людством. У книжці я описував, що лежав у лікарні після травми колін. Лежачи сам у палаті, намагався по телевізору з поганим сигналом дивитися футбол, грали «Шахтар» з «Ромою». І на звуки трансляції заїхав дідусь на інвалідному возику. Він їхав повз мою палату, почув звуки футболу і вирішив заїхати до мене. Був такий похмурий, я йому пропонував печиво і сік, а він відмовлявся. Розповідав, що він з будинку для літніх людей, але особливо говорити зі мною не хотів. У мене боліли ноги, футбол закінчився, дідусь поїхав, а голові ж не накажеш спати. Я лежав і думав, а десь під ранок написав у щоденнику план книги. Виникла ідея про будинку пристарілих і його мешканців, один з яких доводить всіх до сказу очікуванням Чемпіонату світу з футболу. Я взагалі проти депресивної літератури, депресивної музики і депресивної української культури, якою вона здебільшого є, так історично склалося. Я розумію, що мало хто почне читати книжку про будинок пристарілих, але у мене з’явилась ідея і я можу собі дозволити просто її дописати та заспокоїтися.
Про книги дитинства
Улюблена книга дитинства – про Карлсона. Радянський мультфільм яскравий, гарно озвучений, але це лише малесенька частина з книжки. Я постійно згадую фрази з неї…
Про художнє оформлення книг
Я не вибираю художнє оформлення. Коли виходила перша книжка «Ели воду из-под крана», я хотів запропонувати створити його нашому дизайнеру, який робив нам обкладинки альбомів. Але мені пояснили, що гонорар, який ми платили дизайнеру за обкладинку альбому, вдвічі перевищує мій гонорар як автора книги. І у видавництв є свої дизайнери, які роблять якісні обкладинки. Я майже на всі казав «Окей», тому що мені просто подобається той факт, що вони будуть. Я ж не є фахівцем з книжкових обкладинок і з візуалізації в цілому.
Зараз я читаю останній твір Стівена Кінґа «Інститут». І ще слухаю Сапковського. А серед улюблених письменників – Фазіль Іскандер, дуже люблю Данелію як режисера й письменника, його автобіографії завжди мені підіймають настрій. О. Генрі треба перечитати, думаю під час карантину він буде підіймати настрій і дарувати приємні враження. Дуже люблю «Серця в Атлантиді» Стівена Кінґа, від неї завжди отримував великий кайф. Улюблений фільм – «Велика Риба» Тіма Бертона.
Про створення героїв
Звичайно, я списую героїв з реального життя. Скільки можна вигадувати людей? Я люблю яскравих персонажів. Якщо я підбираю чоловічого героя, просто пригадую якогось персонажа зі школи, якого пам'ятаю й досі. Це є ознакою того, що він достатньо яскравий. Хоча щось доводиться і вигадувати.
Є ідеї, які підходять до пісні, а є – які підходять до книжки. Ось наприклад, Гупало Василь. Спочатку була ідея пісні. Коли робили кліп, Сашко Даниленко розробив цей світ, а я вже описав його як міг.
Про найскладніше в роботі над книгою
Найцікавіше – це придумувати. І коли у тебе вже є сценарний план і ти сідаєш 1 січня писати – це ще прикольно. А от 2 січня, коли ти розумієш, скільки всього попереду, вже починаються труднощі, адже писанню щодня треба приділяти час. Але я не сиджу і не пишу по 8 годин. Мені вистачає 2 годин щодня. Якби було зовсім нудно й важко – я б не писав.
Про продовження книги «Гупало Василь»
Ідеї є, бачення, що відбувається з героями, теж є. Мабуть треба спробувати інший формат. Продовження, можливо, й буде, бо історія незакінчена, але коли і в якому вигляді – я не знаю.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно