10 фактів про Андрія Бачинського
Шиманська Анна
09.10.2020
Нещодавно український письменник Андрій Бачинський, автор популярних пригодницьких книжок «Детективи з Артеку», «Ватага веселих волоцюг», «З Ейнштейном у рюкзаку» та «140 децибелів тиші» спілкувався зі своїми читачами у онлайн-проєкті «Запитай у автора». Відео розмова доступна на наших сторінках у мережі Фейсбук та Інстаграм. Ми ж підготували для вас кілька цікавих історій від автора про роботу над книгами, своє дитинство, мандри, творчі плани. Багато цікавих та несподіваних фактів вам гарантовано :)
Про писання історій та героїв
Коли пишу, я мимоволі перебуваю у своїх історіях. Мозок працює таким чином, що ти живеш у тому світі. Якщо ти описуєш зиму – тобі може бути холодно, якщо літо – може бути спекотно. Більшість моїх історій базується на якихось справжніх переживаннях, подорожах, пригодах, які я чи мої друзі та близькі десь переживали. Звичайно, вони довигадані, але в більшості з них я опинявся. Можливо, якби я писав фантастичні твори, мені дійсно хотілося би втілити якісь дитячі мрії і потрапити на інші планети чи на інші материки, де я ще не був. Можливо тому письменники вигадують і пишуть свої історії, реалізуючи те, що не завжди вдається зробити в житті. Думаю, будь-хто з письменників хотів би насправді опинитися в тих історіях, які він пише.
Про книгу «Детективи з Артеку»
Коли я писав свої перші дві книги – «Неймовірні пригоди Остапа і Дарини» і «Канікули Остапа і Дарини» – прототипами були мої старші діти Остап і Дарина. В цих історіях описувались пригоди, які умовно пережили двоє дітей-близнят, подорожуючи замками України, в Криму і в Карпатах. Це такі місця, де ми дійсно часто бували, і у нас дійсно там часом траплялись різні пригоди. Але оскільки у мене є ще молодша донька Олена, вона часто ображалася, що немає історії про неї. І тому мені треба було вигадати ще одну історію, де б головною героїнею була саме вона. Згадуючи чудовий досвід свого дитинства, коли я був у таборі «Артек», який ще колись знаходився у Криму, я згадав багато своїх пригод і вирішив помістити її як головну героїню у ці пригоди в «Артеку». Таким чином з'явилась повість «Детективи в Артеку», але вона не була логічно завершена. Вона закінчувалась трьома крапками. Пригоди мали продовжитися у Львові та інших місцях. Але справа в тому, що книжка вийшла у 2014 році, коли сталося захоплення Криму і табір «Артек» перестав існувати як український табір. Я не знав чи зможу написати продовження-завершення цієї історії. Воно виглядало мені нелогічним, бо один із героїв цієї історії жив у Луганській області, у місті Ровеньки, а це місто, яке одним з перших відкололося під час російської агресії і стало частиною Луганської республіки. Я не знав як мені обійтися без цього героя, як писати далі продовження. Тому я думав, що ця історія так і залишиться незакритою, з трьома крапками. Але читачі постійно запитували мене: що далі, чим закінчується ця історія, як вона розвивається. У якийсь момент я зрозумів, що мушу її дописати. Зрештою, це неправильно по відношенню до читачів: зацікавити їх, а потім до кінця не розповісти історію. Тому я дописав другий том, який називається «Детективи з Артеку. Таємниця Кам’яних Могил», де події звичайно відбуваються не в Криму, а частково в Карпатах, у Львові і на Сході України – у Запорізькій та Донецькій областях, де є чудовий археологічний регіон, який називається «Кам’яні Могили» і власне там відбуваються основні події. Ця історія є завершеною. Я не уявляю, яке там могло би бути продовження, тому його не буде.
Про книгу «З Ейнштейном у рюкзаку»
У мене давно було бажання створити серію художніх, дитячих, підліткових книжок, які базувалися б на вивченні якогось з предметів, які викладають у середній школі. Коли я вчився у школі, фізика була предметом трохи романтичним. Тоді героями були космонавти, конструктори літаків, люди, які вигадували і конструювали якісь нові неймовірні прилади. І мені самому хотілося бути конструктором чи працювати в космічній галузі. І я розумів, що цей предмет є дуже цікавим. Але зараз він не є таким популярним серед дітей, як був у 1980-1990-ті роки. Замислюючись над тим, як зробити цей предмет цікавішим, я почав писати цю художню історію, в яку вкраплював якісь історії з нахилом до науки. Багато законів і явищ хотілося би пояснити, розписати і вклинити в ту історію, але я вже просто не знав як завернути сюжет, щоб і про них щось написати. Звичайно, цю книгу не можна використовувати як альтернативний підручник, а лише як цікаву розвагу і допомогу у вивченні, оскільки там є текстові блоки з формулами, поясненнями, теорією.
Про нову книгу «Трикутник Зевса»
Я побачив, що книжка «З Ейнштейном у рюкзаку» користується популярністю, тож наважився писати на цю ж тему. Наступна історія буде про геометрію. Вона вже написана і я сподіваюсь, що скоро вона вийде. Книга називатиметься «Трикутник Зевса». Вона теж буде цікава, але чимось складніша, тому що події там відбуватимуться у період Античної Греції, оскільки більшість геометричних законів було відкрито вченими саме з античної Греції. Тому головного героя мені довелося відправити у час, коли жили Архімед, Піфагор, Фалес та інші видатні вчені. У цій історії буде багато пригод, багато міфів і легенд Стародавньої Греції, а також багато зустрічей з грецькими математиками.
Про книгу «140 децибелів тиші»
Більшість письменників у своїх головних героїв вкладають трішечки себе. Події, які стаються в «140 децибелах тиші» мені знайомі. Я мав багато знайомих в м. Калуш, де я народився і виріс, які вчилися в інтернаті для слабочуючих дітей. Тому ці історії, які я передаю, їхні повадки, їхня поведінка, розмови – це справді те, що я бачив, чув і знаю.
Про те, як став письменником
Я був впевнений, що буду фізиком, конструктором чи технологом, але аж ніяк не письменником. Я закінчував Львівську політехніку, певний час працював на різних підприємствах. Але коли у мене народилися діти, і коли вони трішки підросли, мені хотілося для них вигадувати різні історії, щось їм розповідати. Не тільки казки читати, а щось таке, щоб їх зацікавити, щоб вони самі були учасниками тих історій. Одного разу, подорожуючи замками навколо Львова, в Олеському замку, дітям тоді було 5-6 років, нам трапилась така екскурсія, яка їм була нецікава. Тому я на ходу історії від екскурсовода доповнював якимись байками про принцес та принців. І їм стало цікаво. А ввечері перед сном вони примусили мене розповісти їм ту історію до кінця – чим це все завершилось. Через кілька днів прийшли в гості їхні друзі і вони попросили мене, щоб я ще раз розказав це. Мені довелося цю історію знову згадувати, щось ще довигадувати. І я зрозумів, що цю історію мені доведеться переповідати ще не раз, тому я її записав. Потім поредагував і вона стала повістю. У 2009 році я наткнувся на оголошення, що одне київське видавництво оголошує конкурс на кращу дитячу пригодницьку повість. Не знаю, що мене штовхнуло надіслати їм цю повість, але через кілька місяців мені подзвонили і сказали, що я зайняв якесь місце. Виявилось, що я переміг у номінації читацьких симпатій. На нагородженні до мене підійшла головна редакторка Діана Клочко і наполягла, що у мене цікаві історії, досить динамічні і сучасним підліткам такого бракує. Тоді я вирішив, що якщо у мене виходить – треба писати.
Про читання у дитинстві та улюблені книги
У дитинстві я читав дуже багато, у нас була велика бібліотека. Наприкінці 1970 – початку 1980-х років на телебаченні було тільки два канали, дитячих програм практично не було. Тому для дітей, щоб розважатись, окрім як на вулиці, були тільки книжки. І я читав дуже багато. Завдяки тому що моя мама була викладачем мови та літератури, вона мала знайомих практично у всіх бібліотеках, тому ми часто ходили в бібліотеки та брали книги і для дітей, і для дорослих. Я читав усе, мені це страшенно подобалось. Я не знаю чи був хоча б один день в моєму дитинстві і підлітковому віці, коли б я не читав. Звичайно, були улюблені книги та автори. Це безумовно, Артур Конан Дойл, Александр Дюма і Жуль Верн. Це такі три кити, на яких я виростав, які потім навіть вплинули на те, як я пишу, як мені хочеться розповідати про пригоди. Звичайно, я любив і всю світову класику для підлітків – романи про індіанців Фенімора Купера, а також Робінзона Крузо. Ці всі книги вплинули на моє бажання писати.
Про мотивацію дітей до читання
У моєму дитинстві діти не мали багато розваг, окрім книг. Тому читали багато. Я розумію, що зараз, маючи інтернет, планшети, телефони, доступ до сотень телевізійних каналів, дуже важко спокусити дитину читанням. Насправді читання є дуже важливим не тільки для отримання інформації, а для того, щоб навчити мозок мислити і мислити образно. Коли по телевізору чи у фільмі нам подають інформацію, ми її бачимо як готову картинку, мозок її просто сприймає, перетравлює і все. Коли ми читаємо книгу, мозок бачить не картинку, а програмний код, складений з літер у слова, речення. Цей код мозок перетворює у зорову картинку, таким чином він розвивається значно глибше, значно більше і виховує уяву, виховує значно ширше бачення. Картинку з тексту можна уявляти по-різному, а не тільки так, як її подають в книгах. Дитині цього не поясниш, але треба зробити все можливе, щоб дитина читала, а ще треба знайти якусь книгу, яка відповідала би тим інтересам, які відчуває дитина зараз.
Про письменницьку помсту
Усі свої персонажі я намагаюсь створювати на основі існуючих людей: чи тих, хто жив раніше, чи тих, хто живе зараз. Як правило, це змішані персонажі. У повісті «140 децибелів тиші» я дійсно написав негативного героя з існуючого чоловіка, з яким у мене було кілька досить неприємних ситуацій і який за своїми вчинками був мені навіть у чомусь огидний. Дуже хотілося показати його повністю таким, яким він був у житті, використавши навіть його прізвище, ім'я та по-батькові, зобразивши навіть візуально точно так як він виглядає: і за мовою, і за вчинками. Це була свого роду моя маленька помста йому. Можливо, це не зовсім правильно з точки зору етики, але мені хотілося цього. Насправді він вийшов дуже яскравий, навіть редактори казали, що цей персонаж дуже гарно прописаний. Більше я такого не робив. Зрештою, у мене не дуже часто негативні герої потрапляють у повісті. Сподіваюся, що більше мені не доведеться користуватися таким службовим становищем і виписувати негатив. Але дійсно, у мене був такий досвід.
Про подорожі
Я багато подорожую за кордоном і міг би описати якісь пригоди там. Але чомусь мені не хочеться писати про закордон. В нас в Україні стільки багато красивих місць, які варті опису, варті того, щоб їх відвідати. Якщо говорити про подорож, яка мені найбільше запам'яталася – це одна закордонна мандрівка. Я був у багатьох країнах, і в більшості європейських столиць, які дуже красиві. Але вони відомі для нас – всі ми знаємо чого очікувати коли їдемо в Париж чи Амстердам. Тому набагато цікавіше відвідувати якісь незнайомі маленькі містечка, які зберегли свій настрій, які дуже красиві, неймовірно атмосферні, де можна побачити щось таке, чого не побачиш у великих містах, заполонених туристами. А в цих містечках збережені своя автентика, свої традиції. Наприклад, коли я вперше поїхав у Австрію, то маленьке містечко Вельс у Верхній Австрії мене вразило більше, ніж Відень. Тому що від Відня я знав що очікувати, але не знав, що таке маленьке містечко може бути таким красивим та доглянутим.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно