0(800) 501 508
 
Цілодобово
Кошик 0 грн

Статті

по:
В період з:
«Зимовий король» Остапа Сливинського: вічне повернення Орфея
Random
Поетична збірка Остапа Сливинського «Зимовий король» цілком могла би називатися інакше — як вірш, що її відкриває. У ньому проста ніби історія про малого, що боїться води і, присоромлений перед собою і друзями, тікає у прибережні зарості. Лише з назви і кількох деталей зчитується подвійність і відсилання до старої, як світ, історії. Тож, стинаючи голови чортополохів і шукаючи сховку у траві, цей хлопчина веде читача стежкою тонкої асоціативної гри і небуденної міфологічної варіації. Звати його — Орфей.
 
Анна Лип’ятських, ЛітАкцент
 
Варіація і множення історій — провідні риси Сливинського як оповідача: він помічає довкола й витворює сам, розповідає й переповідає. Присмачується це тим, що деякі з його героїв — Адам, Алінка — мандрують зі збірки у збірку, що вдало використали у видавництві, додавши до нової книжки поезії давніших років. Хоча вірші розташовані за хронологією, читач сам вирішує, як із ними знайомитися, вибудовуючи власний сюжет.
 
Що більше оповідачів — то більше ходжених стежок. Різноманітність досягається експериментами зі способами письма — вірші-оповідання від третьої особи, вірші-монологи, вірші-діалоги, мова ліричного героя чи її уникання. Все це складає калейдоскопічне полотно, цілий сад — або ліс, як на обкладинці — історій.
 
Орфей
 
Насолода варіації — у деталях та інакше розставлених акцентах, що перевідкривають смисли першоджерела. Щоб відчути це на прикладі міфа про Орфея, звернемося до двох стрічок: перша — однойменний фільм Жана Кокто, друга — «Чорний Орфей» Марселя Камю.
 
У версії Кокто Орфей неочікувано — і для себе, і для глядача — закохується у Смерть, яка тут не абстрактний образ, а таємнича принцеса, що забирає свої жертв углиб дзеркал. Коли ж, потрапивши під колеса мотоциклістів, помирає Еврідіка і Орфей збирається перетнути межу світів, на запитання, за ким він іде, — за дружиною чи за Смертю — він відповідає: «За обома».
 
Таку перестановку можна інтерпретувати як завгодно: поет шукає своєї смерті, сутність поета завжди двоїста чи, озвучена самим Кокто думка, — в обіймах смерті поет набуває свободи.
 
Чому, попри орфічну тему й питання варіативності, про це говориться у контексті Сливинського? Бо любов і смерть — дві ключові фігури текстів його «Зимового короля», і сплітаються вони не менш вигадливо, аніж у Кокто.
 
Любов — не велика й тепла, як сонце, а змінна й багатолика, як місяць: до батька чи діда, до вчителя чи антивчителя, до сусідської дівчинки, до свого дому. Цих любовей багато, вони різні, але всі дуже ніжні й щемкі — як «поколювання, ніби теплий фаянс береш перемерзлою рукою».
 
Смерть — на рівні передчуттів, вона на порозі, але ще не заступила. Це чорний-чорний кінь у «1918», що лежить із поламаними ногами і матовим оком «як знак, що за ним ніч, відступаючи, мітила шлях для ночі, що мала прийти за нею».
 
Це два життя, що «летять, ніби дві бабки, зчеплені у повітрі, безглузді, безпам’ятні, з однією на двох мертвою головою».
 
 
Це згадки про царство небесне чи розповіді про неголеного — мабуть, хворого — батька, що всіх по черзі обіймає. Останній образ, між іншим, із вірша «Любов», що вкотре про сусідство двох поетових жінок і про марність проведення розмежувальних ліній.
 
Чорний Орфей
 
Незабаром у Ріо карнавал. Еврідіка приїжджає до своєї кузини, переховуючись від незнайомця у костюмі смерті. Посеред шалу передсвяткового міста вона сідає до трамвая, водієм якого працює Орфей.
 
Цей неочікуваний зачин — не вільна імпровізація, а початок «Чорного Орфея» — по-бразильськи чуттєвої і яскравої стрічки за п’єсою Вінісіуса ді Морайса. Якими б різними не були версії Кокто, Камю чи автора збірки і як би автори не ставили наголоси, це все про одне — про безкінечність тлумачення міфа і його позачасовість.
 
Ця пластичність уповні реалізується у текстах Сливинського: Персефона з дорожньою сумкою та її прощання; сатир із кущуватою бородою, що прийшов восени, залишаючи в передпокої мокрі сліди копит; Бавкіда, яку важко впізнати; кентавр, що вчить дітей музики, нап’явши зім’ятого капелюха.
 
Багатошаровість виходить далеко за межі відомих нам образів, вона у кожному вірші — застає зненацька, змушує порпатися в пам’яті, ніби в шафі, дарує насолоду вгадування і фантазування.
 
Медальйон
 
Недалеко від будинку своєї кузини Еврідіка знайомиться з хлопчиком років десяти. Зачарований незнайомкою, він дарує їй амулет: доки дівчина матиме його на шиї, нічого страшного просто не може статися.
 
І от Еврідіка на карнавалі й танцює у костюмі Королеви Ночі. Звідусіль сипляться барвисті паперові стрічки, наростає гул барабанів, натовп захоплює її у свій вир, і у якусь мить вона розуміє, що загубила амулет. Коли він розколюється навпіл під чужою ногою, усередину закрадаються страх і тривога.
 
 
У Сливинського є вірш «Медальйон» — сюрреалістично-сум’ятний, до кінця не розумієш, що там відбувається, даючи волю уяві. У ньому теж відчуття руху і неспокою: медальйон «падає крізь стіл і підлогу, крізь помешкання звірів і змій, крізь рукави твоєї матері; добрі пси біжать показуючи йому дорогу, щур-перевізник причалює, щоб забрати його на той берег, підземний лелека рятує його з дзюба підземної сороки. Доки нагорі все здригається, він пливе наосліп чорними водами з увімкненим крихітним датчиком світла». Образ амулета-медальйона ніби перетікає у образ Орфея, що пливе темними водами, підсвічуючи собі ліхтарем і знаючи, що десь попереду на нього чекає Еврідіка.
 
У цьому морі образів зачаровує те, що, з одного боку, вони самодостатні, а з іншого — ґрунт для чогось свого, нових чудових міфів і казок.
 
Відсутність
 
Вірш, за яким збірка таки отримала назву, — «Король» — це історія, яку не варто переповідати хоча би для того, щоб не зіпсувати диво першої зустрічі. Єдине, що варто сказати: зимовий король — це той, кого не було. За Сливинським король був квітневим, червневим чи навіть осіннім. Зимовим — ніколи.
 
У «Орфеї» Кокто є прикметний епізод: молодий поет Сежест, улюбленець натовпу, «пише» збірку під назвою «Оголеність». Прогорнувши кілька сторінок, Орфей дивується — замість чорних рядків одні лише кремові сторінки. «Це смішно!», — говорить він, на що отримує відповідь: «Будь-яка крайність не є смішною».
 
Відсутність — завжди загравання із читачем, спосіб щось повідомити чи запитати. Якщо зимового короля не було, то чи є насправді збірка, яку читач тримає у руках?
 
Мідна струна
 
Попри те, що книжка просякнута емоціями і максимально «людська», у ній є щось відсторонене, неземне, жменя зоряного пилу. У вірші «Майже експромт» — це образ дерева, що було колись і буде ледь не завжди, як каліфорнійський Мафусаїл, повнячись соками і поблажливим спокоєм споглядаючи війни і революції. Або в «Історіях» — цвітіння дерев і полювання птахів у темряві, доки ти спиш. Простіше кажучи: є щось недоступне нашому розумінню, вічна тканина світу, якою, ніби тонкими нитками, прошиті сторінки «Зимового короля». Проте ми не протиставлені їй, а вплетені у неї, ніби мідна струна у кошик із лози: «Знати: всі ми — як риби і сніг — непотопленні».
 
Писати про цю збірку — як передавати словами те, що на слова не розкладається. Говорити про неї — не спроба зрозуміти чи розтлумачити, а спосіб сказати, що вона є і вона прекрасна.
 
«Погаси всі лампи, залиш тільки світло радіоприймача».
 
Вам може бути цікаво
Уривок із книги «Іван і Феба» Оксани Луцишиної
Богдана Бондар проведе майстер-клас з малювання у Києві
Літературний клуб Навиворіт: підлітки обговорять «Під скляним ковпаком» Сильвії Плат
Карибська кримінальна драма: Directed by Ernest Hemingway
Галина Вдовиченко презентує новий роман у Києві
Олег Сенцов: «Я пишу про те, що мені болить»
stary_lev Стежити
дописів читачів