«Жизня» і «Маркетер» Олега Сенцова. Проза дощу і грому
Дронь Артур
13.08.2020
Дві збірки оповідань Олега Сенцова вийшли друком у «Видавництві Старого Лева» минулого року. Історії про дитинство автора стали книгою уже вдруге, проте під новою назвою – «Жизня». «Маркетера» ж Олег писав ще в російському ув’язненні, а презентував уже особисто на львівському Book Forum.
Про дорослішання. Про синці
Під синьою обкладинкою «Жизні» – шість автобіографічних історій про дитинство. До слова, про обкладинку: на ній фотографія самого автора. Олег дуже хотів, аби саме ця світлина була зображена на книжці. «Завдяки Євгену Чернікову і мамі режисера, які розшукали фото, це стало можливим», – розповідала на презентації книги головна редакторка «Видавництва Старого Лева» Мар’яна Савка.
Особливістю видання є те, що тексти в ньому подані двома мовами. Перед оригінальними оповіданнями Олега російською читачам пропонують ті ж твори українською в перекладі Сергія Осоки. Над дизайном книжки працював Назар Гайдучик, а передмову до видання написала Тетяна Терен – журналістка і виконавча директорка Українського ПЕН. Передмову Тетяна назвала «Лист до Олега» і сказала, що ця книга дає відповідь на питання, чому Сенцов допомагав українським військовим у Криму, чому розпочав голодування в ув’язненні і не просив про помилування.
«...найгірше, чого він ніколи не міг собі простити, – це мовчання, коли когось намагаються принизити. І завдяки Олегові “я вже знаю напевно, що ніколи не мовчатиму й надалі”, – хочеться пообіцяти собі услід за героєм “Жизні”».
Про що ця книжка? Частково про те, як набиваються синці. Про дорослішання. Сенцов пише оповідання «Больнічка», де розповідає про часи в палаті старої радянської лікарні. Згадує, як бачив знущання одного хлопця над іншим, хворим на синдром Дауна. Бачив і змовчав. А потім вирішив не мовчати більше ніколи.
«Після цієї больнічки я став трохи дорослішим, трохи іншим, практично попрощався з дитинством. Не знаю, що дужче вплинуло – чи то больовий шок, чи то совість (через те, що вчасно не захистив того хлопчика), чи ота сотня білих паперових літачків. Не знаю, але щось усередині мене клацнуло»
Момент дорослішання у «Жизні» є дуже важливим. Всередині хлопця щось клацнуло не один раз. Чи то після мовчання на образу інших. Чи після того, як герой згадує друзів дитинства і дворовий футбол, а згодом розповідає про майбутнє кожного з них і розуміє, що більше ніхто не буде таким, як колись. Розуміє, що дитинство – це вже не кілька років тому. Дитинство тепер видається зовсім іншим світом. Де були інші правила й інші люди.
Клац.
Малим хлопцем він дуже хотів собаку. Вівчарку. Автор розповідає, як на дванадцятиріччя отримав цуценя. Як виховував його і грався з ним. Як згодом став старшим і не знаходив на собаку часу. Як хоронив його на пустирі біля лісу.
Клац.
«У мене була бабуся, і я її не любив», – розповідає герой книги в іншому оповіданні. І продовжує історією про те, як жінка самотужки виховала сина, а потім постаріла і переїхала жити до його сім’ї. Як згодом похоронила його. Як стала непотрібною.
Клац.
Щоразу, коли стається щось важливе, що сильно на нього впливає, герой «Жизні» чує те клацання. Спершу повільно. Клац. Як якийсь важливий перемикач. Знак того, що сталось щось безповоротне. А згодом все швидше. Клац, клац, клац, клац. Як відлік часу. Як годинник, який показує, що дитинство проходить усе швидше.
Але разом з цим з’являється і розуміння справді важливих речей.
«Головне, що було й мало бути головним, – це мама, це родина, це друзі, це улюблені тварини, все живе, що тебе оточує, що несе це світло, яке освітлюватиме тебе зсередини завжди – що б не сталося після. Після. Після дитинства».
Після дитинства
«Маркетер» є продовженням першої книги. Якщо в «Жизні» читач бачить історії про дитинство, то оповідання у цій книзі – про студентські роки автора. Одинадцять творів про бажання вступити в інститут, розчарування у вищій школі, про друзів і дівчат, про дев’яності.
«“Жизню” я писав у 30 років – про дитинство. “Маркетера” писав в 40 років – про себе 20-річного. Я завжди намагаюсь писати чесно. Для цього має минути певний час, щоб максимально абстрагуватися від своїх тодішніх переживань».
Під час львівської презентації книги Олег Сенцов сказав, що ця збірка відрізняється від попередньої тим, що в «Жизні» фокус був на ньому самому, а в «Маркетері» його зосереджено на інших, на друзях і знайомих. Навіть розповідь, на відміну від попередньої книги, ведеться від третьої особи.
Книга починається оповіданням «Інститут», у якому розповідається про вступ головного героя до навчального закладу. Цей твір одразу показує характер Олега, який поставив собі за мету вступити у той навчальний заклад, який сам обрав, і вступити своїми силами. А в наступному творі пояснюється й назва книги. Коли новоспечені студенти тринадцятої групи не могли зрозуміти, як називатиметься їх професія.
«З паралельними групами все було зрозуміло: “Економіка” випускала економістів, “Менеджмент” – менеджерів. А от кого все-таки виробляв “Маркетинг”? Версій було безліч, і найсмішніша – “маркетер”. На ній вони й зупинилися».
Якщо «Жизня» – це книга про дорослішання, то «Маркетер» – про те, що настає одразу після дитинства. Герой цієї книги вже в зовсім інших обставинах. Він розповідає не про футбол з хлопцями в селі, а про життя на зйомній неопалювальній квартирі, про своїх друзів і знайомих, про непросте, але повне пригод життя. Та все-таки у характері головного героя можна побачити ті ж риси, що проглядались у «Жизні». Таке ж загострене відчуття справедливості, така ж цілеспрямованість й інколи наївність. Бажання ніколи не мовчати.
Мабуть світло, про яке писав автор у «Жизні», і справді збереглося навіть після дитинства.
Проза дощу і грому
Проза дощу і грому
Стиль Олегового письма дуже характерний і впізнаваний. Короткі і влучні речення. Вміння зосередити сильну думку в кількох словах. Інколи серед абзацу розповіді одне речення все змінює і розкриває. Змушує зупинитись. Щось схоже, як під час монотонного дрібного дощу лунає грім.
«Коли земля прикрила пса, кидати стало легше. Ніколи б не подумав, що ховати собаку буде важче, ніж батька».
Дуже сконцентрована і потужна проза. Відсутність розлогих і нудних описів емоцій. Мінімум пафосних і банальних прикметників. Замість цього – влучна побудова коротких речень із влучними короткими словами. Саме це в прозі Сенцова найкраще передає емоції.
Інтимності цим текстам додає також відвертість автора. І, знову ж таки, завдяки правильному балансу ця відвертість не переходить у вульгарність. Тому і не губиться серед інших тем. Звучить дуже виразно.
«Після чергового її візиту, коли вона була вже готова на все, на одному з оленів [на покривалі] залишилась цятка крові. Він не знав, що буде в неї першим, а вона, ймовірно, соромилась цього, як він – своєї халупи. У нього ніколи не було незайманих – і він вирішив, що більше й не буде. Неприємне відчуття – як та пляма на тілі тварини, – ніби ти когось убив».
Ще одна риса – влучний гумор. Обманути читачів важко, вони відчувають, де справжній гумор, а де намагання зробити текст смішним. Книги Сенцова – перший варіант. Попри підняття серйозних тем, оповідь він будує так, що в ній відчуваються веселі нотки. І тут справа знов у вмінні будувати речення.
«Трохи про особисте: більше десяти років живу з однією жінкою, одружений з нею ж. Двоє маленьких дітей від неї ж. Люблю всіх».
Та оригінальність Олегової прози не лише в лаконічності і влучності речень чи в піднятих темах. І так званий телеграфний стиль, і рефлексії на теми дитинства чи юності не є чимось зовсім новим у літературі. Як і автобіографічна проза загалом. Але тексти Сенцова – дуже майстерне поєднання цих речей. А новаторство автора проявляється то в конструкції оповідань, то в їхньому закінченні, то у фокусуванні на окремих деталях.
Остання історія у «Маркетері» зачіпає оригінальністю оповіді. Твір «Москвич» Сенцов пише від імені автомобіля. Розповідає історію машини і її господарів. Планку, поставлену таким оригінальним ракурсом письма, автор підтримує стилем розповіді і подекуди громом під час дрібного дощу, про який я писав вище.
«Після тієї ночі старий господар пропав. Узагалі...я всерйоз згадав про попереднього хазяїна лише через рік - коли мені в багажник завантажили важенну гранітну плиту з його портретом. І я повіз її на ту гірку, дорогу до якої вже встиг вивчити за останній час, хоча й не дуже її любив: туди всі їхали із серйозними обличчями й музику не вмикали».
Олег Сенцов каже, що кіно для нього на першому місці, бо папір не такий виразний, як кіноплівка. На прикладі «Жизні» і «Маркетера» видно, що автор інколи більше режисер, ніж письменник. А це ще одна особливість прози Сенцова. Режисер вміє поставити кадр. Так, щоб було видно кожну краплину дощу. Так, щоб грім було чути виразно. Тоді картинка оживає. Як на кіноплівці, так і на папері.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно