Жорстока казка, іронічна проповідь
14.07.2016
Тетяна Трофименко, ЛітАкцент
Прочитані за останні кілька тижнів тексти — переклад роману «Сонька» популярного польського письменника Іґнація Карповича та збірка малої прози «І тим, що в гробах…» Андрія Бондаря — виявилися суголосними тим інфоприводам, які зараз збурюють інтелектуальний простір. Загострення польсько-українських взаємин, висловлювання Світлани Алєксієвич щодо участі українців у ІІ Світовій війні, флешмоб проти сексуального насильства #янебоюсьсказати... У певний спосіб згадані книжки резонують із цими темами, хоча, певна річ, вони не тільки про це.
***
Жанр текстів, що увійшли в нову книжку Андрія Бондаря «І тим, що в гробах…», визначено як «малу прозу», але йдеться не тільки про оповідання чи есеї. Узагалі, якщо зважати на назву — цитату великоднього тропаря, постійну апеляцію до християнських образів і сюжетів, розлогу передмову Ганни Улюри, котра вміє віднаходити глибинні пласти в часом дуже несподіваних текстах, виходить, що маємо справу зі значно поважнішим жанром. Так, у передмові визначено ключові моменти інтерпретації: «цю книжку варто почитати як негучну і ненав’язливу проповідь» — «будь-яку подію в цій книжці описано апофатично. Все, що тут відбувається, не має до реальності … прямого стосунку» — автор «шаманить — натхненно і здебільшого безрезультатно». І багато інших добрих слів, після яких стає якось незручно братися за таку книжку, не витримавши сорокаденного посту або бодай не помивши рук…
Утім, якщо докласти певних зусиль і подолати благоговіння перед автором деміургом, магом і вчителем, та звернутися до текстів Андрія Бондаря як до текстів Андрія Бондаря, зможемо напевно виявити, що не всі вони однаково промовляють, хоча стильова домінанта в них спільна — це іронія, яка часом поєднується зі зболеною емоційністю. Щодо деяких текстів важко сказати, що мав на увазі автор (наприклад, історії про мишей; але ж у передмові нас уже попередили, що прямого стосунку до реальності тексти не мають: «Ні, от ви насправді б подумали, що Андрій бідкається, що в хаті немає мишей і без них стало якось незатишно?»). Сенс інших доволі прозорий, але значущість меседжа викликає сумнів, хоча, ймовірно, для когось це буде важливим. Знайдуть свою читацьку аудиторію й іронічне тлумачення пісні «Два кольори» та мультика про Петю П’яточкіна, і валяння філологічного дурня довкола фрази «я з ним зустрічалась і спала» («“Спала” — це від “спати” чи від “спадати”. Може, це означає “ми зустрічались, і я непритомніла”? Невже постійно? Невже вона постійно під час зустрічей з ним падала? Чи спадала?.. Чи це один раз спала під час однієї конкретної зустрічі?»), і дбайливо переказані родинні історії та екскурси в глибини радянського підсвідомого, яке фатально вплинуло на формування особистості автора й читача («В нашої людини можна відібрати все: — серпасто-молоткастий паспорт, гімн Михалкова, гроші з ощадкнижки і ковбасу по 2,20, — і вона сприйме це зі стоїчним спокоєм. Коли ж їй скажеш, що Котьоночкін із Назаровим і Татарський із Черкаським — ніщо порівняно з “Томом і Джеррі” і “Качиними історіями” — це буде ударом нижче пояса. “Усе забирай — а мультиків не займай!”» — скажуть мільйони пострадянських людей»).
Однак найбільше упередження викликає саме релігійний дискурс, оголошений засадничим. Звісно, після того, як Сергій Жадан розібрав по своїх віршах увесь Новий Заповіт і вже завершує з історичними книгами Старого, здивувати безладним використанням християнських образів і мотивів важко. Але Бондарю це місцями вдається. Він юзає їх із завзяттям неофіта, так ніби щойно склав іспит із катехизису й просто не може не поділитися. Ось проповідь есей про консьєржку, яку вбило домофоном: «І ніхто вже більше в цілому світі не наважиться нас зупинити і спитати: “Вы к кому, мущина?”. А ми ніколи самі собі не відповімо — чесно й одверто: “Я в лапи смерті, бабушко, де воскресіння і вічне життя”». Ось історія про газові балони: «Опецьок ще щось сказав на прощання і розвернувся до мене. А я в цю мить розвернувся до дилди. А той якраз заліз метри на два у замет і смачно сцяв на білий, як саван Богородиці, сніг». Ось, зрештою, розповідь, що подарувала назву збірці: три тітки (читай: мироносиці) вибирають м’ясо для великоднього столу. «Три серця, — каже одна з них продавчині. — Три серця і вим’я. Три серця і вим’я в ім’я всього святого» і далі «Святий образ “Три Серця і Вим’я Яловиче”. Сім’яники поруч із серцем. Набухлі невтоленим бичачим задоволенням. Їх теж хтось купить. До когось і вони всміхнуться». «Яловиче серце і Серце Господнє — тут абсолютні синоніми», — робить суттєве уточнення до цього шаманського шамотіння Ганна Улюра, і так далі, так далі, аж людині невіруючій стає нудно, а віруючій — бридко.
Припускаю, що автор має на меті розвінчати народну релігійність (і тут до нього важко не приєднатися) з її пафосом їдла замісіть молитовного переживання таїнства: «А завтра вночі ми всі підемо до церкви. Ми і наші шинки, буженини, ковбаски, шпондери, яєчка. Станемо рядочком і заспіваємо: “Христос воскрес із мертвих, смертію смерть подолав…”. Вони теж заспівають — свині, корови, кури, індички». Водночас він постійно декларує, що й сам є таким, як ці тітки, як усі ці прості українці, як і ти, читачу, і ця посконно забобонна релігійність, як і спадщина совка, вона наша, рідна, мила, невитравна, бо всі ми підемо в цей одвічний український чорнозем, і за нами заплачуть «чужі люди, ближче за яких нема. Всі родичі. Вся сім’я. … Чорнозем ложкою. Потім борщ. …Господи, ти в нас один. І ми в тебе одні. Господи священних забобонів. Господи борщу. Господи чорнозему. Господи любові, про яку тут ніхто не говорить. Борщ є наша любов» тощо. Як бачимо, тренос знову переходить у стьоб, тож, спостерігаючи ці болісні корчі пострадянського інтелігента в складних взаєминах із релігією та церквою, хочеться триматися від них якнайдалі.
Натомість коли автор «вимикає» проповідника, з’являється знайомий і улюблений багатьма Андрій Бондар, блискучий публіцист, готовий говорити про важливе з напрочуд влучною іронією. Окремі його фрази можна розібрати на цитати та запустити чергову серію «аткриток від Бондаря»: наприклад, «комарі — маленькі резервуари, в яких з покоління в покоління переливається кров наших предків» чи там «онанізм є першою стадією гострого індивідуалізму». Автор із ентузіазмом «проходиться» по багатьох ділянках сучасного життя, вихоплюючи своєї іронією, як світлом ліхтарика, проблемні точки, не цураючись ні самокритики («Ескапізм як релігія сучасної людини часто конфліктує з іншою релігією сучасної людини — конформізмом. Думаю, моя особиста планида — це вічне коливання між цими релігіями і неприйняття жодної. Гаразд, ти тікаєш у віртуальну реальність. Але хто, крім тебе, заплатить за твій інтернет-трафік?»), ні загальнонаціональних узагальнень («шароварна культура — це наш “сарматський” стиль, майже офіційна доктрина культурної політики всіх урядів незалежної України» чи «українська любов зависла між романтично-сентиментальною ідеалізацією та господарською проституцією»). Із останніми твердженнями ще посперечаються представники національно патріотичних сил, але в цьому ж і полягає суть демократичного суспільства?..
Особливо актуально сприймаються есеї Бондаря, у яких він пише про свій досвід польсько-української дружби, зокрема про виступи у провінційних польських містечках, де «ніколи не знаєш, на який континґент нарвешся. Можна нарватись на тотальний осуд і лицемірство. Можеш нарватись на таких, що тебе просто на руках носитимуть. Можна за всю зустріч не прочитати жодного тексту…, а розмовляти про Волинську трагедію, чи то пак просто весь час за неї вибачатись, а в кінці сказати, що чекаєш від них таких самих щирих вибачень за акцію “Вісла”. Так досягається культурний обмін і історичний екстаз». Здається, це один із небагатьох моментів збірки, коли автор не вдається до іронічного утрирування чи перебільшення: подібні вибачення польської та української інтелігенції ми чуємо й зараз під акомпанемент улюлюкання та розмахування кулаками з обох боків.
У цих тривожних обставинах голоси польського письменника Карповича та українського письменника Бондаря лунають не так потужно, аби когось налякати чи на щось уплинути, але достатньо виразно, щоб артикулювати проблеми, про які слід говорити. Бодай у формі «казки» чи «проповіді».
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно