«Забута мелодія» Оксани Сайко. Рецензія на книжку
14.04.2020
Неймовірно густа, атмосферна, образна проза Оксани Сайко занурює в світ таємниць минулого, тонкою ниткою поєднаного із теперішнім. Ніжною, трепетно-пристрасною скрипковою мелодією лунає крізь роман історія життя несправедливо (як у житті буває часто) забутого і щезлого у небутті геніального скрипаля.
Алла Рогашко, Буквоїд
Про непросту долю забутого генія намагається довідатися, а пам’ять про нього відродити головна героїня Романа. Воліючи розпочати самостійне життя та прагнучи незалежності, героїня (скрипалька) переїжджає у провінційне містечко, винаймає
старий дім та поселяється у ньому. На горищі, посеред мотлоху випадково віднаходить старовинну скрипку. З цієї знахідки усе й починається…
Персонажі – живі, справжні. Й неодмінно – незвичайні та неординарні. Власне, як завжди у творах авторки (вже полюбились читачам зі сторінок "Кав’ярні на розі", "До сивих гір" тощо). Їм дивуєшся, симпатизуєш, зрештою мимоволі прив’язуєшся й сумуєш, коли потрібно з ними прощатися. Хоч по тому вони таки лишаються у серці, в пам’яті.
Окремим персонажем роману, вважаю, є дім– старовинний, містичний, таємничий. Наскрізь просякнутий життям колишніх господарів й аж дихає таїною, яку героїні понад усе кортить розгадати. Не люблю порівнянь, проте за атмосферою "Забута мелодія" дещо нагадала мені книгу Сергія Бута "Листи з того світу" та певною мірою – прозу Галини Вдовиченко. Хоча твори Оксани Сайко є самобутніми і не потребують порівнянь. Вона має власний оригінальний стиль, уже доволі впізнаваний.
Тонко, але виразно звучить у сюжеті романтична лінія між головною героїнею та її новим приятелем-художником Анатолем. Стосунки поміж ними зав’язуються неспішно, але доволі впевнено і чуттєво.
Сюжетне полотно пронизане цікавими, живими діалогами і безліччю вдалих висловлювань, які хочеться занотувати. Приміром, зацитую:
" Музика складається не лише з незбагненної поезії відчуттів та почуттів, перетворених у гармонію звуку. Вона зіткана з історій, які кожен, хто її грає чи чує, прочитує так, начебто сам є їхнім автором."
Або ж іще:
"...музичний твір щоразу може звучати по-іншому, і щоразу можна почути у ньому щось нове, те, чим він може здивувати. Тому стверджувати, що ти добре знаєш його – неможливо, бо він і далі залишається для тебе непередбаченим, з якоюсь таємницею і наче незнайомим. Справжній музикант, яким би не був віртуозом, продовжує вдосконалюватися, бо вловлює у тій музиці щось таке, чого ще не сказав..."
"Драма, яку вибудовують обставини і особистості, завжди мають глибокий сенс, навіть якщо це трагічна історія."
Є чимало яскравих моментів, які запам’ятовуються і мимоволі згадуються вже по прочитанню. Приміром, найперше, що мені зринає з пам’яті зараз, аби навести приклад, – момент, коли Романа грає на скрипці для "привидів" дому. Неймовірно!
Гарно описана природа, геть усе довкола. При прочитанні – ще від першого рядочка! – долає абсолютне відчуття присутності там:
"…Я розчахнула вікно, щоби впустити в кімнату трохи вітру, вечірньої весняної свіжості і, сівши на підвіконня, обхопивши руками ноги, споглядала день, що минав. Можливо, з часом він втратить якісь свої барви, залишить лише щось яскраве, що потоне в глибинах пам’яті, щоб колись несподівано зринути знову тією меланхолійною забутою мелодією, яка живе у кожному з нас…"
Сюжет "тримає" і не відпускає до останнього. "Забута мелодія" - чудовий зразок якісної прози, яка неодмінно лишить у серці слід.
"Як правило, скрипки з історією тому й живуть..." (цитата).
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно