0(800) 501 508
 
Цілодобово
Кошик 0 грн

Статті

по:
В період з:
З любов’ю, Львів
Random
Що у збірках оповідань важко, саме для мене, то це давати їм оцінку. Бо завжди є такі історії, які так би мовити «повз касу», а є такі, що залишаються у пам’яті. Закриваючи книжку, не можеш пригадати декотрі з них узагалі, але є ті, які пам’ятаєш напрочуд чудово. Залишається тільки те, що знайшло найбільший відгук. Це не означає, що решта творів погані, просто того вечора, коли читалися ці історії, мої емоції потребували трохи іншого.
 
Перший із таких оповідань, що дало відгук, то «Дзиґові діти» Євгена Глібовицького. Бо саме до «Дзиґи», що у кінці Вірменської вулиці, я вперше пішла куштувати того самого відомого львівського сирника. Саме тому мені було цікаво читати про історію створення цієї місцини. І, можливо, ви будете згодні зі мною, це трохи заворожує – читати про людей, які сиділи на тих самих стільцях, що і ти.  
 
 
«Межі розташування "Дзиґи" здавалося символічним із першого дня. Якщо подивитися з початку в кінець Вірменської, то погляд упреться в глухий кут: у торці арка з вибіленим фасадом і з масивною брамою, обабіч півтораста метрів суцільної забудови. Цей глухий кут – оптичний обман. Насправді перед кінцем вулиці є ще два виходи: повноцінна вулиця, що виводить на велику площу перед Домініканським собором, і невеликий прохід за нею. Невідомо, які безпекові чи творчі міркування мали ті, хто спроектував таку оптику вулиці, та ця оптика зажила своїм життям. Глухий кут на Вірменській, у якому зі середини 90-х оселилася "Дзиґа" ,став виходом зі скрути й безнадії для цілого середовища львів’ян і тих, хто до них приєднався».
 
Ще одна, то оповідь Ірини Старовойт «Рушай, я вже сіла». Мені запам’яталося не місце діяння, а героїня Каролька. Авторка твору ніби нагадує старе знання, що за всіма людьми стає їхня історія. Спершу показує нам як героїню вважають дивачкою, що завжди вдягнена у червоні коралі, та рисує нам Карольку у трамваї сьогодення, а потім мчить нас на тому самому трамваї у минуле.
 
«Каролька підіймалася на одну, потому на другу сходинку. Розглядалася. Знаходила одинарне місце біля вікна недалеко від водія. Спокійно сідала. І казала гучно, ніби зі сцени "Рушай я вже сіла!"».
 
З розповіді Гаськи Шиян «#шотозамісто» залишилася у пам’яті нічна вулична пригода молодого п’янкого квартету: двох дівчаток та двох італійців з такими промовистими іменами, як-от Джованні та Фабіо.
 
«Груші пахли, ми мокли, перебігали від одного дашка телефонної будки до іншого…».
 
Запам’яталася мені і розповідь Ірени Карпи «Львів – це порт». Запам’яталася, бо, напевно, єдина тут смішна. Вона про те, як авторка намагалася непомітно вивести свого шоколадного шарпея з готелю «Жорж». І то був не перший готель, де шарпей так би мовити гостював. Така легка і не напружена розповідь.
 
 
Ця книжка – зібрання міських історій, і вірогідно не кожну ви запам’ятаєте, але точно знайдете такі, які залишаться з вами надовго. І взагалі, то дивне відчуття – читати обриси, якими діляться відомі люди на сторінках книжки «То є Львів. Колекція міських історій». Бо всі ті спогади написані з великою любов’ю і ніби відірвані від серця. Чого на цих сторінках бракує, то це дійсно веселих історій. Трохи гумору точно не завадило б. Напевно, був би живий Кузьма, про якого згадує Мар’яна Савка, той би точно щось таке веселе написав, як умів тільки він. 
 
Вам може бути цікаво
Осіннє подвоєння буксів від Старого Лева!
Жнець
Самара Оксана
Різдвозавр
Флетчер Том
Сахно Марта
stary_lev Стежити
дописів читачів