Як я руйнував Імперію
04.11.2018
«Піонерка…» Оксеника — книжка незвичайна. Мабуть, навіть найдосвідченіший книжковий консультант не зуміє вирішити, на яку полицю її поставити. Епатажна обкладинка натякає на нетиповий контент, провокативна назва запрошує нафантазувати щось бурлескне, обіцянки видавців налаштовують на підліткову повість, а прізвище автора закликає приготуватися до чогось незвичайного… Треба сказати, що це та рідкісна книга, у якій авторові вдалося все, але зовсім не те, на що міг сподіватися читач. Можна навіть сказати, що письменник примушує читача прочитати те, що він хоче розповісти. І то так, що ошуканий читач жодної миті не шкодує про невеличке шахрайство.
Володимир Чернишенко, ЛітАкцент
Кінець 50-х років минулого століття для більшості читачів «Піонерки…» час незнаний і незбагненний
І ось саме цей час обирає Сергій Оксеник для створення свого полотна. На прикладі одного окремо взятого досить великого і просунутого села біля річки він детально зображує побут простих людей, які ходять на роботу, вирощують городину, виховують дітей, грають у волейбол і чекають на побудову комунізму за 16 років. За масштабом опису та його деталізацією книжку Оксеника можна ставити в один ряд із романами Валерія Шевчука про житомирське передмістя. Живі герої, побутові сюжети, легкий ностальгійний флер — усе це є у книжках обох майстрів слова. Водночас, стиль оповіді Оксеника значно легший, події описані простіше, а детективна історія не дає сюжетові заглохнути, хоча й не додає екшну, нагадуючи подекуди «мисленнєві детективи» того ж Шевчука.
Оповідачів у повісті двоє. По черзі беруть слово то місцевий дільничний міліціонер Ревмір, то хлопчик-підліток Вова. Кожен із них має власний голос, стиль, слівця і граматику. Ведучи оповідь від першої особи, письменник кожному з двох своїх оповідачів створює власну мову. Майже правильна українська з вкрапленням російських слів від Вови звучить не менш природно, ніж добірний суржик Ревміра. Головні заслуги Сергія Оксеника тут аж дві: природність і уніфікація. Можна сказати, що перед нами — підручник добірного суржику. Хто бував у селах Надніпрянщини, той погодиться, що такий підручник нам не завадить.
До теми. Купити книжку «Вбивство п’яної піонерки»
Інша важлива риса повісті й водночас заслуга Оксеника — безсторонність. Автор майстерно уникнув «іронії й щемкої ностальгії», про які прямим текстом пишуть у анотації видавці, виступивши проникливим репортером, який уміє так усе описати, що читач сам усе розуміє. Переважно, читач розуміє навіть більше, ніж герої-оповідачі, що можна вважати додатковим плюсом. Кореспондент-автор уникає оціночних суджень. Він просто зображує віру хлопчика в комунізм, не засуджуючи і не виправдовуючи його. Він показує фотографічні знімки, які можуть наштовхнути на роздуми. Прокручує записи діалогів, які можуть спантеличити людину ХХІ століття. Наводить деталі, в які важко повірити. І жодного слова докору, жодного натяку на зворушення чи огиду. Почуття в цій книжці — прерогатива читача.
Що ж ми можемо почерпнути з такого репортажу? Можемо оцінити загальний настрій тогочасного суспільства, роздивитися зріз радянської бюрократичної системи, навіть побачити зрощення криміналу і правоохоронних органів у Радянському Союзі. Але і це ще не все.
Оксеник не був би Оксеником, якби випустив нагоду погратися у фольклор та містику. І зробив це напрочуд делікатно, тонко і… страшно. Кривава земля, де не повинні селитися люди, повертає борги. Не даремно дітей мучать нічні страхіття, не даремно стається вбивство п’яної піонерки…
Отже, важко обмежити коло потенційних читачів книжки. Вочевидь, це все ж не підлітки, а дорослі молоді люди, які хотіли б краще розібратися в тому, чому ж ми — такі чудові, розумні й співочі — виросли такими невдатними. Можливо, «Піонерка…» допоможе комусь збагнути тих, хто тужить за «совком», а самих любителів дешевої ковбаси навпаки — наштовхне на болісні роздуми. У цій парадоксальності й криється родзинка повісті, яку неодмінно варто почитати.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно