0(800) 501 508
 
Цілодобово
Кошик 0 грн

Статті

по:
В період з:
Як нагодувати диктатора: таємниці кухарів найжорстокіших тиранів ХХ століття
Random
Ця книжка — історія життя п’ятьох найкривавіших диктаторів ХХ століття — Саддама Хусейна, Іді Аміна, Енвера Ходжі, Фіделя Кастро та Пола Пота — у спогадах їхніх кухарів. Журналістська мандрівка відомого польського репортера Вітольда Шабловського чотирма континентами та п’ятьма країнами (Уґандою, Кубою, Іраком, Албанією та Камбоджею) відкриває завісу перед життям тиранів, яке було приховане від загалу. Що їв Пол Пот, поки кілька мільйонів камбоджійців помирали від голоду? Чи правда, що Іді Амін куштував людську плоть? Чому Фідель Кастро був одержимий коровою Убре Бланка, яка стала символом кубинської Революції?
 
Віталіна Макарик, Юлія Дутка, Yakaboo
 
Це не кулінарна збірка, хоча і рецепти ви тут знайдете. Це спогади про життя, сповнене страху, любові й ненависті під тиранією.
 
Оглядачки
 
Віталіна Макарик: Кухня і політика — здавалося б, важко знайти речі, більш віддалені одна від одної. Та щось-таки, напевно, було в сакраментальній фразі дєдушки Лєніна про те, що кожна кухарка має навчитись керувати країною. Адже їжа неабияк впливає на самопочуття, настрій, а отже і поведінку та рішення людей. І цей вплив може бути вирішальним, коли йдеться про керівників держави, ба більше — диктаторів. Історії, які зібрав блискучий польський репортажист Вітольд Шабловський, це доводять.
 
Юлія Дутка: Навіть не уявляла, що можна написати журналістське розслідування в такому форматі. Ще і з такою темою. А що, цим взагалі можна було цікавитись? Чудово, бо це дуже цікаво. Вітольд Шабловський мене не тільки здивував, а й неабияк потішив. Історії на кінчику кухарського ножа — сирі, смажені, запечені… пікантні, прісні, солодкі. Такого я ще не читала — і, думаю, не тільки я.
 
Смачного?
 
Юля:
Хоч у мене зараз і кулінарний період, але нічого з цього не захотілось приготувати (та й не всі інгредієнти нам доступні). Книжка геть не викликала апетиту, хоча могла б, і я постійно бачила за розповідями кухарів темну постать диктатора, якому вони догоджали. Диктатора з кров’ю на руках. Диктатора, в якого за звичайною зовнішністю ховалась жага до влади такої сили, що її не могли стримати голод, геноцид і страждання його народу.
 
Їжа потрібна всім. Навіть диктаторам. Особливо диктаторам, які мають значно більше можливостей, ніж їхні піддані. Адже злим геніям потрібно багато енергії для зловорожої діяльності (он як фігура Кім Чен Ина натякає на диктаторські апетити). Але більшості з тих, про кого нам розповідає Шабловський, до смаку проста їжа. Хоча декому потрібні справжні кулінарні витрибеньки. Дехто приймає дорогих гостей і хоче їх вразити. А дехто просто може розкоштувати, поки інші пухнуть від голоду.
 
Мені було цікаво дізнаватись про побут кухарів диктаторів, про їхні страхи (а раптом щось не засмакує), про їхні кулірнарні перемоги, але не смачно.
 
Віта: Погоджуся з тобою в тому, що коли живеш із відчуттям, що погано просмажений стейк чи пересолений кьофте може вартувати тобі життя, то шматок у горло не полізе. Втім, та частина оповіді, в якій ішлось власне про кухню, мені цілком «засмакувала», аж захотілось приготувати кілька страв із раціону Саддама Хусейна чи Іді Аміна (а взагалі це оригінальна ідея для вечірки — меню диктаторів). Утім, веселого тут насправді мало: хоч той самий Іді Амін віддавав перевагу дієтичній курочці та й не був людожером у буквальному сенсі, та число людей, вбитих ним і його «колегами», вражає.
 
Раніше я була переконана, що люди, які збудували криваві режими і не мали спину у своїй кровожерності, в усьому іншому — їжі, розкошах, жінках — також грішили надмірністю. Тим більшим здивуванням для мене стало відкриття, що більшість диктаторів полюбляли або просту місцеву їжу (і взагалі були дуже прив’язані до локальних продуктів і традицій, ніби віддаючи належне рідній землі, яку взяли в заручники), або добре приготовлені страви з європейської кухні, однак теж без зайвої екзотики. Так, вражати гостей вони любили, тому іноді на стіл виїжджала запечена цілою фарширована коза, яка ще й виглядала як жива. Але для себе обирали більш звичні страви.
 
Приватне життя диктаторів
 
Віта: Якщо у руках людини абсолютна влада, то людину варто тримати у відносно гарному настрої і доброму самопочутті, щоб вона не наробила ще більшого лиха. Тому кухарям доводилось, лишаючись поза політикою, все ж тонко відчувати політичні віяння і делікатно лавірувати між розподілом впливів і сил, що панував у диктаторському домі. Хтось зумів налагодити добрі стосунки з дружиною господаря і завдяки цьому навчився готувати улюблені з дитинства страви диктатора і мав від цього бонус. Хтось, навпаки, був у немилості у дружин, синів чи соратників і мусив пнутися зі шкіри, аби зберегти не стільки статус-кво, скільки життя.
 
Часто герої книжки були вихідцями з глухих провінцій, зі злиденних родин. І статус особистого кухаря диктатора був вершиною їхньої кар’єри — у комплекті з особливою довірою і відповідальністю йшли автомобілі, помешкання, дорогі костюми. Але якщо для одних ця кар’єра стала трампліном до кращого життя (скажімо, роботи в дорогому ресторані), то інші покинули службу голими-босими, а дехто, як пан К., албанський кухар, навіть боїться про неї згадувати.
 
Завдяки історіям кухарів можна скласти пазл про приватне життя диктаторів. Не лише про харчові звички, а й про режим дня, про домашній побут, характер, про улюблені та ненависні речі.
 
Юля: Здавалось би, що може розповісти кухар про приватне життя умовного фюрера? Насправді, багато — і справа не тільки в смаках диктатора та його сім’ї. І не в тому, що могло потрапити на стіл до правителя навіть у дуже важкі для країни часи. Кухарі знають значно більше. Вони стають свідками змін настрою, знають, коли варто готувати улюблений десерт, щоб, можливо, врятувати кілька життів. Вони у вирі подій — серед чуток і фактів. Вони живуть у тих самих будинках, ходять тими ж коридорами, що й диктатори. Вони дуже ризикують.
 
От кухар албанського диктатора Енвера Ходжі захотів залишитись неназваним, але відкрив, що його роботодавець мав серйозні проблеми зі здоров’ям, тому харчуватись міг тільки визначеними порціями, в жодному разі не перевищуючи калорійність. Для кухаря в таких умовах було справжнім викликом готувати смачно, ситно і різноманітно. Це ж слабкість — не мати можливості їсти, що хочеш. А диктаторів не звикли бачити слабкими, навіть на схилі літ, до якого вони, як правило, не доживають.
 
Кухарі чудово знають, що одна пересолена страва може коштувати надто багато. Але комусь із кухарів вдається вибитись далі. Усім цим, зрештою, вдалось вціліти, попри те, що їхні роботодавці вже все.
 
Чи можна їх вважати співучасниками, мовляв, забезпечували ситі шлунки для звірств? Не думаю — якби не вони, то хтось інший. І хто знає, можливо, колись саме смачна страва когось врятувала. Бо голодний — завжди лютий.
 
І на десерт
 
Юля: Ніби так легко і ненав’язливо, без кривавих деталей, але такі книжки теж показують глибину того жаху, який несе у собі диктатура. Страх маленької людини, в якої кожен день може бути останнім. Не знаю, чи метою Вітольда Шабловського було «ніколи знову» чи показати, що диктатори — теж люди, які хочуть смачно поїсти, але моє враження таке: навіть десерт не смакує, якщо за нього братись закривавленими руками. Зрештою, згадані тут люди не особливо смакують навіть найвишуканішою їжею, бо за диктатором стоїть дуже чорна тінь, яка ніби хоче його поглинути.
 
Хоч яку владу мають диктатори, вони не насолоджуються своїм життя на повну. Вони завжди мають страх, що ті, хто поруч коять злочини, можуть повернути зброю на них, що країни, яким вони себе протиставили, можуть-таки піти війною, що хтось може підкупити кухаря і додати до страви дещицю отрути. І все… фертик.
 
Як нагодувати диктатора? Та ніяк — йому завжди мало, бо живе з відчуттям, що скоро все це може закінчитись.
 
 
Віта: Вітольд Шабловський написав коротку історію диктаторських режимів і відкрив багато фактів, які досі випадали з поля зору. Їжа тут — і буквальний набір продуктів і страв, і метафора того, чим наповнювались, насичувались і від чого зрештою гинули диктаторські режими.
 
Ця книжка — не лише про політику чи кулінарію, вона також про психологію. Про особливі стосунки між кухарями і диктаторами. Про суміш захоплення і страху, прагнення вгодити і бажання робити свою справу якнайкраще, сорому за те, що відбувається в країні, і гордістю за власне мистецтво приготування їжі. Особливо цікавою з точки зору психології тут є історія Йон Муун, кухарки камбоджійського червоних кхмерів Пол Пота. Вона не просто служила господарю чи його ідеям. Вона обожнювала його як чоловіка. Йон Муун часто говорить про його красиву усмішку, про його манеру жартувати. І вона не вірить, що ті звірства, які йому приписують, робив чи віддавав наказ чинити саме він. Вродливий чоловік, який про аграрну наддержаву і наказував засівати насіння у джунглях, не міг відбирати в людей їжу, прирічкаючи на смерть у муках. І разом з тим вона, як і вся країна, постійно жила у страху. Бо знала — якщо Революція винесе їй вирок, її вб’ють.
 
Можливо, страх — це той секретний інгредієнт, завдяки якому страви для диктаторів смакували по-особливому? Хай там як, але після цієї книжки виникає палке бажання, аби вся ця диктаторська кухня назавджди відійшла у забуття, залишилася лише на сторінках книжок.
 
«Пол Пот не був убивцею. Пол Пот був мрійником. Він мріяв про справедливий світ. Світ, у якому ніхто не ходить голодний. Світ, у якому ніхто не вивищується і не почувається кращим за інших. Пол Пот не міг забрати в людей їжу. Якщо хтось і віддавав такі накази, то точно не він. [...] Хоч я й сама могла закінчити в тигровій клітці, та до кінця стояла на боці лагідного Брата Матраца, якого світ знає як Пол Пота. І досі стою»
 
«Попередній путч навчив мене, що для переговорів існують генерали. А кухар призначений для того, щоб мати помиті руки і чистий фартух. І щоби готувати. Ніщо не звільняє тебе від роботи, бо коли вони вже влаштують путч, то прийдуть з порожніми шлунками, і поки ти маєш для них щось смачне, залишається шанс, що тебе не вб’ють»
 
Кому варто читати
 
Віта: Тим, хто любить історичні репортажі, кухню і політику.
Юля: Тим, хто цікавиться нестандартним поглядом на історію.
 
Кому не варто читати
 
Юля: Тим, хто не хоче знати про диктаторів взагалі ніколи і нічого.
Віта: Тим, кого нудить від згадок про війну і геноцид.
 
Схожі книжки
 
Віта: Також нестандартний, але зовсім інший погляд на «диктаторство» пропонує Ульф Старк у своїй дитячій книжці «Диктатор». Це доволі добра і смішна історія про маленького диктатора.
 
Юля: Думаю, варто звернути увагу на ще одну книжку Вітольда Шабловського «Кулемети й вишні. Історії про добрих людей з Волині».
 
 
Вам може бути цікаво
Гнутись, а не ламатись: історії про сильних жінок
Від гарячих точок до хутора Обирок: виходить книжка Валерія Пузіка!
Дебют Мілана Кундери: що трапляється, коли «Жарт» змінює долю?
Я бачив його живим, мертвим і знову живим
Пузік Валерій
Вечір у Візантії
stary_lev Стежити
дописів читачів