Яблуня, яку посадила Людмила Таран
23.03.2021
Говорити про «Яблуню» Людмили Таран нелегко. І чи не тому, що нелегко збагнути її жанр. Сама авторка визначила свій твір як «книжку-діалог». Формально «Яблуня» є збіркою інтерв’ю з відомими українськими літераторками про їхніх матерів, а також нарисів про останніх. А це само по собі є безсумнівною подією в українських літературних колах, адже йдеться про приватні історії публічних жінок, передані досить відверто і щиро.
Євгенія Кононенко, із журналу «Березіль», №1`2021
Але чи буде цікавою «Яблуня» у колах, віддалених від літературних? Адже в інтерв’ю, представлених у збірці, інтерв’юйовані не висловлюють якихось неординарних суджень про події. Не про це питає їх Людмила Таран. У центрі розмов – так званий сторітелінг, коли можна говорити про «Яблуню» як про письмово зафіксовані тексти усної історії, а не збірку класичних журналістських діалогів.
Особливістю «яблучних» історій є те, що всі вони, чи, точніше, на чотири п’ятих є драматичними, бо в життя якщо не самих критика рецензії, відгуки літераторок, то їхніх матерів брутально втрутилась Історія. Визначальними були репресії проти української інтеліґенції в біографії матері Оксани Забужко; Голодомор і вигнання до Німеччини стали страшними віхами приватної історії матері Наталки Білоцерківець; повоєнна хвиля репресій була нещадною до матері Софії Майданської; польсько-український конфлікт став особистою травмою матері Мар’яни Савки. Окремо стоїть історія Соломії Павличко та її дочки Богдани. По-перше, тут спостерігається зсув на покоління: «мати» Соломія належить хронологічно до покоління «дочок» з інших історій. По-друге, Соломію Павличко було убезпечено від жахіть Історії, бо вона росла в родині відомого українського літератора із дуже високим статусом в радянському істеблішменті.
Але благополучне життя молодої обдарованої жінки урвала передчасна смерть. Богдана Павличко, нині успішний видавець, залишилася без матері у дванадцять років. І вже її інтерв’ю позбавлене тої відкритості, яку демонструють інші оповідачки. Попри всі намагання інтерв’юерки, Богдана уникає родинного сторітелінгу, відповідає на питання Людмили Таран занадто лаконічно, свідомо чи несвідомо демонструючи розрив із розхристаними балачками жінок попереднього покоління. «Мама виховувала мене індивідуалісткою», –категорично стверджує Богдана. Але й без приватної історії Богдани Павличко «Яблуня» перевантажена сторітелінгом. І читачі «Яблуні», напевне, запам’ятають історії матерів, навіть нічого не знаючи про дочок. Адже історії, переповідані в рамках безладного, проте щирого сторітелінгу, справляють сильніше враження, аніж відредаговані белетризовані наративи.
І все-таки некричуща правда «яблучних» історій є головною «фішкою» «Яблуні». У своїй книзі Людмила Таран виступає не лише як журналістка, котра зуміла розговорити своїх співрозмовниць у потрібному напрямку, а потім добросовісно зафіксувала їхні оповіді. Авторка книги виступає і як своєрідна дослідниця – вона сама стверджує, що ідея книги як збірки різних історій, виникла саме тоді, коли в інтерв’ю різних років побачила спільне. Не розмови підганялися під концепцію, а концепція виникла із масиву розмов. А досліджує Людмила Таран таку сутність, як родова вертикаль, беручи за основу лінію не від батька до сина, а від матері до дочки.
Чи змінилася чуттєвість українських родин із руйнуванням традиційних родових стосунків? Чи панували в попередніх поколіннях у традиційних українських родинах тепло і щире спілкування між рідними? Героїні «Яблуні» у своїх відвертих розповідях наголошували на любовній атмосфері своїх родин, коли тепло малого світу було чи не єдиним захистом від холодів безжального світу великого. Чи можна вважати типовою ту ситуацію, коли мати й доросла дочка ставали подругами? Можливо, прискіпливі етнографи й зуміли видобути якусь інформацію, але народні пісні здебільшого озвучують стосунки дівчат із коханими, а про матір сказано, що вона після побачення била дочку «березовим прутом» –замість того, аби щиро поговорити з дочкою. В ті часи, звідки прийшла та пісня, матері не благословляли дочок на реалізацію. Навіть навпаки. І, принаймні в оцінці сучасної людини, те, як матері аґресивно вимагали від дочок бути як усі, набувало потворного звучання.
В історії української культури існує моторошний наратив про долю художниці Катерини Білокур. Найжахливішим неґативним чинником в її долі є не так радянська влада, як власні батьки, що всіляко шкодили реалізації здібностей геніальної дочки. Тут батьки (як і односельці, які робили з шедеврів малярства перегородки у свинарнику) виступають уособленням ганебної сільської тупості. Чи не на весь світ на прикладі сім’ї Білокур було показано українську родину без тепла і без розуміння. І це було не так і давно, за одне покоління перед героїнями «Яблуні». Такими, як батьки Катерини Білокур, сільські українські батьки були протягом багатьох поколінь, виганяючи з дому іншу відому Катерину, Шевченкову, з малим дитям-байстрям, бо магічна парадигма ганьби Роду була незрівнянно сильнішою за співчуття до дочки, що впала в біду. Тут не могло бути й мови про любов між членами родини: діти мали шанувати батьків-самодурів, батьки благословляли дітей, лише якщо ті відповідали вимогам догматичної сільської моралі. А скільки було загублених талантів!
Родинні настанови, які проіснували багато сторіч, різко і безповоротно змінилися в першій половині ХХ сторіччя. Чи можна уявити собі Дмитра Павличка, який би гальмував розвиток обдарованої дочки Соломії? Але аґресивний селюк, батько Катерини Білокур, – то також реальність української культури, яку варто «усвідомлювати як цілісність».
А от «Яблуня» Людмили Таран зафіксувала ту реальність, коли матеріальні умови змінилися настільки, що жіночий потенціал став потрібний у суспільстві, навіть у такому викривленому, яким було суспільство радянське. Прийшли часи, коли реалізація в культурі зміцнювала статус жінки. Тому й матері благословляли дочок на навчання й на творчість. Не лише одруження з міським чоловіком, а й більш-менш високий статус жінки у місті забезпечував батькам освіченої дочки і гордість, і такий-сякий достаток.
Традиційна культура загубила чимало талантів – і жіночих, і чоловічих. Так само нищила таланти й радянська реальність. Оксана Забужко слушно характеризує свою матір: «Жінка з придушеного, потрощеного покоління: ким вони могли бути, якби мали нормальні умови для розвитку?» Але радянську нереалізованість все-таки бодай частково було озвучено. Нереалізованість людей традиції перейшла в засвіти й перевелася на попіл, ми вже ніколи не довідаємося про їхні таланти й здібності. Чи не обмеженість сільської традиції штовхала українських селян добровільно підтримувати колгоспи? В результаті цієї підтримки дістали щось іще гірше, ніж та традиція. Але й деяку освіту ті, хто вижили, також здобули. І чоловіки, і жінки. Отже, volens nolens дістали можливість висловлювати свій нелегкий досвід. Що й зафіксувала «Яблуня».
Парадокс «Яблуні» полягає в тому, що, з одного боку, всі «яблучні» матері переповідали дочкам ті історії, які з позиції радянського офіціозу були замовчуваними, не рекомендованими для оприлюднення. Родинні історії матерів тихо, але певно вроювали у свідомість дочок антирадянські настрої. А з іншого боку – матері, свідомо чи несвідомо, діяли саме в радянській парадигмі, коли хотіли бачити майбутнє своїх дочок не в сільській споконвічній традиції, а якомога далі від неї. Можливо, та парадигма є модерною, ширшою за радянську, яка, одначе, на теренах СРСР набувала специфічно радянських рис. Яблуні вже ростуть не лише на присадибних ділянках, а і в колгоспних садах, і яблука продаються не лише на ринках як надлишки праці селян, а й по овочевих магазинах у промислових масштабах.
Не має значення, чи завжди говорили правду українські літераторки про своїх матусь. Має значення, як саме вони прагнули представити їх у публічному просторі. «Мама була винятковою людиною», – задає тон Оксана Забужко. «Від мами – базові моральні настанови», – вторить їй Наталка Білоцерківець. «Мама – як прекрасна диригентка», – підхоплює Софія Майданська. «Мама покладала на мене великі надії і було би прикро не виправдати її сподівань», – видає фінальний акорд Мар’яна Савка.
Немає сумніву, українським літераторкам і видавчиням (адже троє з «яблучних» дочок є власницями помітних в Україні видавництв) подобається бути «маминими доцями». І це підсилено тим, що в нас запрацювало новостворене бачення жіночої України, яка подається як така, що має тисячолітню історію. Хоча ця «традиція українського матріархату» розроблялася вже в ХХ сторіччі як у континентальній радянській Україні, так і на еміґрації, де ключовою постаттю було призначено національну поетесу Лесю Українку, чия мати, просвітниця Олена Пчілка, ще на рубежі минулого й позаминулого сторіч дбала, щоб її дочки навчалися в університетах так само, як і сини. Але родина Косачів належала до так званих панівних класів Російської імперії. У традиційне середовище просвітницькі ідеї продиралися з великими труднощами. Тим більше, якщо йшлося про освіту жінок.
Отже, «Яблуня» Людмили Таран фіксує перехідний період української жіночої самосвідомості від багатовікової традиції до модерну і постмодерну. Цей період припав на криваві часи колективізації, Другої світової, довоєнного і повоєнного перекроювання кордонів і пов’язаних з цим переселень, жахливих репресій згори і не менш жахливих самосудів унизу. З одного боку, героїні документальних оповідей Людмили Таран пізнали багато лиха, з іншого –то вже не були жінки традиції зі своєю стихійною, не завжди адекватною житейською «мудрістю». То були освічені жінки, здатні осмислювати пережите. Які, самі того не бажаючи, багато знали з того, що радянський офіціоз намагався піддати забуттю. На шляху цих жінок у найдраматичніших ситуаціях зустрічалися люди, які, хоча й служили жорстокій системі, у певних ситуаціях діяли всупереч їй. Тому ті жінки вижили й розповіли дочкам свої історії. Принаймні під «Яблунею» Людмили Таран.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно