Війна з-під пензля і пера
Бабкін Сергій
16.04.2018
Як це не парадоксально, але саме війна народжує найсвітліші мрії, видобуває із закутків пам'яті найдобріші спогади і породжує живі надії. Вони спадають із небес пухким снігом чи осипаються подібно до пелюсток білої айстри. Автобіографічна збірка короткої прози і поезій художника Бориса Єґіазаряна «Сорок джерел» пряме тому свідчення.
Джерела нашого дитинства
Перша частина книги неодмінно повертає читача, як і самого автора, в далекі часи власного дитинства. З його переривчастими спогадами, які, зрештою, в силу віку, іншими ніколи і не бувають. Але саме тут, під пильним та мудрим наглядом рідної бабусі, формується більшість архетипів та моделей поведінки для життя вже дорослого.
Мальовничий водограй Сорок Джерел, що в гірському вірменському селищі Апаран, де зростав майбутній художник, славився цілющими властивостями. Попивши води з нього, недужому чоловікові невдовзі велося краще, а ще, принаймні так уявлялося малим дітлахам, навіть чарівний крилатий Пегас напувався тутешніми джерелами. Та невдовзі сталося невиправне: «Джерела підірвали і притягли величезні залізні труби, щоб провести воду для міста, — вони (крилаті коні) всі повтікали і більше не повернулися...».
Це тільки один мікроепізод із книги. Якщо читаючи його вам між рядків навіяло спогади із часів власного дитинства, то прихопіть збірку Бориса Єґіазаряна і мерщій поринайте у мандрівку зеленими луками місць, де формувалися і ваші архетипи. Адже, напевно, кожний із нас має такі міфологічні місця, виплекані мріями і дитячою безпосередністю, куди повертатися завжди тепло та безпечно.
Крилате золоте зернятко
В одному з оповідань Борис змальовує воїна, який був важко поранений і тепер змушений переховуватися в покинутому будинку. Хлопець здатен рухати лише однією рукою і головою. Проте надлюдським зусиллям волі він завалює власне тіло додолу, перевертає стіл, на підлогу скочується порожня склянка, якою той, підбадьорившись згадкою про дужі руки власного діда, розтрощує вікно... і вивільняє золоту бджілку, яка застрягла і безнадійно металася в засідці з павутиння.
Дух визволителя і наставника молодших побратимів Борису Єґіазаряну довелося загартовувати в Карабаському конфлікті, куди добровільно відправився командувати загоном майже одразу після закінчення Київської художньої академії. З періоду війни він виніс мудру, але важку життєву істину: «Протистояти швайці між ребра важче, аніж танку».
У подальшому художник не лишався осторонь важливих громадянських перетворень у нашій країні: стояв на барикадах і 2004-го, і 2013/14 років. Так, одним морозним грудневим вечором 2013-го, запримітивши на київському Майдані прапор рідної Вірменії, він познайомився із звичайним мітингувальником. Померзли разом, закурили, поговорили, домовилися тримати зв'язок. А вже 22 січня ім'я Сергія Нігояна дзвінкою кулею увірвалося у вже немирну українську дійсність. Власною гибеллю вірменський син України, мов та золотава бджола, назавжди лишиться близьким, але надто недосяжним для живих, бо вже високий його політ.
Червоне і гранатове
Видання, вкрите червоною палітуркою, оформлене самим художником – це можна відчути, навіть не зазираючи до переліку ілюстраторів. Стиль, з якого надихається творчість Бориса Єґіазаряна, відомий як Вірменська мініатюра, а на його полотнах часто трапляються гранати. Він пояснює, що цей давній символ єдності та гармонії має при собі кожен вірменин.
Колір книги, як і колір стиглого граната, в образотворчій термінології називається «англійське червоне», тобто неяскравий, злегка потьмянілий відтінок червоного.
Ця тендітна збірка — путівник довгим життям людини-митця, де кожне слово – ніби ще одна посивіла волосина на колись смолянисто-чорній чуприні чи чергова зморшка довкола надто втомлених очей.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно