У магічному колі лісової стихії
18.02.2016
Лесь БЕЛЕЙ. Книга про ліс / Худож. оформл. Алєна Семчишин. – Львів: ВСЛ, 2016. – 95 с.
Коли вперше береш до рук книжку віршів цього молодого поета, то мимоволі ловиш себе на думці, що потрапляєш наче в якесь магічне коло, всередині якого
…оркестр розганяє
музикою опале листя
у бік лісу
Цей молодий поет нічого не вигадує – він просто відчуває стихію книги як стихію лісу. Тобто так, як її розуміли споконвіку: як к н и г у ж и т т я.
Внутрішній та зовнішній світи ліричного героя симетрично відзеркалюється один в одному – внутрішнє крізь зовнішнє (In silva – ех silva) і навпаки. У кожнім із цих «світів» – рівно по 30 віршів. Перша частина – це в прямому значенні поема про ліс. У ній герой себе відчуває по-справжньому «лісовою душею» (такою, як себе розуміла Мавка з «Лісової пісні» Лесі Українки). Так, цикл «In silva» – це теж своєрідна «лісова пісня», в якій воєдино зливається цілий спектр відчуттів: від споглядань природи («мурахи вигризли собі пам’ятники з кори, поставили їх на піщані постаменти», «тільки мох малював йому [каменю] зелену тінь») до слухання тактів гірського потоку («бура гадюка … звивалася в такт гірському потокові»), від запахів весни в лісі («весна приходить у ліс з першою громовицею») до смакування туманними ночами («щокатий місяць пережовує туманну ніч, ніби сливове повидло зі сметаною») і дотикання до кори дерев («тоді буки розстібають кору, ніби затісне пальто»). Та найбільш виразно ця жива «лісова душа» просвічується крізь «томики нечитаної поезії» тоді, коли поет робить спробу цей ліс… роздягнути… Сила уяви допомагає нам краще зрозуміти тисячолітню стихію з її пізньо осінніми снами («голий ліс порпається у кишенях», «шукає недопитих дощів») задля того, щоб відповісти на запитання, які й відкривають нам «Книгу про ліс»:
чи лісова зима
світліша від літа?
чи весна у лісі пахне
сильніше за осінь?
Але цінність цих чуттєвих імпровізацій на пейзажні теми не тільки в самодостатності сприйняття лісової стихії, а й у її проекції на людський світ. Бо ще з античних часів відомо: «наче те листя на дереві – людські усі покоління». Тому написати «Книгу про ліс» означає повірити людині і не втекти з лісу, як «двісті років тому дрозди». Хоча усвідомлюємо ми цей ракурс авторського бачення лише в «Епілозі», коли виникає у героя неминуче усвідомлення втрати лісу, яке штовхає його на болісно важкий, але логічний висновок:
ліс вирубали
пні викорчували
звірі загинули
комахи перевелися
озеро всохло
трави зів’яли
річка потекла
іншим руслом
але нічого
не змінилося
У другій частині книжки автор намагається скомпонувати зі своїх відчуттів «тиші у кадрі» чи «нездійсненних мандрів» поза лісом - власний «духовний календар». На відміну від першої частини, де ми мали справу зі своєрідним лісовим «гобеленом», вірші ех silva відрізняються деякою мозаїчною пістрявістю зображеного тла. Це розрізнені пазли з різних картин урбаністичного світу, з яких окремі деталі мовби загубилися, а тому не можливо скласти жодної із них у цілісному вигляді, залишаючи тільки фрагменти, що провокують «мовчати, любити і мовчати знову»… Так, тільки провокують подумати про якусь паралель до Чубаєвого «Говорити, мовчати і говорити знову», але сам вірш дуже, на жаль, банально спростовує цей задум. Власне, єдине, що якось неприродно разить очі у другій частині «Книги про ліс», то це часто невідповідно підібрані заголовки до віршів, які залишалися б цілком самодостатніми «стихіями» і без них. Тому що поетові дуже добре вдалося відчути час, «коли місто переходило на шепіт», а «любов – як попільницю», зрозуміти, коли «місяць мліє мертвими морями», підібрати вдалий образ «пустоцвіту» на позначення «міста з грильяжним середмістям і вафельними будинками», «із зацукрованими деревами і шоколадними калюжами». Однак закрадаються у його поетичну мову якісь недоречні «трюїзми», коли пропонує відверто іронічні заголовки, як-от «Смертельний роман з неповнолітнім містом» до присвяти із ще живим болісним відчуттям «Небесній Сотні». Деяка роблена штучність також відчувається у віршах, які поет пише за принципом «заданих тем», як-от: «Кримська меджума», «Франкфурт», «Друге пришестя Боплана», «Гоголева ніч», «Шульцівське».
Уже перший вірш, в якому «час частує частотою», не виправдовує очікування читача (цей текст і справді є, т.б.м. антижанровою пропозицією, однак, на мою думку, жанр літанії тут не на місці, тому відповіднішою була б назва, скажімо: «Урбаністична елегія»):
…як знайдеш себе?
коли плачеш лебединими сльозами,
коли співаєш крокодилячу пісню…
…як знайдеш себе?
у місті, де святі
носять німб на рогах…
Ніби задум розхитування жанру літанії через питально-риторичний повтор і зрозумілий, однак поетові бракує стилістичної вправності, щоб цією «провокацією» задовольнити вибагливого сучасного читача.
Натомість такий читач не може залишитися байдужим щодо яскравих відчуттєвих порівнянь, з якими поет добре зжився і які йому по-справжньому вдаються, наприклад, у такому (улюбленому для поета) «смаковому» образі:
місто – це бісквіт,
присипаний цукровою пудрою,
залитий прозорою глазур’ю
Власне, сила поетичного слова Леся Белея саме в його оригінальних образотворчих деталях, завдяки яким його пейзажні імпровізації є цікавими і повчальними водночас, тобто вони є і музикою для душі, і притчею для роздумів. І коли він упевнено шукає саме цієї лінії у поезії, то тоді йому легко «завоювати» читача, в іншому випадку вірші починають нагадувати ніби «солдатиків з живого олова» чи «голий обід», а з такими бажаної «тиші у кадрі» не доб’єшся! Тому, аби вірш не став «шкідливою звичкою», хочеться побажати авторові не писати в час, коли «виписуєш кола по кімнаті», навмисне шукаючи тем, наче островів для «роб зомбі крузо», а знаходити моменти, коли «пурпурові жаринки тліють довше». Бо такі слова, які «не співають аби не сполохати тіней», справді самі проситимуться, ніби квітки, щоб їх пересадили «з лісу» «у клумбу» міста. Як Antebellum – Bellum – Postbellum – O bella urbi bellum… І тоді твій читач зрозуміє, чому
оркестр продовжує грати
самотню арфову сонату
що не має коди
А вже згортаючи «Книгу про ліс», непомітно для себе відчуєш, що опинився в дивовижному магічному колі лісової стихії (яке так планетарно репрезентовано на обкладинці в образах Алєни Семчишин), і як під впливом «безударно-безструнно-бездухового» оркестру «бура гадюка», що «жила в ліщині», перетворюється в «гримучу змію», а пізньо осіння дерев палітра в «кольори непомітності робочого міста»… Вочевидь, це саме та «грань», яка і допоможе віршам Л. Белея знайти свого читача – того єдиного Зачарованого лісовою стихією Вічної Книги Природи.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно