0(800) 501 508
 
Цілодобово
Кошик 0 грн

Статті

по:
В період з:
Труднощі перекладу у «Землі Георгія»
Random
Алла Дорош, Читомо
 
Антон Санченко. Земля Георгія. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2016. – 420 с.
 
«Віта де бордо» –  складна матерія для пересічного гуманітарія, надто – для тотального дилетанта у суднобудуванні, іхтіології й флотській ієрархії.
 
Сказати чесно, я купувала «Земля Георгія» для своїх чоловіків – для старшого, з надією, що принаймні, моряцька романтика розпалить у ньому жагу до читання, для молодшого, що у 6 змітає дитячі книжні полиці, як чорноморський шторм, – на майбутнє.
 
Дизайн цієї книжки найкраще пасував «морської» сукні, і я прихопила її «до пари», на пляж, з думкою про фотосесію і може, «легке чтиво»  під час сієсти. Нічого з того не вийшло. Три невідомих слова на півречення  «а в цього старпома просто роульс під час тралення зірвало ваєром…» – і мовна здогадка забилася в істериці. Тож з невеличкими докорами сумління я сьорбнула італійського вина, склала книжечку дашком  і солодко заснула у гамаку, напнутому між оливою і персиком.
 
Вдома  морський челендж «Земля Георгія» перебрався з валізи на книжкову полицю, і там би йому штиль… Аж мій племінник вчергове запросив мене на яхту. Зазначу, щоразу, як він бере мене «у море» (ака катання Дніпром), я піднімаюся на борт і неодмінно отримую по голові «штукою, до якої кріпиться вітрило».  «Е-е-е, як називається ця палка-вирубалка?», – питаю, як тільки розвіються зірочки. «Ну, гік же», – відповідає він зі співчуттям, і вже не додає: «2-3 удари і запам’ятаєш». Мені не до снаги  поблажливість, навіть щира, надто – родинна, і я твердо вирішила запам’ятати вже зрештою той «гік», а принагідно – повернутися і «взяти» цей мариністичний вал Санченка, хай там що.
 
«Що» виявилося збіркою шістьох дотепних історій, не надто розтягнутих, але й не коротких, написаних  зі знанням людської природи і з повагою до стихії.
 
Відсутність чіткої сюжетної лінії і  мелодраматичних колізій може розчарувати читача хіба спочатку  – «допливши» до останньої у збірці повісті «Мандариновий шлях», він, нарешті, вимкне «блондинку», ввімкне «матчасть» і іронічно посміхатиметься в унісон автору.
 
Але то не одразу. Клюз, вельбот, линемет – форштевень, фальшборт, ватервейс. Хіба не музика? Як дівчинка, що впадає у летаргічний сон на першому реченні технічних інструкцій до побутових приладів, я шукала відсутніх зносок і тренувала морський вокабуляр, ну і час від часу слала промінці добра перфектно освіченому редактору, що проплив моря-океани з «мінімальною кількістю записів у бортовий журнал». Доводилось робити свої.
 
Насамперед, ця книжка пахне мандаринами, рибою, морем і мімозою, час від часу – грішми. Настроєва, життєва, down-to-earth.  Вона доправить у Грузію і назад, крізь неї можна похапцем зазирнути в екзотичні краї і пролізти крізь невмирущу дірку у херсонському паркані – потрапивши у 90-ті (вона й досі там, не сумніваюсь).
 
Принада «Землі Георгія» – в абсолютній концентрації деталей, це письмо художнє й тілесне водночас, місцями – афористичне
 
Геть байдужа до рибальства, я таки «запала» на Санченкову хамсу. Бо в неї, бач, «губа не з лопуцька, зимує винятково на чорноморських курортах» і «валом валить через вузьку Керченську протоку, як ті кияни через турнікет метро в годину пік». Тож захотілося побачити ту «хамсову путину» направду, а за одним  – «отару моряків» і «ліві гроші, що утворюються з повітря субтропіків».
 
Антон Санченко не вдається до розлогих описів, натомість володіє унікальною технікою—  «писати» людей і локації кількома широкими мазками. Ось вам ресторан у Батумі, оазі миру в охопленій війною Грузії: «Поближній до порту ресторан мав неформальну назву «Зоряне небо», бо, в традиціях фільмів про салуни і ковбоїв, чоловіки напідпитку щовечора стріляли в стелю і продірявили її, зрештою, до стану планетарію».
 
 
…А ось мармизи, себто персонажі: «…уже не звірські, а якісь навіть прикольні. Не Босх, а Брейгель. «Їдці хамси».  Так,  герої Санченка не підпадають під градацію «позитивних і негативних», вони в біса людські, «якщо й зарізяки, то веселі».  У всіх зрозумілі інтереси і практичні мотиви, від суходільних різняться ультрависокою маневроністю, ну і методом чищення зубів (панцирем каракатиці, як зубна закінчується, ага).
 
У Санченка дар оповідати «бувальщину» –  з гумором, метафорами й самозапиленням фабул. Усі історії «Земля Георгія» – наративи, читач мусить  зав’язувати вузлики на пам’ять, хтозна, де знов вигулькне  Отар і його летючі друзі,  батоноінспектор Реваз чи науковець Самборський, що «задирає брови аж понад оправу окулярів».  А вже Марконі (прототипом якого є сам автор) вам не позбутися точно.
 
Ось вчитуєшся в хитру комерційну оборудку метикуватих «морських вовків», а кілька абзаців потому еквілібрист Санченко вже  встигає  переповісти  маловідомий і неймовірно захопливий життєпис Дефо, мудрі приповідки Конрада, або й згадати-почитати свого улюбленого мариніста – Мелвілла.
 
Часова й локальна телепортація читача – звичний для автора фокус: тут я наче «йшла» до грузинського порту Поті, а ненароком зачепилися за Миколку-морячка і опинилася в Арктиці. І ні, не тому, що «був він чорнявий, засмаглий, тонкорисий, як хлопчик, та гарячий, як південний помідор», а тому, що у Санченка оповідка в оповідці й оповідкою помахує.
 
Іншими словами  –  ніякої лінійності, принципова відкритість оповіді – можна починати читати звідки заманеться – з середини, з кінця (чи він є?), і навіть (та невже?)  з початку.
 
ЧИТАТИ
 
- усім, хто любить море;
- коли сумно і хочеться в мандрівку;
- під келишок грузинського вина;
- з географічною картою і компасом;
- з будь-якої повісті.
 
НЕ ЧИТАТИ
 
- тим, у кого хитавиця;
- поспіхом;
- тим, хто очікує з моря чистої романтики;
- неохочим звертатися до морського словника.
 
Вам може бути цікаво
Одеська книгарня-кав`ярня Старого Лева не працюватиме 8-11 червня
Онлайн-презентація збірки Анни Малігон «Розарій»
Купуй книжки – отримуй каву у подарунок!
Тест. Неуки, бунтівники та інші генії. Як добре ми їх знаємо?
«Острови поміж течій». Де твоя хоробрість, рибалко?
Джуді Муді - детектив
stary_lev Стежити
дописів читачів