Stary Lev Logo
На жаль, нічого не вдалось знайти за вашим запитом.
wishlist
Stary Lev Logo
На жаль, нічого не вдалось знайти за вашим запитом.

Дронь Артур
«Свято, яке завжди з тобою». Життя не має кінця
Random
«Ця книга містить матеріал із remises* моєї пам’яті і мого серця. Хай навіть першу пошкодили, а другого не існує»
Ернест Гемінґвей
*remises (фр.) — сховище, кладова
 
У 20-х роках минулого століття молодий письменник вів нотатки про своє життя у Парижі. Через тридцять років уже всесвітньо відомий автор знайшов ці записи і вирішив перетворити їх у книгу. Читачі побачили мемуари іще пізніше — після смерті самого письменника. Зараз від подій, описаних у «Святі, яке завжди з тобою» минуло майже століття. Ця книга, що обманює час і робить молодість вічною, заговорила новою мовою, одяглася в нову обкладинку і зберігає Гемінґвеєве свято у книгарнях Старого Лева. Переклала книгу Ганна Яновська, намалювала обкладинку Анастасія Стефурак, а прочитати може кожен із нас.

ДУЖЕ БІДНІ І ДУЖЕ ЩАСЛИВІ
 
«Свято, яке завжди з тобою» — це книга спогадів про життя Гемінґвея, якому трохи більше двадцяти років. Молодий Ернест переїхав у Париж і став кореспондентом газети «Toronto Star». Він працює журналістом, пише свої перші оповідання, і насолоджується Парижем. У той час Ернест був одружений із Гедлі Річардсон, і в них уже народився син Бамбі. Сім’я Гемінґвеїв винаймала холодну квартиру без зручностей в одному із найбідніших районів Парижа. Коли він звільнився з газети, аби повністю присвятити себе письменництву, стало ще важче. Доводилось економити і найперше — на собі. Інколи Ернест казав Гедлі, що йде обідати з другом, а сам прогулювався містом і після повернення описував дружині, якою гарною їжею його пригостили. 
 
Гем жив бідно, але він насолоджувався цим життям. У нього була дружина і син (якого часто бавив кіт Ф. Пусс). У нього була Ґертруда Стайн, яка одразу побачила Ернестову обдарованість. Був Скотт Фіцджеральд, який добряче потріпав нерви під час їхньої першої пригоди, але завжди був вірним другом. У Гемінґвея було його письмо. Він приходив в улюблений «Closerie des Lilas» із олівцем та блокнотом і міг десятки разів переписувати один абзац, доводячи його до ідеалу. А ще в молодого Ернеста був Париж. Його Париж. 
 
То був дуже особливий час. Світ ще не знав, хто такий Ернест Гемінґвей. Тоді вже друкували перші книги Скотта Фіцджеральда, а Джеймса Джойса вперше називали генієм. Але ніхто з мистецького середовища Парижа іще не був таким, якими ми знаємо їх зараз. Усі вони були дуже молоді і дуже веселі. «Дуже бідні і дуже щасливі», як написав сам Гемінґвей.
 
СВЯТО ІЗ ДОРОЖНЬОЇ ВАЛІЗИ
 
Осінню 1956 року Ернест і його четверта дружина Мері Велш Гемінґвей подорожували Європою та завітали в Париж. Там письменник обідав із власником готелю Чарльзом Ріцом. Чарльз запитав Ернеста, чи пам’ятає він про свою валізу, залишену в підвалі готелю «Ріц» у 1928 році. Коли письменнику принесли його стареньку валізу, то окрім квитків, одягу і листів, на самому дні знайшлись давні зошити в лінійку. Списані почерком молодого Гемінґвея сторінки так зворушили і схвилювали письменника, що йому навіть стало погано, і довелось покликати лікаря.
 
Так до Ернеста повернулося свято із його дорожньої валізи. Дивлячись на обкладинку Анастасії Стефурак, здається, наче вона зобразила саме те, що побачив того дня письменник. Бо ж Гемінґвея схвилювали не просто сторінки і букви. На нього з тих зошитів подивилася паризька молодість. Зі старенької валізи одразу виглянула Ейфелева вежа, і почала розливатись Сена. І як було не схвилюватися?! 
 
Тоді письменнику відняло мову від спогадів, а зараз ці спогади вже отримали переклади десятками різних мов. Завдяки Ганні Яновській у цьому виданні вони також заговорили по-новому. Бо таких авторів, як Ернест Гемінґвей, потрібно для кожного покоління перекладати по-іншому. Мова, як і люди, може з часом змінюватися. Тож і свято з дорожньої валізи має звучати так, як його найкраще зрозуміють у наш час.
 
ОДНЕ ПРАВДИВЕ РЕЧЕННЯ
 
Як на кожному великому святі, у цій книзі — багато гостей. Гемінґвей пише не лише про своє життя, а й про тих, з ким він це життя ділив. У цих історіях він розповідає про знайомство і стосунки з Ґертрудою Стайн, від якої він і почув легендарний вислів «втрачене покоління» (до речі, історія цієї фрази також описана в книзі). Гем багато розповідає про Скотта Фіцджеральда, із яким вони багато років дружили. І пише Ернест так, як може лише близький друг про близького друга. Гемінґвей описує своє захоплення талантом Фіцджеральда, розповідає про його складний характер і дивакуватість, та навіть згадує, як їм довелось зачинитись у туалеті, аби вирішити одне серйозне питання... «Свято, яке завжди з тобою» вмістило в себе практично весь мистецький Париж 1920-х. Заглянувши у валізу з готелю «Ріц», ви побачите і Джеймса Джойса, і поета Езру Пауда, і видавчиню Сильвію Бич та художника Жуля Паскіна. Є лише одне свято, де всі вони могли зібратись разом. І на це свято вас також запрошено.
 
А чого вартують роздуми Гема про письмо! Тут ціла письменницька філософія Гемінґвея. Саме у Парижі молодий і голодний Ернест говорить собі те, що буде супроводжувати його в письмі усе життя.
 
Я вставав і дивився на дахи Парижа й думав: «Не хвилюйся. Ти раніше завжди писав, і писатимеш зараз. Треба тільки написати одне правдиве речення. Напиши найправдивіше речення, яке знаєш».
 
Говорить і одразу дотримується. Завдяки цьому принципу правдивості речення, кожен абзац і сторінка спогадів — відверті і відкриті. Гемінґвей буває критичний не лише до інших. Одне правдиве речення він пише і про біль, який приносить сам. Одне правдиве речення. А за ним — іще одне. І так він робить письмо. І воно щире, тому часто болюче. Бо хоч спершу про себе з Гедлі він пише, що вони кохають одне одного і «...людей тягне до них так само, як перелітних птахів на світло яскравого маяка вночі», але на тому ж святі Ернест закохається знову. Полюбить іншу.
 
Коли я з потяга побачив дружину, яка стояла біля колій, біля штабелів колод на вокзалі, то відчув, що краще б я помер, ніж коли-небудь покохав когось, окрім неї.
 
 
ЖИТТЯ НЕ МАЄ КІНЦЯ
 
Дядечко Гем не зраджує своєму стилю і принципу не говорити про найважливіше прямо. Він говорить нам, що Париж не має кінця, і називає так останню частину своєї книги. Але при цьому замовчує той факт, що безкінечним є не тільки це місто. Життя також не має кінця. Про це можна не писати у книзі, яка це прямо показує. І молодість не має кінця. Бо як може закінчитись те, що завжди з тобою?
 
«Свято, яке завжди з тобою» — це книжка-обман часу. Це приклад того, як література обігрує смерть. Бо де влада часу, якщо минуло тридцять років, а в нотатках письменника йому все ще трохи більше двадцяти, і всі почуття такі, як тоді? 
Де влада часу, якщо Фіцджеральда, Стайн і Джойса уже не було серед живих, а Гемінґвей писав свою книгу і розмовляв із ними, коли ті були «дуже молоді і дуже щасливі»? 
 
Де влада часу, якщо серед живих уже не було й самого Ернеста Гемінґвея, а читачі вперше відкрили його нову книгу, і з неї почала розливатись Сена і виглядати Ейфелева вежа? І було одне правдиве речення. А потім ще одне. І ще. 
 
Життя не має кінця, і молодість не має кінця. Не може мати кінець те, що завжди з тобою. І навіть якщо ти сам закінчишся, твоє життя і твоя молодість завжди буде з іншими. Такою, як ти про неї розповів. Дуже бідною і дуже щасливою. Вона одягнеться в нову обкладинку і заговорить новою мовою. І її відкриють нові читачі. І почне виливатись Сена. Бо Париж не має кінця. І життя не має кінця.
 

Коментарі

Щоб залишити коментар, необхідно

imageimage