0(800) 501 508
 
Цілодобово
Кошик 0 грн

Статті

по:
В період з:
Sub rosa dictum. Рецензія на поетичну збірку «Троянда»
Random
Що є поезія, о трояндо?
 
Містична субстанція, наділена історичною тяглістю та генетичною пам’яттю, означена циклічністю, сповнена зужитими метафорами, сумнівними тропами і безкінечними самоповторами (а також взаємними повторами й запозиченнями). І все ж. Поезія володіє відчутною екзистенційною потугою, має цілком чітко означену сенсотворчу функцію, тож, певною мірою, є досить утилітарним конструктом. Усвідомлюючи це, можна трактувати її як набір технічно уживаних форм, смислів, інструментів, придатних для вираження й фіксації певного згустку емоційного переживання, рефлексії, чи навіть змалювання сюжету.
 
Уляна Галич, Zbruc
 
Все, що може бути поезією, неодмінно стане нею, – так працює закон збереження матерії у цій, доволі химерній площині. І навіть те, що початково не призначалось до переосмислення у руслі поетичної семантики, має шанс утрапити в поетичний дискурс, так чи інакше, бодай у вигляді перегною, на якому, перефразовуючи класиків, виростають хоча б сякі-такі, але вірші.
 
Зокрема, вірші Мирослава Лаюка, вочевидь, ростуть на цікавому, доволі плодючому ґрунті, щедро удобреному, зокрема, попередніми поколіннями «мертвих поетів», точніше, сумою їх творчих зусиль. Вірші Лаюка ростуть собі й розквітають – трояндами, як можна зрозуміти із назви рецензованої книжки.
 
Троянда більше не є
 
Троянда Святого Розарію –  війна Червоної і Білої Троянд – троянда у руках Маленького Принца – безіменна троянда Умберто Еко – «Троянда світу» Д. Андреєва. Це лише перші, доволі поверхові й евентуальні асоціації, пов’язана з символічним та інтуїтивним трактуванням образу троянди в літературі, історії, духовности. Мирослав Лаюк сміливо переймає образну естафету і додає власні, авторські штрихи у цей асоціативний ланцюжок, не скузуючись можливої вторинности:
 
«Є Червона Троянда Любов,
 
і є Чорна Троянда Смерть»
 
(«Один і два»).
 
Невелика збірка поетичних текстів Мирослава Лаюка під алегоричною до неможливості назвою «Троянда» репрезентує нам химерний, витончений світ авторських алюзій та інтроспекцій, умотивованих внутрішнім рушієм словотворива подекуди доволі готичного, навіть похмурого відтінку.
 
Як можна зрозуміти з аналізу медійних меседжів та певних тенденцій, Мирослав Лаюк позиціонується як сучасний поет і прозаїк, одна із ключових постатей молодої української літератури, упевнено займає свою нішу в літпросторі. На прикладі цієї книжки бачимо, що авторська упевненість дозволяє творити доволі цілісні проекти (бо «Троянда», на наш погляд, є саме проектом), проте чи вистачає цього для того, аби перейти власне до творення літератури?
 
Дослідити це питання можна, озброївшись усе можливою об’єктивністю та чутливістю до художньої форми й істотного змісту, котрі не завжди добре поєднуються у поетичному, власне, вимірі.
 
Внутрішня поетична оповідь у книжці ведеться у форматі монологу, умовним реципієнтом якого виступає метафорична Троянда як утілення трансцендентної психоформи, безтілесної сутности, наділеної, однак цілком тілесними ознаками та, навіть більше, – здатністю мислити і відчувати. Така поетизація виводить образ Троянди на чільне місце особистої міфології автора, творить його метаміф і концептуально окреслює архітектоніку збірки. Разом із тим, надмірна акцентуація метафізичного наповнення топосу книжки певною мірою спонукає міркувати про штучність усієї конструкції, її зумисність, що майже заперечує поезію як понад-раціо, натомість апелюючи до усталеного і навіть сакралізованого символізму добре впізнаваних тотемів.
 
Автор питає: «Трояндо, що найголовніше?» – і цим знімає з себе персональну відповідальність за творення власної системи світобудови. Відтак, пошук відповідей не є метою автора – принаймні, він її не декларує офіційно, обмежуючись запитаннями на межі з риторикою:
 
«Трояндо, все згоріло,
 
крім руки, що тебе тримала, – хто ти?»
 
(«Rosa. Втрата»).
 
Ця тендітна невизначеність якось аж зворушує, хоча й начебто не пасує загальному контексту, де домінує зовсім інший настрій:
 
«Я написав на холодильнику «птах » –
 
і він вилетів у вікно»
 
(«Слова, речі»).
 
Гіпертрофована віра у силу слова була б виправданою і навіть бажаною, якби не була вірою саме у власне слово. А це для поета може виявитись ризикованим, бо неминуче штовхає до самоочуднення, самозалюблення, і, врешті, – самоповтору, чи навіть саморедукціії.
 
Утім, категоричність зовсім зайва у розмовах про поезію. Разом із розгорненою метафорикою у Лаюка зустрічаємо й несподівано реалістичні замальовки, які дозволяють на певному рівні поглибити комунікацію мовця-автора та читача, майже усуненого з процесу внутрішнього мовлення поета, проте незримо присутнього у якості незмінного – і необхідного – візіонера:
 
«Коли дитину залишають з недавно протверезілою сусідкою,
 
то ця дитина буде сидіти й малювати»
 
(«Увертюра»).
 
Першовідкривачі не помиляються
 
Для Мирослава Лаюка ніщо не є певним, усталеним – його вірші побудовані на емоційних та логічних парадоксах, тут майже немає любого серцям багатьох фактологічного наративу, натомість багато простих речей, структурованих у переліки, основна мета яких – систематизація світу, як зовнішнього, так і внутрішнього.
 
 
Сакралізуючи сумнів, автор ступає на хитку стежину боротьби з внутрішніми суперечностями, стверджуючи: «першовідкривачі, від находячи нові землі, приречені неодмінно на поразку», але водночас підводячи підсумок: «перший раз немислимо помилитися» («Першовідкривачі не помиляються»). В цьому бачимо певне прагнення поета окреслити власну «територію», платформу буття як літературної одиниці, що межує з усвідомленням парадоксальності творення поезії як умовного відтворюваного продукту, завжди в чомусь вторинного, і, разом із тим, абсолютно оригінального, якщо зважити на прагнення автора чітко артикулювати свою присутність у просторовому, вимовному, в конкретному історичному моменті:
 
«Якби мене запитали, що таке поезія, відповів би, що оце –
 
садити зірвані рослини у горщики»
 
(«Після виборів президента»).
 
Така поезія має стати «першим коханням», а не помилкою юності, і лише це виправдовує її існування, унеможливлюючи його дискусійність. Тут вбачаємо прагнення перевести поетику мовлення з площини завжди цікавої, проте дещо легковажної словесної гри у більш серйозну, «дорослу» семантику, в основі якої – глибинна традиція, помножена на особистісний досвід та метафізичне пізнання. Недаремно автор звертається до таких тем, як історія, родинна пам’ять, ґенеза традиції, окреслюючи їх в полі власного розуміння:
 
«Історія – … якось ми посварилися з Василиною,
 
сусідкою. І та розказала, що, коли піввіку тому
 
вони вішали в лісі твого діда,
 
він тремтів, як осиковий листок.
 
Тремтів, як осиковий листок»
 
(«Що таке історія»).
 
А раптом його знайдуть назавжди?
 
Перелічуючи речі, імена, враження від світу, Лаюк тим самим чинить спробу впорядкування власне світу, від імпресії до експресії, від одиничного до множинного, й навпаки. Вірші поета сповнені переліками, там багато речей, спогадів, там цілі шафи й горища, напхані умовними скелетами, серед яких трапляються й скелети уявних жираф (та й жираф справжніх). Тут віднаходимо якесь аж дитяче прагнення до проговорювання давніх гештальтів – але, утім, не їх закриття, для якого бракне ресурсу, повітря, снаги:
 
«Ми придумували мені ім’я.
 
Ми позбавляли мене імені»
 
(«Я забув, я забув»).
 
Мирославу Лаюку пасує верліброва форма – в ній є якась «правда життя», правда творчого мовлення, на відміну від його силаботоніки, що хибує надмірним тяжінням до алюзійності та все-наповнення, що раптово обертається все-порожнечею, «слиною в кутику рота». Відсутність необхідності римувати, а, відтак – знаходитись у постійному пошуку технічних засобів та прийомів, як видається, звільнює автора, дарує йому бажану і необхідну свободу. Ймовірно, йому простіше саме в такій, наближеній до прозової, формі, висловлювати всеосяжність власного творчого его, абсолютизувати його можливості. Ось наприклад це:
 
«Малюючи, будь пильним: картинка може ожити»
 
(«Увертюра»).
 
Зненавидіти – це зробити щось протилежне до любові
 
Мовлення автора метафоричне, багате, багато пластове. Проте в якісь моменти воно занадто герметизується, ущільнюється, абстрагується від читача. Власне, уся ця невеличка книжка (всього 44 тексти!) створена, доволі демонстративно ігноруючи потенційного читача (о ні! – не сміймо говорити про покупця, тим паче у застосунку щодо поезії, найменш комерційно привабливої із літератур).
 
Ймовірно, основна сила поета полягає саме у простих порівняннях, невизискуваних метафорах, категоричних конструктах, певній, аж навіть генеалогічній спадкоємності, закодованій у його творчості. Це навіть не образи, а, радше, лінії на воді – зникомі й від того ще більш цінні. Читати поезію Лаюка – це ловити моменти, моменти художнього самозаглиблення, певного одкровення, зближення, спроби вбудовування власного мікросвіту у макросвіт, так само власний.
 
З-поміж здебільшого всуціль рефлексійних текстів виділяємо ті, центральним ліричним [анти]героєм котрих є Вільшаний король, присутність якого маркує це поетичне полотно, надає йому особливої, дещо невротичної, атмосфери та колориту. Це певний збірний, глибоко психологічний символ, котрий утілює усі невисловлені страхи, притлумлені комплекси, невиразні загрози, хоча й несе з собою натяк на певну неоднозначність трактування традиційних сюжетів:
 
«…Вільшаний король.
 
Це той покидьок, що викрадає сина просто при батькові;
 
він розбиває обійми коханців і вириває їх з поцілунків»
 
(«Вільшаний король»).
 
 
Вільшаний король – не просто викрадач дітей зі страшної казки, якимось штибом, він – їх рятівник. Це занурений у глибини психофізіологічного, нутряного Танатос, котрий оживає на сторінках книжки у якомусь зболеному, хворобливому втіленні. Традиційна казковість проростає у притчу про відсутність сенсу і відсутність імен, про потребу відшукати себе в суцільному хаосі слів й того, що між ними. Тож дихотомія добра і зла не оминає поета, хоча ці теми не опрацьовані аж надто глибоко – ймовірно, вони тільки побіжно цікавили автора, більш сконцентрованого на собі і Троянді в собі, як власному метафізичному осерді.
 
У монологічності мовлення Лаюка знаходимо драматичну спробу катехизації власного поетичного простору, впорядкування його відповідно до принципів якогось внутрішнього анти-наративу, підкорення естетиці руйнування і спротиву Вільшаному королю як апокаліптичній фігурі, пов’язаній із неминучим крахом фіксованих авторською волею систем:
 
«Хто затулить пляму? –
 
Троянда затулить однією пелюсткою»
 
(«Плями: умови і катехізис»).
 
Тепер – яке – ти – мені – ім’я – даси?
 
Мирослав Лаюк, у прагненні перелічувати речі й запитувати, наближається до центральної точки відліку усіх філософських систем: заперечення самого заперечення, а радше – потреби заперечення як невід’ємної ознаки антропологічного (й цивілізаційного, пов’язаного із закріпленням у свідомості морально-етичного кодексу норм та уявлень) дорослішання. Відтак, він уперто запитує:
 
«Що таке дерево, як не страх перед відсутністю дерев?
 
І любов – страх перед відсутністю любові.
 
І поезія – чи не страх перед відсутністю поезії?»
 
(«Страх перед відсутністю»).
 
Поетика Мирослава Лаюка проявляється неоднозначно, залишаючи по собі враження певної двоїстості, чи, навпаки, поверховості, недосказаності, навіть певної недопрацьованості. Подекуди вона є відверто неохайною, що не може не викликати якесь знеохочення, аби не сказати – розчарування. Всуціль переліки і запитання, цього занадто мало, аби бодай спробувати наблизитись до досконалості. Проте і забагато, щоб позбутись амбіцій, необхідних для кожної такої спроби. «Троянда» Лаюка є класичною криптограмою без чіткого ключа до розгадки, річчю в собі, замкненою на власних сенсах і символах, без виразної потреби їх артикуляції і дешифрування.
 
Врешті, автор має право майже на все – у тому числі, й на те, аби залишити читача без відповідей. Тож, «сказане під трояндою» нехай там і залишиться. Таємниця імені повинна бути збережена. Світооснова не похитнеться, трояндове поле яскрітиме міріадами неназваних галактик. Ох, згадаймо іще про Темну вежу, ключ до якої береже Вільшаний король.
 
Хоча ні, це вже інша історія.
 
Вам може бути цікаво
Три книжки Мілана Кундери про любов і Європу
Я працюю у видавництві: очікування VS реальність
10 фактів про Надійку Гербіш
Жіночі історії: книги, які більше сподобаються дівчатам
Арт-директор «Видавництва Старого Лева» отримав перемогу в конкурсі Ukrainian Design: The Very Best Of 2020
Ерік
stary_lev Стежити
дописів читачів