Стильна «машина часу» від Софії Андрухович
06.11.2014
Серед найбільш обговорюваних прозових новинок осені 2014 року – «Фелікс Австрія» Софії Андрухович. Роман з’явився друком у «Видавництві Старого Лева», а презентований на Форумі видавців у Львові.
«Фелікс. Австрія» – чергова, свідома, десь аж трохи до (само)пародійності реконструкція міфу-ідилії про Галичину часів Австро-Угорської монархії. А кого тут здивує поєднання Софії Андрухович із поняттям «ідилія», того відсилаємо до її першої, ще двотисячних років, прозової книжечки «Літо Мілени», за яку вона отримала літературну премію «Смолоскип».
Та повернімося до книжки нової. Її сюжет – життя двох молодих жінок у Станіславові (нинішньому Івано-Франківську) часів зламу ХІХ і ХХ століть. Одна з них пані, Аделя, друга – її служниця, Стефа. Проте їхні стосунки значно складніші від цієї елементарної ієрархії. Батько Аделі колись порятував їх обох зі страшної пожежі, а потім узяв Стефу до себе жити, виховував дівчат разом, і хоча між ними була і навіть зростала відстань, у чомусь вони залишилися ніби подругами, в чомусь ніби сестрами, а в чомусь і суперницями. Їхнє більш-менш урівноважене життя похитнулося, коли до будинка Аделі й Стефи прибився дивакуватий і шалено гнучкий хлопчик (на ім’я Фелікс, до якого апелює назва книжки) із мандрівного цирку, а неподалік оселився новий уніатський священик. Ці, здавалось би, не аж такі й шокуючі події призвели невдовзі до просто карколомних поворотів…
Було би неправильно розповідати тут подальші перипетії. Досить повідомити шановних читачів, що сюжет Софія Андрухович прописала досить напружено й інтригуюче, він «тримає». Та тим не менш, здається, не він тут головний, «хазяїн у домі». Надзвичайно важливе оточення сюжету. Його Андрухович конструювала не з формальної орнаментальності, як можна було б очікувати, але з деталей і з мови.
Отже, деталі. У певному сенсі книжка «Фелікс Австрія» претендує на те, щоб грати роль такої собі енциклопедії побуту галицької провінції Австро-Угорщини. Зануреність Софії Андрухович у всілякі реалії та подробиці тих часів вражаюча й навіть приголомшлива. Цілі сторінки посідають поважні переліки, до прикладу, різних крамниць, що працювали тоді в середмісті майбутнього Івано-Франківська. Або не менш уважні списки всього, чим торгували на ринку, до якого зайшла героїня. Ясна річ, так само послідовно укладаються «переписи» тканин, фасонів одягу, аксесуарів, фасадів будівель. А головне – страв. Головне – бо це головний коник Стефи. Готує вона не просто добре, а сенсаційно добре, запахами зі своєї кухні вводить в екстаз ціле місто, аж навіть молодий торговець рибою, що надумав емігрувати до Америки й розпочати там ресторанний бізнес, намагався загітувати її поїхати з ним удвох.
Усі ці подробиці пізнавальні, цікаві й смачні. Щоправда, раз-по-раз виникає питання, наскільки добре спрацювало чуття міри під час побудови такої «машини часу». Часом усе гаразд, а часом виникає враження або перевантаженості, або пародії.
Не заперечиш, проте, здібності Софії Андрухович до елегантних, ефектних, стильних і багатошарових описів. Як і до розробки самодостатнього світу книги з потужним силовим полем. Десь такого, як казковий дім (вочевидь, у стилі сецесії), збудований для Аделі її чоловіком, скульптором Петром – з прозорим дахом і всілякими іншими спецефектами.
Важливим також виглядає пророблення авторкою «жіночого письма» – світ «Фелікса. Австрії» вибудовується з підкреслено жіночої перспективи надміру, навіть, може, неприродно освіченої служниці кінця ХІХ століття, з відповідними реаліями, асоціаціями, категоріями сприйняття, з характерною побутовою активністю й «концептуальною» пасивністю. Є в книжці й такий акцент, як дослідження тканини міфу про абсолютний ідеальний спокій напередодні початку епохи кривавих світових війн і революцій. І, звісно, не обійдено увагою аспект національний. Софія Андрухович на ньому, здається, свідомо не концентрується, проте він регулярно виходить на яв. Це – і величезна полікультруність, поліетнічність (знову, можливо, дещо ідеалізована), і нібито малопомітні міжнаціональні «шпильки» («він – українець, але дуже шляхетний»), й навіть деяка символічність стосунків Аделі зі Стефою, де пані – напівполька-напівнімкеня, а служниця – українка.
І, нарешті, мова. Перед Софією Андрухович стояло направду непросте завдання. З одного боку, «вінтажність» необхідно було виявити й тут. З другого – не втонути при цьому в діалектах, архаїці й макаронізмах. Загалом вона впоралась. Отож, якщо ви полюбляєте мовні родзинки, цікаві старовинні слова й діалектизми, то їх у книжці саме стільки, щоб і посмакувати, й не перестати розуміти текст по суті (не без забавних «ляпів» – у примітках активно тлумачаться галицькі діалектизми, часом досить широко відомі, але залишаються без перекладу деякі уривки польською мовою). Але якщо ви з тих, кого «галицькі словечки» дратують – книжка не для вас. Утім, сподіваємося, серед наших читачів таких немає.
Олег Коцарев
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно