Стежками, сторінками, таїнами добірних поетів: від Чубая до Малковича
Бабкін Сергій
22.06.2019
Досить очевидно, що рецензувати книгу, котра є збіркою критичних літературних текстів та есеїстики, справа непроста і, ймовірно, марна. Тому в ході читання з’явився формат коротких записок, ретельно підібраних зі сторінок. Вони стосуються як критичного сприйняття тексту, так і літературних порад від Костянтина Москальця.
***
Видання повноцінної збірки критичних оглядів одного автора на чотирьох сотнях сторінок доводить, що цей жанр заслуговує розглядатися (і розвиватися) як окреме художнє явище.
Костянтин Москалець у тексті «П’ять медитацій на “Плач Єремії”», підтримуючи твердження Михайлини Коцюбинської, з подібних позицій оцінює інший «специфічний мистецький феномен» — листи. Вони обоє сходяться на думці, що епістолярний спадок «заслуговує на окрему жанрову “нішу” в мистецькому доробку людства… як самостійне художнє явище особливого роду».
Те ж саме стосується і критики. Досвідчений оглядач не дозволить собі розглядати твір (чи всю творчість) митця у відриві від його біографії, від обставин часу та соціо-культурної ситуації. Тому і читання критики високого порядку викликає інтерес, значно більший від інертного споживацького. Бо добра критична стаття заворожує мовою, утримує інтригу та, як і кожний художній твір, викликає неабияке емоційно-психологічне задоволення.
***
«Пташині стежечки літер на першому снігу аркуша» або «тендітний метелик із тремким розчерком тонкого пера на крилі, якого лячно взяти до рук» — такими рядками міг би розпочинатися неабиякої краси та величі вірш. Але ні. Так Кость Москалець вступає (не інакше) до збірки віршів Івана Малковича «Із янголом на плечі». Він не лише їх читає та читаним упивається, але порівнює рядок за рядком, слово за словом, інтонацію за інтонацією із попередніми виданнями тих самих поезій. Заповзятий слідопит, що таким не вивчився, бо народився, відслідковує як змінювалася постать Івана Малковича і, разом із нею, змінювався смисл раніше написаного.
Адже написане колись повсякчас продовжує жити (значить трансформуватися) поруч тебе. Це ж не довідка з якогось державного бюро, що скоро запилиться, щоб загубитися, в обласному архіві. Зі згаданої збірки лише кілька віршів зовсім не зазнали змін, зокрема лірика, присвячена дружині. Москалець пояснює беззмінність цього блоку віршів тим, що їхній автор, готуючи перевидання своїх творів, розумів: повторити оту «куртуазну гру з коханою» вже, можливо, і не вдасться. Та чи й є на те аж така потреба? Оскільки для цієї гри завжди існує написане і пам'ять.
***
Вище йшлося про збірку. Але так само майстерно пан Костянтин працює і з окремим віршом. Текст «Чубай і вона» — еталон «контекстуального прочитання» літературного твору. Розвідка, присвячена віршу Грицька Чубая «так упевнено маються крила…», в процесі читання переростає в процес творення; мелодійне споглядання гладіні морської, зрештою, штовхає до плавання. Кость Москалець, порівнявши між собою два відомі варіанти вказаної поезії, надає читачеві до рук неймовірний інструментарій для витворення «її», для оприявлення «її» в дзеркалі чи на фотознімку. І вже на полотні з’являються перші нечітко пізнавані обриси, як враз він наказує «визволити "її" від дзеркальної мани», адже «копія в дзеркалі перевершує оригінал, але це перевершення відбувається лише в уяві оригіналу; однак наша проблема полягає в тому, що "вона" не має оригіналу». До цього хіба додам, що «вона» тепер вже з однойменного вірша самого Москальця така сама незрима, така сама без оригіналу, але така сама близька і така, що навіть тілом присутність «її» відчуваєш. В обох випадках «вона» — поетова, належить його уяві, його голос бринить кришталем (тут зумисна гра слів), від «її» немислимої краси і в цьому «невимовному екстазі [навіть] мова самовтрачається».
***
Костянтин Москалець сам сприймає і нас закликає уважати мову невід’ємним органом людини. З цього положення робимо висновок: продане слово – і зовсім не важливо, чи продали його задля «оспівування тампаксів і туалетного паперу», а чи для політичного спічрайтерства, справа не менш зрадницька та огидна, ніж торгівля нирками або серцями на «чорному» ринку органів. На додачу до цього, він просить «не розбивати своєї цілісності на скалки слів», тобто коли вже й ставати до справи із мовою, то обдумано, масштабно, а не забавлятися «тезами-антитезами».
***
Щонайменше у двох текстах він звертається до думки про те, що «розмови є творами — але усними» («Творення розмови» та «Вся моя любов»). Література вже давно вирвалася з рамок «типографічних упереджень до слова». Тому, поринаючи до збірок поезій на кшталт «Розмов з Богом» Богдани Матіяш, спершу, за порадою Москальця, слід перестати сприймати написане як об’єкт, так само, як і читати надто буквалістськи, постійно міркуючи (а значить перериваючи читання/розмову), тим, де варто поставити кому, а де знак питання. Чому? — поцікавитесь ви. Бо є тексти, в яких «слова діються і діють», бо в усній розмові відсутні розділові знаки, але слова завжди означають дію, бо «збувається сказане, а не написане».
P. S. Тут подано лише кілька замальовок із цієї чудової та потрібної книги. Книги, що з’явившись цілісною, а не поодинокими розвідками та есеями, покликана повернути до літературного сьогодення постаті, дозволимо собі не лукавити, добряче призабутих у нашій часто приспаній свідомості Грицька Чубая, Ігоря Римарука, Володимира Кашку, Олега Лишегу і цілий ряд неймовірних національних поетів.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно