«Старшокласниця. Першокурсниця»: Роман про себе і Могилянку
24.06.2017
Роман «Старшокласниця. Першокурсниця» Анастасії Левкової — це роман-історія, почасти автобіографічна, почасти постколоніальна, почасти «могилянська». Але про все «step by step».
Дмитро Дроздовський, Друг читача
Твір написано «з життя»: «простою» мовою (не без суржику, українсько-російської двомовності, молодіжного сленґу, що лише свідчить про автентичність мовлення), про проблеми, через які проходить так багато молодих юнаків і юнок у старших класах і на перших курсах університету.
Не вдаватимусь до аналізу фабули. Цей твір важливий тим, що це роман постколоніальний. Авторка створила текст, у якому показано, як у незалежній Україні початку 2000-х рр. відбувається виламування з пострадянської ідеологічної моделі світосприйняття (в сюжетах про «батл» між керівниками команд і учнями на фінальному етапі Всеукраїнської олімпіади з історії), як молодь, яка навіть в західноукраїнському місті чомусь послуговується в побуті російською, раптом починає усвідомлювати, що класно спілкуватися українською (одного дня оповідачка починає розмовляти в класі й писати записки на уроках українською мовою).
«Старшокласниця. Першокурсниця» А. Левкової — це твір про дорослішання й сприйняття власних змін, пов’язаних із різними новими відкриттями: від (не)справедливості під час вступу до університету до першого кохання, від «розривів» із близькими подругами до визначення власних пріоритетів у житті (перемога на олімпіадах, вступ до університету чи просто щасливе життя).
Повторюся: роман «життєвий», написаний так, щоб зацікавити старшокласників, студентів, але також і їхніх батьків.
У цьому творі чимало відкриттів героїні пов’язані з новим сприйняттям власної культури (коли вперше прочитала Ю. Андруховича, то подумала, що це переклад когось із зарубіжної літератури), відмовою від колоніальних моделей існування: від утвердження власної громадянської позиції до відмови від російської попси, яка на певному етапі в Україні видавалась ледь не єдиним каноном світової музики.
Не скажу, що всі «шви» у романі сховані. Як зазначала Айріс Мердок, наприкінці життя вона почала писати романи «швами навиворіт». У романі А. Левкової є певні сюжетні повтори й «зацикленість» на окремих історіях (на кшталт «любить чи не любить» Бестужев), проте така логіка викладу відповідає стратегії зробити роман читабельним передусім для молоді. А реальні читачі, які відкривають для себе цю історію, часто й самі «зациклюються» на таких дріб’язках, які з часом видаються геть несуттєвими й абсурдними.
До теми. Купити книгу «Старшокласниця. Першокурсниця»
А ще роман «Старшокласниця. Першокурсниця» можна було б назвати першим у нашій літературі «романом про Могилянку», своєрідним гімном могилянській ідентичності та могилянській спільноті.
Не обійшлося без ідеалізації, проте вона постала, певен, у результаті щирого захоплення тією атмосферою вільнодумства, свободи, непідкупності викладачів, які панують у цьому дивовижному університеті. Окремі епізоди з роману «про Могилянку» показують справді університет «із людським обличчям», коли його президент (ідеться про В. С. Брюховецького) сам ремонтує обладнання у гуртожитку (усе-таки справжній сантехнік, як не раз жартував у дійсності В’ячеслав Степанович).
Такі твори видаються мені надзвичайно важливими для змін у нашій культурі, для осмислення часу, який був буквально «вчора», причому його сприйняття подано очима молодої людини, чиє власне становлення й відображає історичну динаміку. Роман — це все-таки витвір художній, тож природно, що він не є чітким «документом доби». З окремими позиціями головної героїні можна сперечатися, окремі цитати у творі видаються доволі штучними. Проте що написано, те уже й лишиться в часі. А. Левкова розповіла свою історію про те, як дівчина долає у собі провінційність.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно