«Старшокласниця. Першокурсниця»: роман-мадленка з присмаком 2000-х
15.01.2018
Левкова Анастасія Старшокласниця. Першокурсниця — Львів : Видавництво Старого Лева, 2017. — 336 с.
Старшокласниця Лілія Маринник страждає від нерозділеного кохання, вічних олімпіад і хабарництва в системі освіти, а також визначається, ким вона є і ким має стати, готуючись до вступу до омріяного вишу, який ніжно називає своєї Касталією. Звучить як підліткова книжка, чи не правда? Але під час читання цього роману-щоденника Анастасії Левкової можна перечепитись через брак типових для підліткового тексту елементів. Тож постає питання: а чи правда це про життя у старших класах і на першому курсі? А чи цей автобіографічний текст не є часом спробою написати роман про становлення нового незалежного покоління, до якого належить авторка?
Тетяна Петренко, Читомо
Дебютна книжка літературознавці, журналістки й заступниці директорки новоствореного Українського інституту книги Анастасії Левкової – наскрізь автобіографічна. І обрана форма підліткового роману-щоденника – зручний спосіб озирнутися на свої шкільні роки й не лише поностальгувати, а осмислено поговорити про найважливіше в них, уникаючи менторства. А також, звісно, поділитись університетським досвідом, що українські письменники роблять неохоче – книжки про університет і вступ до нього в українській літературі небагато. На думку спадає офантастичнений університетський світ у підлітковому романі Галини Рис «Намалюй мене пташкою», а також окремі фрагменти з інших книжок. Тож знайти якийсь книжку, яка готувала б до життя в університеті, – непросто.
У щоденниковості «Старшокласниці. Першокурсниці» можна знайти дуже багато вдалих моментів. Адже цей текст дає змогу зрозуміти, що з тобою як з підлітком (тепер чи колись у підліткові роки) все гаразд.
Ти не маєш бути маленьким генієм Шевченком, який страждав від пана, плекаючи свої таланти по кущах. Ти не маєш у свої 16-17 мати точні відповіді на всі життєві питання. Ти можеш проводити багато часу на дискотеках, любити не бездоганної якості пісні, робити помилки, думати про хлопців, поводитись дурнувато, необдумано, емоційно тощо. Бо ти підліток, а бути підлітком – нормально.
Твої сьогоденні думки й вчинки не завадять тобі вирости в поважного й професійного фахівця/фахівчиню. І запорукою цього в книзі – біографія Левкової, оскільки дані про авторку на палітурці книжки в цьому контексті не менш важливі для сприйняття твору, ніж власне підліткові автобіографічні спогади, охудожнені авторкою. Якщо ця людина, яку ми бачимо на звороті книжки, робила/думала/говорила щось схоже на описуване в романі, – отже, можна полегшено зітхнути. Отже, з нами теж все нормально, й колись ми теж досягнемо свого успіху в житті.
Щоправда, щоденниковість у випадку з книжкою Левкової – не лише радість схожого досвіду, а й певна неоднозначність для сприйняття. Бо якщо «Старшокласницю. Першокурсницю» цікаво й корисно читати як щоденник, то з підлітковим романом у нього не все так бездоганно.
Для початку, у книзі забагато типово щоденникових спрощень. Крім самої оповідачки тут немає головних героїв, немає як такого сюжету (вступ до університету й початок нового життя аж ніяк не стає кульмінацією й не підпадає під критерії звичних елементів будови тексту). Якими б фатальними й важливими не здавалися Лілії її почуття до хлопців, вони не вибудовуються в струнку любовну лінію. Імена надважливих людей швидко вивітрюються з пам’яті, залишаючи від книжки тільки її настрої й думки. У романі є сцени (як-от поїздка до Польщі), яких, як видається, можна було б взагалі уникнути. Вони цілком не сюжето- чи смислотворчі. Натомість страшенно не вистачає опрацювання героїв і подій, зосередженості на чомусь/комусь одному замість всього спектр охоплюваних проблем і почуттів, які переживає героїня.
Водночас не можна не погодитись, що вся ця неопрацьованість надає тексту ефекту присутності: усе і правда відбувається тут і зараз, тож ще неможливо вирізнити, що з цього потоку щоденних подій важливо, а що ні. На відміну від багатьох інших дитячих і підліткових книжок-щоденників, перед нами найсправжнісінький щоденник, героїня якого ще не встигла відфільтрувати свої переживання й класифікувати їх як значущі, поворотні в житті й ті, які на завтра не будуть варті жодної згадки. Тут вкупі все, що Лілія встигла зафіксувати й що турбувало її саме в цей момент. У цьому велика щирість тексту й водночас вада. Зрештою, ми сіли читати не чийсь щоденник, а роман-щоденник, сподіваючись на романну стрункість і самоцензуру чи-то пак саморедагування.
Тож відсутність типової для підліткових книжок чіткої сюжетної лінії й набору головних персонажів вказують нам, що або з книжкою щось не так, або її підлітковість – це ширма для чогось іншого.
Також не можна не згадати, що те, що шкодить самостійності тексту, спрацьовує на користь певного сегмента його читачів і читачок. У «Старшокласниці. Першокурсниці» зручно заповнити лакуни тексту своїми спогадами й шкільними персонажами, від чого книжка одразу перетворюється на дуже особистий текст «про мене». А роман виявляється чудовим засобом для ностальгії. Тою самою мадленкою, яку так приємно розкусити, і після якої так і хочеться поринути у свої спогади. Особливо це, звісно, стосується студентів Могилянки, яким пощастило вчитися у цій Касталії приблизно в той самий час, що й героїні роману, у першій половині 2000-х.
Але це не тільки ностальгійний текст, а й панорама усіх типових реалій двотисячних очима підлітка. Здається, щось схоже робила Ірена Доускова в «Гордому Будьщо», створюючи дитячу книжку, в якій і героїня, і читачі молодшого віку не відчитають соціально-політичного складника тексту, іронічне зображення складних 70-х рр. у Чехії. Зате для решти книжка прочитується багатогранніше. Щось схоже сталося й зі «Старшокласницею. Першокурсницею», яка прочитується як підлітковий текст тільки до певної міри. Цей текст можна сприймати як історичний роман про становлення нового незалежного покоління, про молодих людей, які змогли обрати не популярні професії й престижний шлях, нав’язуваний ідеалами старшого покоління, а свободу й готовність боротись за свої погляди, вподобання й переконання.
Вона про боротьбу з хабарництвом, з яким покоління Лілія чудово знайоме, коли призові місця провідних олімпіад куплені, вчительки занижують бали, щоб тільки їм платили як репетиторкам, і не кожен директор наважиться протистояти цьому шкільному свавіллю (яке є прозорим віддзеркаленням загального свавілля в державі). Вона про вибір мови й постколоніальну присоромленість, що хлопець, в якого закохана Лілія, розмовляє красивою російською, і що вона десь не дотягує до його рівня (про те, що можна пишатися своєю українською дівчинці ще належить дізнатися).
Це книжка про свободу бути собою й сміливість робити свій вибір. Обираючи у школі майбутній фах, усі персонажі зважають на престиж та гроші. Бути правником – класно, бути перукарем (навіть якщо в тебе вже непогано виходить) – так собі. І от, обираючи те, що престижно, однокласники оповідачки за рік розуміють, що, по-перше, треба робити не те, що круто звучить, а те, що в тебе добре виходить і подобається. А по-друге, ти не обов’язково в 11 класі обираєш професію на все своє життя. Завжди можна перевступити, перекваліфікуватись, передумати. І от це й постає наскрізним мотивом книжки: ти можеш робити не так, як тобі сказали чи порадили дорослі, ти можеш обирати сам/-а. І ти маєш обирати сам/-а.
І родзинкою книжки є те, що пошук себе відбувається не тільки в складний підлітковий період життя, а й в непростий історичний період. Цей вибір підлітка, майже ровесниці своєї країни, і стає у романі наріжним. Вистрілює замість якогось гучного сюжетного ходу. А свобода і вибір, навколо взаємодії з якими крутяться більшість подій роману, постають тут своєрідними прихованими персонажами. Власне на це і вказує назва «Старшокласниці. Першокурсниці», – на дорослішання й зміни. На те, що на проблеми старшокласниці Лілії першокурсниця Лілія дивитиметься вже з висоти свого досвіду й своїх відкриттів. От тоді вона вже буде фільтрувати й редагувати, пристосовуючись до реалій нового світу й відчуваючи, що її думки й дії стають не по-шкільному автоматичними, а по-університетськи осмисленими.
Тож так, хотілося б стрункості тексту, більше сюжету/героїв, але авторка обрала поговорити про свободу й становлення особистості в 2000-ні. І зробила у це в цікавий (вільний!), хоча й дещо специфічний спосіб.
Читати:
Як щоденник
Як засіб переконатися, що ваші підліткові дії й вподобання – це не ганьба, а норма
Випускникам і випускницям 2000-х років
Не читати:
Як підлітковий роман
Вчителькам старої формації
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно