«слово моє словом не є»
14.07.2015
Дмитро Дроздовський, Друг Читача. Фото - Mykola Leonovych
Для мене таки має значення, яким віршем відкривається поетична добірка і яким вона завершується. Можливо, професійний літературознавчий рефлекс, бо саме ці вірші сукупно з назвою і витворюють «сильну позицію» збірки.
Але моє перше сумне зізнання таке: ці вірші у «Метрофобії» Мирослава Лаюка мене не вразили. От буває так, що ти, натхненний новотвором назви і загальним сприйняттям творчості поета, хотів би відчути щось, досі не відоме. А натомість матерія вірша розповзається, неначе драглі. Образ забуто-защепленої блискавки на штанях у вірші про народження «мене» – тобто «лаюка мирослава миколайовича» – досить тривіальний. Коли покійний професор Львівського Франкового університету Іван Денисюк розповідав жарт-бувальщину про те, що «коли небіжчик у хаті, то двері навстіж», – це одне. А коли поет розпочинає з такого уже затерто-самоіронічого (а тому й банального) образу своє знайомство з читачем – це викликає нерозуміння. Так само й остання поезія, яка передує «Зошиту для коляди»:
ЗАВЕРШЕНННЯ
розпитували
який свій вірш я вважаю найкращим
мовив
цей (С. 147).
Претензія на парадокс стікає до рівня егоцентричної поетичної банальності. Усе замикається навколо власного «Я» – гіпертрофованого, іронічного, самовпевненого й егоїстичного. І у цьому, звісно, немає нічого погано. Поет може бути таким – як і загалом поет може бути будь-яким. Поета не варто звинувачувати в аморальності чи егоїзмі – такий тип творчості просто може зникнути, якщо йому чогось бракуватиме. Зокрема й усвідомлення власної планетарної величі, яка часом потрібна для того, аби бути голосом неба і трави, усього людства і природи, енергій і космосу.Але моє друге зізнання геть іншого ґатунку: Мирослав Лаюк – поет трави і неба, мертвих і живих, людей і речей. І це ознака досить доброго поета, яка іще шукає себе. Маючи беззаперечний поетичний хист, маючи філологічне обдаровання й гарний естетичний смак («Метрофобію» видано досить стильно), поет іще шукає себе, і часом саме ходіння між вимірами Х і Y є найцікавішим: бо тоді ліричний суб’єкт отримує можливість схопити якусь не відому досі сутність, потрапити в десятку, знайти той питомо лаюківський образ чи метафору, які залазять у підсвідомість, змушуючи до саморефлексій.
Так, добрим віршем, який містить виразний епічний, міфологічний первень, є «Невлучання». Або ж афористичний вірш-медитація «Розведення». Цікавою поетичною грою є вірш «Винайдення писемності: зелений», де Мирослав Лаюк (точніше «Лайук», ідучи за логікою вірша) уподібнюється Іванові Нечую-Левицькому. Ліричний суб’єкт Лаюка любить забавлятися зі словом – цей модерністський прийом він бере від свого улюбленого Езри Павнда.
А ще М. Лаюку притаманне якесь своєрідне спілкування зі смертю. Він хоче бути поетом і смерті, і життя, про що свідчать два розділи збірки: «Дата смерті і дата народження», а також «Шкільні дерева». «народилася дочка однієї чиновниці…» – «коли померла прабаба корнелія»; «коли народилася баба катеорина – коли померла віслава шимборська», «коли народився первісток у голови колгоспу» – «коли померла сусідка пазюня», «коли народився ісус» -— «коли помер прадід василь». Життя чергується зі смертю, коли хтось помирає, обов’язково хтось має з’явитися у цьому світі. Проте у подальших віршах чимало образних чи суто кольористичних маркерів смерті. Поет у принципі не може боятися входити у цей простір, бо поезія – це часто існування на межі поцей- і потойбіччя.
Насамкінець М. Лаюк – поет доволі фізичний. Йому важить не стільки енергія космосу, скільки людське тіло. Енергія – вона далеко і для тих, хто має занадто просвітлений розум. А суб’єкт лірики Лаюка живе цим днем, часом спиваючи красу життя, немов якийсь медовий напій. Тому образ «людини без правої руки – котра молиться», «серця зі швами», «систоли і діастоли» видаються йому значно краще. М. Лаюк – поет тілесної метафізики, зримої трансценденції. І у цьому він є собою, лаюком мирославом миколайовичем.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно