«Сімейка Майї»: книжка-пазл
16.09.2014
Вісімнадцятирічна киянка Оля Русіна, яка дебютувала в дитячій літературі два роки тому повістю «Сестричка», написала нову книжку – «Сімейка Майї». У ній також діє маленька бешкетна героїня Майя, що трохи нагадує Ксеню, прототипом якої була молодша сестричка молодої письменниці.
Композиційно книжка теж схожа на першу, бо не має наскрізного сюжету, а формується з окремих кумедних історій, пов’язаних між собою героями (часом вони поєднуються словами «одного разу»). Однак деяка відмінність таки є: цього разу історії розказано від імені п’яти персонажів, властиво, членів сім’ї – тата, мами, двійнят Лесі та Сашка й самої п’ятирічної Майї. Подекуди їхні оповіді доповнюють чи розвивають одна одну, часом це погляди різних персонажів на ті ж події, тож усі епізоди складаються докупи як пазл.
Серед подій превалюють, звісно, комічні. Приміром, татова оповідь нагадує про випробування у відомому шоу «Хата на тата», коли дружина їде на тиждень у відрядження. Розповіді дітей здебільшого стосуються їх бешкетування вдома й у школі, а оповідь мами – того, як вона змушена давати собі раду з наслідками всіх тих бешкетів, ведучи дипломатичні переговори з учителями та вихователями.
Не була б сімейка Майї такою кумедною, якби не мала домашнього улюбленця – Великого Німого, папугу, що спершу не хотів розмовляти, але зрештою виявився аж надміру говірким. До того ж став цитувати великі фрагменти з поезії Симоненка, Франка й Лесі Українки, оскільки голова сімейства – професор університету, який викладає студентам літературу й дуже захоплено декламує вдома видатних поетів. До слова, нотабене авторці: як правило, у студентів університету не вимагають учити напам’ять вірші, це доля школярська.
Саме Великий Німий, на якому зосереджується багато уваги, надає книжці Русіної веселих ноток стронґівських книжок (згадати хоча б алігатора чи знамениту Ракету на чотирьох лапах). Однак він так і не стає центральним персонажем, довкола пригод якого можна було б вибудувати сюжет.
Мова повісті – добра, літературна, однак трапляються й стилістичні ляпи, наприклад, вживання слова «вірніше» для уточнення. Позитив – пишучи, авторка не забуває про фразеологію. Негатив – усі п’ятеро оповідачів, від тата-професора до п’ятирічної дитини, балакають ідентично, тоді як, урізноманітнюючи мову, можна було б додати персонажам об’ємності. Наприклад, двійнятам – а вони вже, по суті, підлітки, – було б притаманно вживати слівця з молодіжного сленгу, а в оповіді Майї можна було відобразити те, що вона спершу не вимовляла букву «р».
Гадаю, феміністки мали би жаль до письменниці за плекання ґендерних стереотипів: адже коли про татову високу посаду згадується, і не раз, то про мамину роботу йдеться лише побіжно – коли жінка змушена поїхати у відрядження. Втім, хто мама за фахом, читачі так і не дізнаються, проте вони певні: на ній тримається дім, адже мама найвиваженіша (а разом із тим найнудніша) з усіх персонажів. Зрештою, образ дуже непрактичного тата-науковця теж видається стереотипним.
Напевно, малі читачі на ці штампи не зважатимуть, а від душі порегочуть із тата, вибитого з рівноваги домашнім господарюванням. А також потішаться зі шкільних пригод Лесі й Сашка і вчинків малої Майї, яка запевняє, що дорослі абсолютно не розуміють дітей. На щастя, Оля Русіна ще не перекочувала в категорію тих дорослих і добре пам’ятає, як воно – бути малою, тому її оповіді про дітей читаються легко і з усмішкою.
Наталка Малетич
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно