Stary Lev Logo
На жаль, нічого не вдалось знайти за вашим запитом.
wishlist
Stary Lev Logo
На жаль, нічого не вдалось знайти за вашим запитом.

Шок заради гуманності
Random
Оксана Рокосовська, ВВС Україна
 
Ярослав Мельник. Маша, або Постафашизм. - Львів: Видавництво Старого Лева, 2016.
 
Можливо, найбільша небезпека для письменника – стати подібним на самого себе. Тобто перестати розвиватися. Тоді він перестає дивувати.
 
"Маша, або Постфашизм" мене здивувала. Я писала рецензії на всі україномовні книги Ярослава Мельника і кожен раз себе запитувала: чим іще здивує цей автор? Вже роман "Далекий простір" відрізнявся за жанром, формою, проблематикою від збірки короткої прози "Телефонуй мені, говори зі мною" (хоча за глибинними екзистенційними проблемами, як-от людська свобода, побут і буття, життя і смерть, – ні). Ті, хто був захоплений цією збіркою, чекали від Мельника чергової подібної книжки. Чекали сюрреалізму, абсурду, кафкіанства...
 
Дехто і розчарувався: фантастика! Якийсь видуманий світ сліпців, якісь "гвинтоплани"... Мельник ризикував, що в ньому розчаруються. Адже фантастика для багатьох – синонім масової літератури в гіршому значенні цього слова, ширпотребу. Однак його сприйняли в новому ключі, ризик себе виправдав, філософський "Далекий простір" став кращою книгою 2013 року за версією BBC.
Дивує автор не тому, що хоче дивувати, а тому, що "пише, як дихає".
Наступна книга – знову коротка проза. "Чому я не втомлююся жити" – ніби нагадала "початкового" Мельника. І раптом – "Маша, або Постфашизм". Книга-шок. Жодна книга цього автора до цього не шокувала. Комусь, може, не подобалася його інтелектуальність, умовність світу, але ніхто не говорив про його книжки, що вони "огидні". А про "Машу" я зустрічала уже такі відгуки.
 
Наскільки я розумію цього письменника, дивує він не тому, що хоче дивувати, а тому, що "пише, як дихає". Не озираючись на свій "образ", який може бути створений у читача.
 
Виходячи з творчого задуму, який диктує ту чи іншу стилістику, форму, ступінь відкритості, ба натуралізму, якщо потрібно.
До теми. Купити книгу «Маша, або Постфашизм»
Бо "Маша, або постфашизм" – місцями досить натуралістична книжка. Там, де автор показує, як вбивають і ріжуть сторів, тварин, що живуть у хлівах. Правда, автор в інтерв'ю BBC уже звернув увагу, що цих розділів всього кілька на початку (в романі близько 50 розділів).
 
Нагадаю, що для постфашистів, які живуть уже в четвертому Рейху, наприкінці четвертого тисячоліття, стори - це тварини. Не сприймаю тому твердження тих, хто пише про "канібалізм", зображений в романі. Люди там не їдять людей (в постфашистському суспільстві навіть нема вбивства людини людиною! – нема війн, це своєрідний рай на землі. Рай, який, однак, якщо придивитися, нагадує... пекло). Стори – це ж "не люди".
 
Однак придивимося до вищезгаданих "шокуючих" розділів. Що в них зображено? Натуралістичні картини? Ні, в них зображено почуття основного героя! В центрі уваги – що робиться в душі Дмитра. Ось він ріже Кривого. Сцена потрясає. Маша, почуття до неї, уже майже змінили його свідомість. Він починає бачити в сторові мало не людину... Він перестає розуміти себе. Ридає за хлівом після вбивства, ховаючи цю "слабкість" (а, по суті, наявність людської душі) від сина. Ось йому сниться голова ним зарізаної Рудої... Він вже не може вбивати. Він стає людиною! Справжньою. Перестає бути постфашистом.
 
Я не уявляю роману без цих потрясаючих сцен прозріння. А вони можливі лише, якщо показати зблизька жорстокість. Вражає трансформація людської душі, вражає знання глибин цієї душі. Не ризикую порівнювати "Машу" з творами класиків, але мені відразу спав на думку роман "Злочин і кара". Раскольніков. Адже вбивав він з холодним розумом. Але потім з його душею почали відбуватися дивовижні речі.
 
По-суті, ми бачимо, як у "Маші" герой із убивці, садиста і людоїда стає людиною. З тією лише різницею, що вбивцями, садистами і людоїдами є в тому суспільстві всі! Вони вважають себе гуманними. Навіть моляться Богу і вірять, що попадуть в рай! Нічого не нагадує? Це щось нове в літературі. Я би навіть сказала – у світовій. Показати до якої межі може бути засліплена людська свідомість.
Потрясає трансформація людської душі, потрясає знання глибин цієї душі.
Хіба ми усі не живемо в такому засліпленому суспільстві? Хай ми не їмо людей – але ми їмо таких само, як ми, живих істот, які мають живі почуття, душу, такий самий страх смерті і так само радіють сонцю і небу. І ми їх поїдаємо зі спокійною совістю. І віримо, що попадемо в рай.
 
Якщо говорити про талант Мельника (чому ми боїмося називати речі своїми іменами?), то він полягає в рідкісному поєднанні знання людської душі, пафосу гуманізму, з інтелектуальною силою. І це те, з чого впізнається авторство усіх його, таких зовні різних, книжок.
 
Уже в книзі "Телефонуй мені, говори зі мною" за зовні інтелектуальними умовними конструкціями відчувалися вразлива душа, тонкість почуттів, надрив людськості. Я – і, знаю, багато хто – плакали, закінчивши читати однойменну повість з цієї книги про почуття сина до батька. І це попри те, що Мельник не сентиментальний, а стриманий і навіть зовні, як показала "Маша", жорсткий.
 
Щемливість, про яку говорили критики щодо першої україномовної книги, відчувається в усіх його книгах. Спочатку монстр, Дмитро з "Маші" потім стає людиною з великої літери.
 
Більшість розділів роману присвячені скитанню Дмитра і Маші в горах. На ту, яку він колись бив і навіть міг з'їсти, він тепер молиться. Він кохає її всім серцем. Він - інша людина. Яка порвала з постфашизмом і фашизмом – не лише як із системою (долучився до повстанців, борців за правду), але і в душі.
 
Врешті, треба сказати про ще одну сторону Мельникової прози, яка проявилася і в "Маші". Це – попри всю її інтелектуальність – інтрига, сюжетність (ба, гостросюжетність), класична форма з зав'язкою, наростанням конфлікту, кульмінацією і розв'язкою, часто несподіваною. Нерідко катарсисною. Філігранне володіння матеріалом, різними стилями (вставки). Брудна, без понять про чистоту, сором, зовнішній вигляд Маша, якою вона є на початку роману, у фіналі роману постає справжньою жінкою.
 
Це ще і роман про те, хто ми такі. Наскільки ми всі є тіла. Що таке людина. Нас можуть просто з’їсти (вже не кажучи – вбити)!
 
Це вегетаріанський роман. Це соціальний роман. Історичний. Це роман жахів і пригодницький роман. Голівудський (комусь, може, не сподобається хепі-енд, але саме так, через жахи до світла і добра, реалізує себе гуманістичний пафос твору, катарсис).
Роман про те, як пропаганда і промивання мізків протягом тисячі років можуть повністю перекрити людям бачення істини.
Це також роман ідей (вставки, витяги зі статей, що друкуються в "Голосі Рейха")!
 
Врешті, це любовний роман, оскільки в центрі – стосунки між двома статями. Це антирасистський роман! Це орвелівська антиутопія, антитоталітарний твір. Роман про те, як пропаганда і промивання мізків протягом тисячі років можуть повністю перекрити людям бачення істини.
 
Сьогодні на Заході дифузія жанрів дуже популярна. Не здивуюся, якщо такий роман буде перекладено західноєвропейськими мовами. Основне, що ця "дифузія" створена ненавмисне, вона органічна.
 
Але, можливо, тому частина читачів буває розгублена: одні шукали типовий любовний роман, а знайшли... не те, що очікували. Інші шукали типову фантастику, ще інші – типовий інтелектуальний роман...
Врешті, мова Мельника – проста, інколи до примітивізму мінімалістична - відповідає художньому завданню, йти відразу до суті. Художній метод письменника – слова не повинні бути помітні. Це лише провідники до чогось глибшого, до- чи після-словесного.
 
Якби мене попросили виразити одним словом, що мене вражає в творчості Мельника, я би сказала – масштаб. Який іде, очевидно, від масштабу особистості.
 
Обкладинка, чорно-червоне-біле оформлення роману – шедевр естетики і точної передачі емоційної та ідейної гами твору.
 
Це один із найбільш гуманістичних романів, які мені доводилося читати.
 
 

Коментарі

Щоб залишити коментар, необхідно

imageimage