0(800) 501 508
 
Цілодобово
Кошик 0 грн

Статті

по:
В період з:
Що читати? "140 децибелів тиші" Андрія Бачинського
Random
Анастасія Федченко, fakty.ictv.ua
 
Юний музикант Сергій мав абсолютний слух, чудових тата й маму і галасливу сестру Іринку. Та втратив усе це в одну мить. Автомобільна аварія забрала в хлопця найдорожче. Сергій після лікарні потрапляє в інтернат для дітей із вадами слуху. І там мусить навчитися спілкуватися мовою жестів, читати по губах та вивчити спеціальну абетку – дактиль. Однак хлопець не хоче цього – він надто пригнічений втратою. Справжньою розрадою для Сергія стає Яринка – семирічна дівчинка, яка також потрапляє в інтернат.
 
Історія малої – жахлива. Коли їй було три, батько-алкоголік убив маму, сам пішов далі пиячити, а Яринка просиділа біля трупа цілу ніч, благаючи прокинутися. Потім дівчинку забрали в дитбудинок, де над нею, як над неповносправною, насміхалися, а вже звідти – в інтернат. Якщо Сергій усе ж вивчив мову жестів та навчився читати по губах, Яринка і не намагалась цього зробити. Дівчинка не могла отямитися від пережитого. Однак із хлопцем вони порозумілися навіть без мови жестів. Якось Сергій побачив в актовій залі піаніно і почав на ньому грати. Пальці все пам’ятали. Яринка теж була там, притулилась до інструмента – і стало зрозуміло, що дівчинка щось чує…
 
Потім вони розучували танець – Сергій акомпанував, Яринка – танцювала. Однак на святі їм виступити не судилося – дівчинку забрав додому батько, якого випустили з в’язниці за зразкову поведінку. І хлопець вирішує врятувати Яринку, яка для нього стала мов сестричка.
 
Він тікає з інтернату на вокзал, хоче сісти на поїзд до Івано-Франківська, звідки їздять маршрутки до села, де живе дівчинка, а опиняється у Львові. Тут Сергій знайомиться з кримінальним світом. Ні, не з власного бажання. Хлопець опиняється в міліції, а доблесний міліціянт Кокудак (Бачинський описує його як ницого і безпринципного хабарника, жорстокого пса системи, чоловіка, який не має права називатися правоохоронцем) передає його Саньку-глухареві. Це місцевий кримінальний авторитет, який платить Кокудаку данину за те, що його "підопічні" - глухонімі хлопці чи діти з явними ознаками каліцтва – жебрають у поїздах та на залізничному вокзалі й обкрадають пасажирів. Ремеслу «щипача» глухар вчить і Сергія. Хлопець ціле літо живе в підвалі, який тримає Санько. Музикант мусить красти, бо хоче назбирати грошей, щоб доїхати до Яринки, а вже потім разом із нею поїхати до Одеси, до моря. Туди вони їхали всією родиною, поки не сталася аварія, що забрала в Сергія рідних і слух.
 
Хлопцеві пощастило втекти від Санька. Пощастило познайомитися з професором права Вадимом Андрійовичем. Потім пощастило знайти Яринку і повернутися в інтернат. Проте найбільше везіння – те, що до нього повернувся слух.
 
А скільком не щастить? Бачинський піднімає це питання в книзі. І сумно констатує вустами знайомого Вадима Андрійовича, також юриста, що не щастить майже нікому. Адже лише одиниці мають можливість отримати освіту, влаштуватися на роботу. Більшість приречені або стати довічними в’язнями рідної оселі, повертаючись після інтернату додому, або бути "робітниками" у таких, як Санько-глухар. Жити в підвалах, нюхати клей чи спиватися, щоб зрештою померти десь під поїздом або в підворітні. Однак чим цінна книжка 140 децибелів тиші, то це тим, що автор не згущує темні фарби і не пише про глухонімих як про бідних-нещасних, яких потрібно починати жаліти негайно. Його твір дарує надію. Адже Сергійкові пощастило, Яринці, яка знайшла названого брата і навчилася говорити – теж.
 
В українській культурі творів про "інакших" людей майже немає. Так само, як в українському суспільстві немає тих «інакших». Ми не звикли до того, що хтось може пересуватися на візку і жити повноцінним і цікавим, насиченим життям, наші міста абсолютно не пристосовані до потреб людей з інвалідністю…
 
Тому "Плем’я" Мирослава Слабошпицького стало подією в українській культурі. Та і в світовій загалом. Але після його перегляду я почувалася розірваною на тисячі дрібних шматочків, мою душу ніби випотрошили, а мій мозок – перепрошили. "140 децибелів тиші" - про те, що як би не було погано, все одно рано чи пізно стане добре, про те, що скільки б не було лихих людей, добрі самі прийдуть у життя, коли потрібно…
 
До речі, "140 децибелів" – той показник гучності, за якого дитина може втратити слух.
 
У моєму рідному селі жив глухонімий чоловік. Я в дитинстві дивувалась, чому він нічого не говорить, натомість швидко-швидко щось показує руками. А дідусь його розумів, і сам відповідав якимись жестами. Той чоловік зараз живе у місті, має родину і здорову дитину. Йому теж пощастило. Але хочеться, щоб історій успіху було більше. А для цього потрібно, щоб держава робила все можливе, аби інтегрувати людей з інвалідністю в суспільство. А нам слід уже зараз прийняти "інакших" українців і робити все можливе, щоб «інакшими» вони почувались тільки через свої потреби, а не через наше до них ставлення.
 
 
Вам може бути цікаво
«Амадока» Софії Андрухович: 832 сторінки на перехресті пам’яті і забуття
5 цікавих фактів з історії кіно
Амадока
Велика книга 30-денних викликів. 60 програм формування звичок для кращого життя
Замойська Олена
Каспер Розанна
stary_lev Стежити
дописів читачів
Коментарі
Вміст цього поля є приватним і не буде доступний широкому загалу.
Опублікувати