Stary Lev Logo
На жаль, нічого не вдалось знайти за вашим запитом.
wishlist
Stary Lev Logo
На жаль, нічого не вдалось знайти за вашим запитом.

Марчак Наталія
«Розарій»: книги з рядками, які вколять до живого
Random
Я глянула на палітурку книжки Анни Малігон «Розарій» й подумала: «Господи, це геніально!». Тут кожний побачить своє: кухонне приладдя, радянська кількаповерхівка, синиці, граки й дятли, вікна, чийсь почерк, антена, яка приймає неавторитетне телебачення... А навколо цього всього зелень. Багато зелені. Я бачу барвінок, м’яту і таки трояндове листя. Ніби у кожному листочку є зміст. Виявилось, без «ніби».
 
Є любителі поезії про війну, є — про інтим, є — про дружбу, є — про зраду, є — про важке дитинства, є — про природу. Це та збірка, яка об’єднає різних людей. Неважливо, що тобі довелось пережити тоді, що ти хотів забути, але не забув. Неважливо, як довго ти мовчав і хотів, щоб тебе зрозуміли. Неважливо, скільки ти чекав того святого «розумію». Бо є таке, про що не заговориш. Твій найсильніший м’яз куцо стиснеться і посилатиме сигнал до мозку типу «ні-ні, я не видам ані слова». І навіть якби ти й хотів дослухатись до поради про те, що треба виговоритись — і стане легше, ти не зможеш.
 
Треба когось, хто зможе з тобою помовчати і поглядом дати знак, що усе буде добре. Але таких людей мало. Можливо, така людина ще не трапилась на твоєму шляху, або ж ти не зміг їй навіть мовчанням передати, що щось не так. Ти продовжував, може, підозріло говорити про погоду, тільки щоби не почути оте вбивче «а ти в нормі?». Звісно, хочеться приховати. Бо інколи винним є навіть не ти, але соромно, бо ти довірився комусь не вартому і твого нігтя. Або соромно за ту ж людину. Тут ти ще не зрозумів, що з тобою сталось, і що пора відпускати кривдника. А ти тримаєшся кігтями і кажеш собі, що все зміниться.
 
З людьми буває важко в розумінні. На відміну від книг. Якщо рандомно відкрити якусь із сторінок «Розарію», то можна натрапити на підліткову історію, дитячу травму або ж кохання, яке обпекло і більше не мало сил, щоб повернутись.
 
У кожного читача прокинеться свій біль, свій жаль, свій розпач, своє щастя, своє захоплення, свій спомин. Якщо вам не відгукнуться проникливі рядки про війну, то когось вони змусять плакати, а третій відчує надію. Якщо ваш пульс не пришвидшиться від анонімних дитячих спогадів, думок немовляти та його відчуттів, то серце якоїсь люблячої мами буде розриватись на шматки. Вам неочікувано може спасти на думку образ того юнака із літнього табору, його несміливі слова в сутінках і пом’яті листи, які ви ховали під подушку, щоб не побачили подружки.
 
Вас можуть збентежити навіть назви: «Залежність», «Без питань», «Однина», «Відлига», «Дитя змії»... Щось нагадує? У нас із вами малюються образи, які виповзають десь із підсвідомості. Вони можуть зігріти вас ввечері або ж змусити випити мелісового чаю, щоб трохи заспокоїти нерви.
 
Усе наше минуле — багаж, який ми несемо цим світом щодня. Інколи ми зупиняємось, відкриваємо його, комусь показуємо, по-справжньому наші люди заберуть частину, щоб нести його разом із нами. Друзі можуть понести зраду, кохані — маніпуляції. Інколи цей колообіг змінюється. Ви можете так само понести і їхні тягарі.
 
Ми — це сукупність усього того, що в нас було. Ми теперішні — це вплив кожної миті минулого. Що з ним робити? Обирайте самі. Щось варто відпускати, а щось залишати. Анна Малігон уміє цим ділитись. І робить це так, наче кожне слово — останнє, тому має доторкнутись до живого. Їй більше, аніж вдається.
 

Коментарі

Щоб залишити коментар, необхідно

imageimage