Рецепт від Франсуази: кохай, коли нудьга й коли потреба щастя!
Кравцова Оксана
15.02.2018
Ця книга не для тих, хто ще наївно вірить, що почуття можуть існувати лише в класичній схемі «один&один», і точно не для тих, хто обожнює любовні оповіді зі щасливим кінцем. Франсуаза Саган у кожному з трьох романів («Охоронець серця», «Сигнал до капітуляції», «Невиразна усмішка»), об’єднаних під палітуркою, мовить про кохання. Однак воно різне: фатальне, пристрасне, фізичне, самовіддане, нетривале, платонічне, ніжне, вичікувальне… Перед нами розгортається життєва геометрія: трикутники, квадрати… Зі всіма барвами та відтінками, інтригами та психологізмом, проте без натяку на вульгарність.
Щораз, оповідаючи, письменниця влучно, з певною манірністю та жіночою грайливістю, які часто властиві книгам про кохання, розкриває психологізм жіночої душі. Ми розуміємо, що в 20 років стосунки можуть бути інтрижкою з непростим післясмаком, у 30 з’являється відчайдушне бажання справжності, емоційної наснаженості та пристрасності в почуттях, а в 45 – прагнення вихопити в життя той останній найсолодший клаптик ніжності.
Розпочинає трилогію «Охоронець серця». Події відбуваються в межах тріади: Дороті Сеймур – немолода жінка, що все ще використовує власну зовнішню привабливість як інструмент впливу, має жагу до життя, яка все ж межує з реалістичним ставленням до всього, що пропонує світ; Пол – коханець, надійний чоловік приблизно її віку; Льюїс – молодий хлопчина, фатальний гість у долі Дороті, який відчуває до неї платонічне кохання й здатен на радикальні вчинки для захисту своїх почувань.
Головна героїня роману розуміє, що потребує розміреності, спокою, стабільності. І це може запропонувати їй Пол. Натомість Льюїс кохає вперше. Її. Жінка роздумує: «Я підтримувала його потилицю, я гладила йому волосся, я поцілувала його в скроні, я почувалася так, ніби переді мною плаче дитина. Бо це була дитина, дитина, яка пробудилася в життя». Водночас щось усередині озивається: «Можливо, я досягла віку, коли виникає потреба взяти на плечі якийсь тягар». Адже кожна хоче почуватися потрібною комусь. Однак навздогін виринає внутрішня суперечність: «Хлопчаки, які досі пахнуть молоком матері, не повинні потрапляти в обійми дам, які пахнуть скотчем». Дороті знає, чого хоче. І загалом, якщо юний хлопчак прагне її кохати на відстані, то вона перечити не буде. Навіть, якщо він чинитиме не надто прийнятні для неї речі, що інколи виходитимуть поза межі правового поля.
«Сингал до капітуляції» – другий за рахунком роман, що демонструє нам ще одну модель стосунків. Дві пари: Шарль та Люсіль, Діана й Антуан. У кожній між партнерами велика різниця у віці. Шарль і Діана досвідчені, знають ціну коханню, пропонують своїм половинкам усі можливі матеріальні та духовні блага. Вони молодяться. Особливо важко змиритися з невблаганністю часу жінці: «Діана ретельно стерла з обличчя денний макіяж, наклала макіяж нічний, який вона вивчила дуже ретельно, щоб ховати зморшки, а не поглиблювати їх. Тепер ішлося не про те, щоб дозволити дихати своїй шкірі (як переконували своїх читачів жіночі журнали), а про те, щоб дозволити дихати своєму серцю. У неї лишалося дуже мало часу».
Що ж може приваблювати поважних і статусних до молодих та імпульсивних? Шарль дає відповідь, мовлячи про Люсіль: «Я не знаю. Якийсь порив. Враження, що ви в дорозі, а Бог знає, що ви нікуди не хочете їхати. Щось подібне до жадібності, а Бог знає, що ви нічого не хочете мати. Щось подібне до вічної веселості, але ви смієтеся рідко. Ви знаєте, люди здаються спустошеними життям, а у вас життя хлюпає через вінця. Ось так». Як би там не було, але Шарлю та Діані доводиться відійти на другий план. Між Антуаном і Люсіль спалахує іскра. Однак відомо, що пристрасті буває замало. Доволі часто стосунки, що базуються лише на ній, приречені на капітуляцію.
У романі «Невиразна усмішка» спостерігаємо за любовними перипетіями в ще одному квартеті, що утворився посеред паризької весни. Домініка та Бертран, Люк і Франсуаза. Перша пара – двійко двадцятилітніх, що пізнають любов. Друга – зріла, яка здатна пережити навіть інтрижки збоку, але залишитися цілісною. Стосунки виникають між Домінікою та Люком. Дівчина міркувала: «Я була молода, один чоловік мені подобався, другий мене кохав. Я мала розв’язати ідіотський маленький конфлікт […] – кому віддати перевагу». Тут події розвиваються через взаємний потяг, а ще, як би то сумно не було сказано при слові «кохання», через нудьгу. У такому випадку залишається лише роздумувати про можливість / неможливість щастя у стилі «Ми могли б…». І хоч насамкінець Домініка залишається самотньою, до поразки на любовному фронті вона ставиться вельми буденно: «Я жінка, котра закохалася в чоловіка. Це звична й проста історія. І немає чого вдавати глибоке горе». Думаю, у цій фразі варто пошукати трішки іронії.
Зазначу, що Франсуаза Саган не засуджує й не критикує поведінку жодного чи жодної. Читач сам має визначитися, як ставитися до цих моделей стосунків. Бо в кожного своя формула «Love is…»
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно