Stary Lev Logo
На жаль, нічого не вдалось знайти за вашим запитом.
wishlist
Stary Lev Logo
На жаль, нічого не вдалось знайти за вашим запитом.

«П’ятикнижжя» Грицька Чубая
Random
1.
 
Ця книжка, про яку нині говоримо, була складена ще кілька десятиліть тому. Це тільки видавці вгадали час, коли нового оприсутнення потребує «постать голосу» Грицька Чубая. Книжка складена десь у Львові в 70-х – часі, про котрий важко сказати щось певне, котрого, мабуть, і не було в якомусь із можливих сенсів. У одній з львівських тюрем збереглася навіть друкарська машинка і машинописи Чубая. І коли ця книжка складалася, у помешканні Чубая висіли портрети «дивних» для вуха нашого літературного процесу авторів – Паунда, Еліота і самого Чубая: перших двох зручно згадувати при розмові про третього, а ще зручніше мусить бути самій літературі пам’ятати про причетність її до названого ряду на стіні автора «П’ятикнижжя».
 
Ми знаємо авторів, не поцінованих у свій час, але культових для наступних: очевидно, їхня «своїсть» для майбутнього – якась вселенська іронія щодо їхньої тлінної персони. Свого часу, наприклад, Лотреамон не був поцінований у кінці 19 століття, коли жив, але у 20-х роках ХХ століття, коли він давно був далеко за межами планети, його відкрили сюрреалісти, його крісло підсунули під стіл французької літератури.
 
У Чубая є вірш, як стільці ходять навколо стола. Думаю, що там мусить бути і стілець з надписом «Чубай».
 
2.
 
До нього приходить «постать голосу» його. Вона активна й інтегрована в нашу навколишність, на відміну від власне постаті того, хто пише, котра замовчана. Як виявляється згодом – ця друга постать піддалася деперсоналізації, вона може йти осторонь власної творчості, розчинятись у ній, а отже, не бути суб’єктивною.
 
У книжці використано багато фрагментів машинописів Чубая. Рукою він писав, напевно, не багато. І це, мабуть, пов’язане не тільки з жахливим почерком автора. Про це скажемо, коли згадаємо фразу «розминутися […] із хрестом на власній могилі», про це скажемо, коли говоритимемо про Викрадача Душ, від якого можна сховатися лише деперсонізувавшися. А поки – про відокремлення як постійний лейтмотив.
 
Чубая оточують «т.зв. люди» (як він пише в одному з листів до друга Олега Лишеги), порожні люди, людина відривається сама від себе.
 
Він каже: «бачу тюрму і криницю що мають однакові наймення». Потім – «ритми глибокі що такі як колодязь зорі». Окремо колодязь зорі є образом однозначним, романтизованим і прекрасним в інших контекстах, але не в нашому, бо якщо зіставляємо з попередньою фразою, де ця вода дорівнювала в’язниці, то спостерігаємо, як майже непомітно діє цей Викрадач Душі: він маскується під щось інше, а потім знеприсутнює.
 
3.
 
Простір навколишнього – спорожнілий. Його наповненість – тільки в пам’яті, котра зберігає видиво «білої ворони і сніг, і наші імена». Власне, внутрішній простір оприсутнюють речі не матеріального порядку. Але це – позір. Не матеріальні – не означає, що вони не можуть стосуватися чуттєвої фізики персони, котра цей новий простір означує. Тропи (художні звороти) Чубая є тропами лише в тій мірі, що вони такими виглядають у площині текстів. Проте поза ними – це цілком реальні явища. Реальні для тої реальності, де «постать голосу» ходить окремо. От, до прикладу, вода , котра женеться за людиною, а в ній – «сріблястий окунь із шматочком місяця дорогу воді освітлює». І – ці слова не виглядають прикрашанням думки, а швидше – співжиттям.
 
Тут Чубаєві виникає потреба постійного перетворення «офіційної» дійсності. Очевидно, що основний його метод існування – це писання, бо там «червона протоптана трава» може здаватися «птахом підстреленим». Це нагадує «вік золотий», де «Люд ще ні кари, ні страху не знав, бо тоді не читав ще / Грізних законів, карбованих в мідь; ще юрба не тремтіла / Перед обличчям судді – проживала й без нього в безпеці». Ці слова – з «Метаморфоз» Овідія. Там постання «нових … в змінених формах тіл», перетворення одних речей в інші не передбачали тих розривів, які ведуть до стирання сутності. Тут ще нема судді, Викрадача Душ.
 
Речі, стихії в «П’ятикнижжі» собою можуть заміщувати все. Наприклад, ніч, котра заступає «руками» «всохле дерево», «вустами» – «палюче сонце», «розважливими словами» «якусь дуже сумну мелодію». Проте такому володарю простору протистоїть інша стихія – «червона трава», котру чути поза очима, ріками і вустами ночі. Цей світ – у заміщенні одиничним і протистоянням йому. У дальшому вірші – трава «сьогодні вранці потрощила ваші асфальти», і – «ось я вже вам по пояс», « ось я вже вам по шию», «ось вже я вам по очі», «і дивлюся у очі віщо», «ось я від вас уже вища».
 
Речі, стихії – вони можуть множитися: «а той останній з людей що мені / зустрівся тут мав за дотепність свою / виняткову здатність одразу / входити в десятеро дверей». І Чубай може ставати частиною чогось великого, а щось велике – відлунням його голосу.
 
4.
 
«То вам тільки здалося» – формула Чубая. Люди не можуть стояти в черзі на таксі – вони мчать на прудконогих конях. І сходами багатоквартирного будинку не ходять – вони по канату залазять у вежу старого замку. І дівчаток за руки несміливо не тримають, а цілують їх палко в уста малинові. А далі – крісло – не крісло, а родич восьминога, не важливо, чи вірить у це шафа, чи ні.
 
Ще одна звичка Чубая – «забувати навіть про те, що треба дихати».
 
«І стояла моя зачудована ницість. Тремтіла… і деревом стати хотіла». Стихія світу незмірно більша. Світ Чубая – це світ інший. Хата є акваріумом, а отже вона «думає про нас як про риб».
 
Але після того, як закінчиться маскарад, потрібно буде одягати «маски людських облич». І всі вони – страшні: «вони всі на одне лице / але не брати вони». Це той шар, де треба зрікатися справжності, ставати одиничним – а це так зручно для Викрадачів Душ.
 
А – вони знають «назви ліків / що зроблять нас дуже спокійними».
 
5.
 
Попри явний естетичний первень творів, коли важливий сам акт вірша, його самодостатність, Чубай усвідомлює свою присутність на території суспільства. І воно зазнає неминучих трансформацій на його очах. Порівняння Чубая з Еліотом може стосуватися не лише рис техніки, а й загального чуття своєї епохи в своєму просторі. Те, що бачив Еліот у власних двадцятих і описує в «Безплідній землі» чи деінде, Чубай продовжує спостерігає у 70-х. Ці «люди» – «ковтають і жують». Все їдять. І вірші. І вірші стають «їдлом для бидла» (це з Римарука). «Блажен, хто їсть тоді, коли захоче», – говорить один з героїв «Вертепу» Чубая. І тут на гадку приходить творчість сучасника Тараса Мельничука – постать велика і мало знана сучаснику.
 
Це якась і філософська, і психічна трагедія. Трагедія стосується найвідвертіших граней приватності. У Чубая «марші звучать зовсім так як колискові». Система навколо вивертає свідомість їй підвладних.
 
У вірші «Космач – 1970» «вибігли ми до воріт / щоб на писанки ті поглянути / а на писанці кожній / тюрма намальована». Це той Космач, який одне з найбільших сіл України, гуцульський осередок Довбуша, тут відбувалися важливі для тутешнього народу бої, це знаний центр народного мистецтва Карпатського регіону. І ті писанки, про які говорить автор, малює «дракон», який робить це, аби здаватися «тутешнім». Сакралізоване опиняється в тому ж регістрі, що й нікчемне.
 
6.
 
Тарас Мельничук пише: «Мамо, / підіть будь ласка у поле, / зловіть за крильця / чи за ніжку / волю / і пришліть мені в конверті. / Я покладу її коло себе: / нехай скрекоче, / а не захоче – / то хай тікає в небо: / небові теж / волі треба».
 
На що Чубай продовжує: «і прийде його тіло / і шукатиме власних слідів / і буде розгублено бігати / довкола хати / і захоче її зруйнувати / не знайшовши про неї жодної згадки / захоче впіймати пташку / і вискубати з неї пір’я /але розминеться тіло з хатою / але розминеться тіло з пташкою».
 
А далі – “невідомі” підпалять хату Тараса Мельничука, де він народився, 20 серпня 1990 року, у день його народження.
 
Чубай про таке говорив згаданою фразою: «розминутися […] із хрестом на власній могилі».
 
А Мельничук доповнить: «і радісно стало мені / аж покотилися сльози / я риба / я в морі / вільна риба / у вільному морі / на цементній підлозі». На такій же підлозі лежав і Чубай у тюрмі на Лонцького.
 
У «Колисковій» Чубай скаже: «спи мій милий любий драче / спи павличку мій байстрюче / мама піде тай заплаче / мама рученьки покруче / мамі небо нині синє / мама вбога і не вбога / мама піде попідтинню / пошукає Хвильового». Попри акцент на тім, що в перечисленому ряді імен з великої букви лише останнє, зважимо, що попередній вірш був про Космач: через одне село на схід – Стопчатів (тут народився Павличко), сусіднє з ним – Уторопи (тут була хата Мельничука). Чубай мусів відчувати Мельничука. Їхній видуманий діалог триває поза нами і поза ними. Але штучність їхньої розмови – позірна.
 
7.
 
Чубай синхронний нам. Він прожив не 33 роки, народився не на Землі, писав не вірші. І совдеп його не стосувався. Він разом з гуртом веселих людей ішов з вертепом «без поділу на дії, хіба що з поділом на ночі і на дні». Він входить у якесь десятиліття, там зникає і виринає в абсолютно іншому. Так, як напише йому друкарська машинка у якомусь львівському підвалі.
 
Досі жодного разу в нашім тексті не вжите слово «п*ет», «п*езія», «п*етично». Не придатне це слово для стільчика, який ходить навколо стола і ніколи, ніколи не зупиняється.
 
Мирослав Лаюк
 
Джерело: ЛітАкцент

Коментарі

Щоб залишити коментар, необхідно

imageimage