Мар’яна Барабаш, ЛітАкцент

Цей вірменський Робінзон розраховує на те, що ти прочитаєш його лист (не електронний!) і залишишся вірним П’ятницею до кінця книги. Книги, в якій сам автор має своїх «улюбленців» – тих 13 оповідань, які вперше презентувалися за допомогою єреванського видання у 2011 р. Однак стосовно українського варіанту 28-річний прозаїк вирішив, що буде краще, коли читачі самі «вільно й без примусу» оберуть собі «власних улюбленців». Водночас Арам Пачян також не бажає себе прив’язувати до власної книжки, а тому відкрито заявив: «Я не Робінзон»!

І хоча іноді в текст прориваються окремі біографічні кадри (здебільшого, як емоційні прив’язки до реалій та обставин життя), загалом автор як юрист за освітою не забуває, що літературний матеріал – це всього-на-всього «робота, робота», а не, скажімо, «подорож велосипедом» чи «джаз»… І ця «робота», на думку перекладача, провокує і дарує надію, відкриває читачам щось нове й бентежне для себе самого… Адже якщо ми зрозуміємо, чому «література схожа на дівчину» в очах нового Хечояна, то мимоволі перестанемо ображати цю «дівчину», котра існує, «коли завжди пам’ятає тебе», навіть у час невимовної порожнечі на твоєму безлюдному острові, з якого хочеться тобі втекти…

А втім, «коли» це не просто сполучник з якогось обірваного речення, а ім’я, що ним названо одного вуличного божевільного, чи пак, «душевно хворого», в житті якого «все було в одному екземплярі – один зуб, один батько, одна пляшка для води, одні штани, одна сорочка, один знайомий клоун, одна собака, одна мрія». Але цей, на перший погляд епізодичний персонаж, є у збірці саме тим «Коли», якого найбільше бракує головному героєві більшості оповідань, у двох із яких іменується так само, як і автор, Арамом («Подорож велосипедом», «Тер Вілік»). Однак лише в одному тексті автор насправді показує своє обличчя, намагаючись розрадити свого героя, що дійшов до краю самотності та страху перед смертю: «Але ти не подумай – хоч ми й не знаємо одне одного, зараз я з тобою, стою поруч… Я Арам… і через дев’ятнадцять днів святкуватиму свій день народження. Тебе також запрошу…» («Сумні човники»). Утім, запрошує свого героя не лише на день народження, а й у власне життя, коли намагається подивитися відверто в очі своєму батькові-хірургові, якого не пізнав після повернення з війни у Карабаху… Подивитися, щоб зрозуміти батька, котрий являється у снах замурованим у «прозорі пляшки», для героя є нічим іншим, як спробою знайти сенс у джазовій музиці. Власне, джаз автор вводить текст однойменного оповідання як метафору агонії батька, що вмирає у наркологічній лікарні. Втомлений щоденною залежністю батька від алкоголю, син шукає «свого повернення» до Бога, в якого не вірить і Якого знаходить через співчуття до повії, котра має маленьку дитинку. Він тричі зізнається читачеві у своєму невірстві, коли відвідує церкву чи просто думає про неї: «Я не вірю в Бога, але, невідомо чому, впевнений, що Він вірить у мене…» («Моє повернення»), «…Бога не може бути, тому що Бог не може бути людиною; Бога немає, тому що Бог не може бути Богом…» («Сумні човники»), «Я не вірю в Бога, я прийшов подивитися на вкриті воском туфові каміння. Кажуть, вони мають лікувальні властивості…» («Тер Вілік»). В останньому, злившись зі свідомістю автора через ім’я Арам, він нарешті отримує відповідь на свої агонії, втечі та повернення, зазнавши зцілення від священика, котрий став йому другом, однак … ціною безповоротної втрати себе для земного існування: «Вранці ми з батьком не прокинулись…» – так завершує Пачян сюжетну лінію стосунків батька із сином. Не в усіх, правда, йдеться виключно про батька-пияка, іноді він згадується тільки, як той, хто «ображав маму», чим призвів до втечі сина у вигадане «Торонто» – дідову казку, яка в дорослому віці переросла в хворобливу манію; іноді – це просто батько-лікар, який у найочікуванішу для сина ніч чудес – новорічну – не повернувся з фронту («Ялинка»). Образ батька, правда, і після смерті-у-сні ще просковзне тінню як відразливий і жорстокий персонаж із грубими долонями, котрий постійно ображає маму хлопчика у лікарні з улюбленим соловейком, якому скрутили голову («Ніч під тінню»). Але з останнім текстом цей образ і справді зникне, як і букініст Льове, котрий розпродав всі свої книжки («Де ти, Льове?») – Льове, який дуже схожий на недужого батька, що забезпечує матеріально ні на що не здатного героя, котрий боїться втратити (зі зникненням Льове з його життя) власну тінь: «Я уявляю, як стою позаду тебе, наче тінь – кольорова й несподівана».

Так герой, якого вважають інші персонажі «абсолютно інфантильним», проходить шлях «свого повернення» до самого себе – від пошуків роботи («Робота, робота…») до пошуків за тінню хворобливого букініста. І цей шлях і є долею Робінзона. В оповіданні «…Коли завжди пам’ятає тебе» інфантильний оповідач, що уявляє себе «вулицею», клоун-човняр і божевільний Коли, власне, й уособлюють цього «робінзона» (розділеного ніби на три іпостасі), який підлітком «поховав свій велосипед» («Подорож велосипедом») заради того, щоб зіграти з Богом у шахи («Шахова новела») і стати «птахом», що всім допомагає… Оповідання «Птахи», мабуть, одне із найзатемненіших для розуміння, але не через метафоричні образи, а, власне, тому, що, як на мене, найменше вдалося авторові в реалізації його задуму. Ця ніби якась звичайна армійська історія помсти за кривду, в якій персонажі уявляють себе птахами (…?), так і провисає у повітрі, не зачепивши жодного нерва у свого читача… Натомість не тільки зачіпає, а й повністю перевертає твою свідомість текст «Двох оповідань про кохання», що не є банально-сентиментальним сюжетом, як цього можна було б очікувати від назви, а шокованою розповіддю про надзвичайну прив’язаність до іншої людини: хлопчика до померлого новонародженого братика («Валіза») чи бабці до свого чоловіка, який молодим загинув на війні («Шкатулка»). Агонія втрати в оповіданнях Пачяна об’єднує оте «коли», яке «завжди пам’ятає» і жінку на ім’я Сісі, що поховала сина, якого привезли катафалком з війни, і сина в «сумному човнику», який не доїв свою булочку…Тому що «Коли» – це насправді єдиний персонаж, який поступово, з кожним реченням «Робінзона», перетворюється на пилинку, і ти так ніколи до нього не дійдеш, як і герой не знайде тіні Льове…

Не дійдеш тому, що з перших сторінок «розпечатаного конверту» цієї нетипової для українських літературних смаків прози тобі й справді хочеться втекти… Особливо коли дізнаєшся про такі шоковані реалії вірменського світу: «Хлопці кінчиком цигарки присмалили ніс учителя…», «Діти зненавиділи маленького хлопчика, тому що він кульгав, а його мати була курва»… Та не спішіть переривати читання. Бо цей хлопчик не звичайна жертва обставин, а «п’ятнична» версія твого прихованого страху – страху почути фатальне: «Твій човен приплив». Тому що цей кульгавий хлопчина має друга Ісуса, який є тільки старим, покаліченим папугою, що не вміє ні розмовляти, ні літати. І саме він стає Робінзоном, що приходить, аби попередити: «Діти хочуть тебе вбити»… «Вони хочуть повісити тебе на шнурку для білизни, щоби твоя мати зранку побачила»… А чому? «Тому що ти вмієш жити сам і без іграшок». Після цього одкровення починаєш розуміти, що вбивство для Арама – це просто певний, хоч і доволі «жорстокий» символ для клеймування людини з іншим поглядом на світ типових речей. Але так ще ніхто не писав! І через тисячу літ не напише жодному Робінзонові «радісних новин». Бо життя – це завжди дежавю якогось такого до сліз знайомого і рідного Острова, якого не існує. А «Ти дурень, цілими днями дивишся у вікно…». Може, тебе вже також пора «вести до психіатра»!?

… Але автор, який трохи сумнівається в існуванні свого читача (як несподівано зізнається в оповіданні «Робота, робота…»: «Врешті-решт, читачу, якщо ти справді існуєш, то скажу тобі…»), не зважає ні на суїцидні комплекси свого героя («Прозорі пляшки», «Моє повернення»), ані на моральну відповідальність за його неприховану ненависть до світу («Я ненавиджу себе і ненавиджу всіх, завжди хочу чинити зло…» із «Тер Вілік»), яка виникає навіть в очах дитини («…якийсь неживий відблиск зла блукав у тих очах» із «Ніч під тінню»). Бо цей вірменський письменник, здається, уже під час створення своїх історій наповнився, як губка водою, бажанням шокувати навіть шкіркою від банана, аби досягнути своєю надзвичайною прозорістю оповіді найвищого ефекту рецепції, який може дорівнятися хіба що до ефекту агонії… Шокувати, щоб навіки залишитися (як Арам Пачян-не-Робінзон) позаду тебе тією «кольоровою і несподіваною» тінню, що більше не допустить у твою свідомість легковажного ставлення до літератури, яку – а ти вже переконався у цьому! – можна дуже легко образити як дівчину.