Про що мовчать кримчани: «Загублений острів» та безсмертна надія на нове життя
Старовойт Тоня
12.05.2020
Важко формулювати думки про такі книжки, як «Загублений острів». По-перше, художності тут майже нема — тільки один щемкий біль, що просякає історію довжиною в шість років та триста сторінок у книжці. А по-друге, стає значно важче знову й знову повертатися до тривожного «кримського питання», завчасно розуміючи, що ти, звичайний читач, нічого змінити не можеш.
Отож, без зайвої лірики та довгих речень — «Загублений острів». Книжка, що змусить плакати навіть тих, хто досі був поза політикою. Книжка, що все ще дає надію на повернення землі до України. А головне — людей, які щиро цього бажають.
Шок-Надія
Саме такими розділами починається та закінчується книжка репортажів з окупованого Криму української журналістки Наталі Гуменюк. Шок через удавану раптовість усієї ситуації. Надія — бо вона ж наче вмирає останньою, так?
Кожен розділ книжки (а їх всього вісім та післямова) висвітлює важливі аспекти життя звичайних кримчан на рідній землі: від анексії та референдуму до масових арештів, сфальсифікованих справ та звільнення групи політв’язнів з-під варти у 2019 році.
Починається все з анексії. Наталя Гуменюк вирушає на референдум до Криму, аби побачити на власні очі, що саме відбувається на батьківщині багатьох українців.
« — Ви вважаєте, що для вас не Європа, а Росія є прикладом? - питає естонський колега в молодої родини, що прийшла на дільницю.— Звісно, в Росії все добре, стабільно. ЄС — ну точно не приклад. І тим паче не Латвія.— Ми з Естонії.— Естонія? Також приклад не дуже. Що там хорошого? Люди там гірше живуть. Ми от в Сербії були, то шоковані люди тікають звідти.— У Сербії? Але Сербія не в Євросоюзі».
Отож, репортаж починається зі старту — невеличких селищ у Криму та великих міст у самому центрі. Суспільство розділилось навпіл. Хтось голосував через примус. Хтось (всі кримські татари) просто відмовився. А хтось дійсно вірив у те, що Росія є історичною батьківщиною для Криму. З часом вектор думки все ж таки повернеться в більш проукраїнський бік. Але поки — нечесний референдум, підвищення пенсій та заробітних плат, а разом з тим — й цін на усі послуги на півострові.
Чи дійсно стало краще?
Наталя Гуменюк зробила титанічну роботу, зібравши сотні історій людей до однієї книжки. Завдяки їм читач дізнається про невідомих нікому вчительок української в Криму, які були змушені втратити роботу або відмовитись від рідної мови через переслідування. Про школярів та абітурієнтів, які вимушені тепер вступати до російських університетів. Про наркозалежних, життя яких стало суцільним пеклом після анексії Криму та закриття державної програми за підтримки України, що спеціалізувалась на замісній терапії для хворих. За кілька років, до речі, з тієї кількості покинутих напризволяще виживе трохи менше половини. Ще половина від них повернеться знову до наркотиків та крадіжок. З плином часу український мобільний зв’язок зник. Разом із ним зникли й ціни у гривнях, державне телебачення та той рідний дитячий табір «Артек», до якого з’їжджались влітку діти з усієї України. Разом із тим люди почали жити у суцільному страху, адже жоден не був певен, що наступного разу не прийдуть по нього та не відправлять до в’язниці за екстремізм чи тероризм.
Тож, чи стало краще?
У кожного є на це своя відповідь.
Про страхи та переслідування
Значна частина книжки присвячена саме питанню страху, людської гідності та порушенню прав людини через залякування, що почались ще під час розкуркулення та депортації кримчан й поновились у нібито цивілізованому ХХІ столітті. Наталя Гуменюк провела розмови із рідними політв’язнів, аби зрозуміти, через що зазвичай російські спецслужби забирали людей у в’язниці та у чому звинувачували.
Корінне кримське населення зазнало переслідувань через участь в ісламській партії «Хізб ут-Тахрір». Для Рефата Алімова, одного із наймолодших політв’язнів, доказами провини був зошит, в якому він писав молитви, та два диски про життя пророка Мухаммеда. Ті ж звинувачення чекали й ще на десятки кримчан, які активно допомагали острів’янам та критикували дії влади.
На їхню думку, якщо тебе не звинувачували в тероризмі, то точно б нав’язали екстремістські нахили.
Тож, так, страшно було всім.
Чому «Загублений острів» необхідно додати до шкільної програми та продавати у супермаркетах?
Зараз ми починаємо забувати про Крим. Звичайно, минуло вже шість років. Жодних змін не було. Ми думаємо, що їм, острів’янам, байдуже, де жити та в складі якої країни бути. Вони думають, що нам не було справи до них від самого початку. Замкнене коло чи не так?
Завдяки «Загубленому острову» можна з упевненістю сказати: ні, не так. Книжка репортажів так точно й болюче передає біль та страх кожного, хто застряг на півострові без можливості повернутися до рідних. Навіть без українського паспорта та громадянства або ж з великими острахами стосовно того, чи не депортують його через паспорт із гербом нашої країни.
«Загублений острів» важливо прочитати всім, хто почав забувати Крим. Забувати людей. Та забувати історію.
Можливо, ми забули про острів. Але його мешканці точно пам’ятають про нас. Ба більше — вони справді чекають на повернення. Навіть поки й у вигляді вибраних розповідей кримчан у книжці «Загублений острів».
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно