Про добро, що випромінює «Літня книжка» Туве Янссон
12.06.2017
«Літня книжка» – повість відомої фінської письменниці Туве Янссон про дівчинку Софію, яка разом із бабусею і татом проводить не одне літо в хатинці на острові. Проте батько, який пережив смерть дружини, замикається в собі та буденності справ і постає як третя особа, а в центрі уваги читача – саме бабуся, яка зберігає чистоту дитини всередині себе, деяку наївність, і дитина (Софійка), яка здається досить дорослою зі своїми поглядами та судженнями, що їх висловлює у спілкуванні з бабусею. Вони розмовляють про все на світі: про дитячі пустощі та забави, забобони, страхи, пікніки й ночівлю в наметі, сусідів та родичів, про тварин та рослин, що їх оточують, про Бога та вічні людські цінності. І хоч це не казкова історія для дітей, а лише книга зі своїми простими сюжетними лініями, проте сповнена власної гармонії, краси, та навіть маленьких чудес, у які вірить за Туве Янссон той, хто вірить у Бога та леліє в собі моральні чесноти.
Анна Люднова, ЛітАкцент
Уже на початку книги стає зрозумілим те, що читатиметься вона на одному диханні. І, можливо, «Літньою» є ще й тому, що зі своїм присмаком розміреності, спокою, гармонії з оточуючим світом, який із неабиякою цікавістю та захопленням пізнає дитина та намагається згадати власний досвід перших кроків осмисленого знайомства з ним бабуся, ідеально підійде для літнього читання.
Тексти насичені колоритними описами природи, яка фігурує навіть як окремий персонаж, виконуючи важливу роль на шляху до відновлення гармонії всередині Софії після втрати матері. Історії, портрети людей відзначаються тонким авторським психологізмом: «Еріксон був кремезний, невисокого зросту чоловік, з обвітреними, як місцевий ландшафт, обличчям і блакитними очима… Йому часто не таланило або з погодою, або з несправним двигуном. Раз у раз рвався невід чи намотувався на гвинт, не ловилася риба, не сиділи в очереті птахи, хоч мали б там сидіти. А як пощастило з уловом, то ціни на рибу падали…». Так, у книзі також простежуються елементи гумору, а ще власна філософія.
Від розповіді до розповіді вражає Софійка своїми дорослими судженнями, навіть філософськими розмислами: «…іноді думаю, коли все в житті добре, це ж страх як нудно»; «Дивна штука – любов… Що більше когось любиш, то байдужішим той стає», «Я ненавиджу всіх, хто повільно помирає. Я ненавиджу всіх, кому ніяк не можна допомогти». У дівчинки, яка переживає перехідний вік, залишившись на безлюдді острова у Фінській затоці наодинці з бабусею та татом, постійно змінюються настрої, проте незмінним лишається те, що бабуся стає для неї найближчою подругою.
Натомість бабуся у спілкуванні із Софією подекуди демонструє власну наївність, щирість поглядів і також по-дитячому ображається. Проте, історії, що наповнюють книгу не позбавлені дидактики. Бабуся вчить Софійку толерантності, любові та поваги до навколишнього середовища та людей. Більше того, у багатьох ситуаціях їй доводиться бути, насамперед, уважним психологом. Так, Туве Янссон згадує один із психологічних механізмів захисту, заміщення: Софійка, яка нещодавно лишилася без матері, по-дитячому злиться на тата і хоче також називати бабусю мамою, попросивши її пограти у гру «дочки-матері». Бабуся мудро виходить із ситуації, проектуючи увагу внучки на іграшковий палац із корковини: «Тут, за ось цим віконцем, живуть мама з татом і з донею». Також згадується психологічний фактор заборони: «Ось що трапляється, коли дитині забороняється те, що її цікавить у відповідному віці, бо ж на все свій час». Бабуся спостерігає за онукою і намагається заповнити прогалини в її вихованні та, зрештою, нестачу материнської любові.
До теми. Купити «Літню книжку»
Людяність та доброта Софії та бабусі втілилися і в релігійній тематиці. Подорожуючи сторінками «Літньої книжки» натрапляєш на розмови про життя і смерть, про Бога, який усе встигає, про янголів та рай: «Софія запитала, який на вигляд рай, а бабуся відповіла, що мабуть, схожий на отой сад, повз який вони саме проходили сільською дорогою і стали подивитися». Також – про пекло, в існування якого вірить Софія і відмовляється вірити бабуся, вважаючи, що «життя і так важке випробування» і людині після смерті потрібна втіха і розрада. Так, бабуся не нав’язує внучці власні погляди, а лише виховує толерантність у ній і дає можливість самостійно робити висновки. Християнські постулати звучать також із вуст Софії, зокрема принцип всепрощення: «Треба їм пробачати! Навіть негідникам треба пробачати».
Так, добро, що випромінює «Літня книжка» не постає у складних сюжетних лініях і обмежене локаціями, проте, територія острова зі своїм природнім середовищем є дещо міфологізованою, зокрема зустрічається алюзія на казковий мотив чарівного лісу, який, за текстом, не схожий ні на які інші, а його мешканці «ніколи не показувалися людям». А мову героїв прикрашають забобони, прикмети: «Хтось помре ще до сходу місяця, бо ножі на столі лягли навхрест», «…чорні птахи віщують смерть», тощо. Так, згадується і варіння зілля, замовляння. Одного разу через забобони і переживання про тата Софійка разом із бабусею вирушають на пошуки оберегу. Квіти дикої гвоздики, камінці, віхтик висхлих водоростей, мох, папороть, мертвого нічного метелика склали до правої кишені бабусиного плаща: «Відтоді бабуся носила цигарки й сірники в лівій кишені, і всі щасливо зажили на острові аж до осені. А восени бабусин плащ віддали до хімчистки, і того ж дня Софіїн тато підвернув ногу». Так, бабуся говорить із онукою на рівних, інколи намагаючись збагатити уяву дитини новими подіями (нехай навіть спричиненими забобонами чи знахідками кісток тварин на березі і виготовленням скульптур із них) та відволікти від власних страхів, інколи дозволяючи повірити в існування надзвичайного, творячи для неї свою маленьку казку.
Туве Янссон надає чарівності простому життю бабусі та її внучки на острові. У ньому є все те, що переживає кожна людина: пізнання себе та світу, вирішення нагальних побутових питань, і, зрештою, бажання дорослого бути інколи дитиною. Проте, все це – із наскрізною темою життя та смерті, яка постає не лише в розмовах бабусі та внучки, у мовчазних внутрішніх переживаннях тата Софії. Вона – і в природі, в усьому, що оточує героїв: «Той ліс називали зачарованим. За довгі роки він сам витворив собі спосіб виживання, рівновагу між життям та смертю, таку хитку, що не допускала жодних змін…». Ідеться про відновлення рівноваги та гармонію, а ще про любов. Туве Янссон доводить, що світом керує любов.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно