Про «Чарунки долі» Вахтанґа Кебуладзе
22.09.2016
Ніна Головченко, Буквоїд
(Чарунки долі [Текст]: есеї / Вахтанґ Кебуладзе. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2016. – 160 с.)
«Чарунки долі» – збірка науково-популярних філософсько-публіцистичних есеїв Вахтанґа Кебуладзе, у котрих він намагається, спираючись на праці провідних філософів і твори не менш авторитетних письменників, витлумачити власне розуміння тих категорій, що, на його переконання, є найбільш сутнісними для долі людини. Йдеться про красу, розум, політику, пам’ять, інтелігентність, вино, місто, чуття, досконалість, міру, сексуальність, добре суспільство, владу і насильство тощо.
Звісно, що імена Канта, Ґадамера, Шопенгауера, Ніцше, Ортеги-і-Ґасета, Барта та інших філософів, окремі положення праць яких автор переказує, додають тексту авторитету. Так само, як і твори Кафки, Гюїсманса, Кундери, Уельбека, Зюскінда чи Борхеса, якими він ілюстує свої інтерпретації певних філософських сентенцій.
Не завжди можу погодитися з тлумаченням зазначених художніх текстів, але, мабуть, коли у своїй роботі торкаюся творчості певних філософів, теж не є абсолютною.
Проте, як на мене, отаке поєднання ‒ аналіз художнього тексту крізь призму актуальних філософських учень, ‒ це саме той шлях, обернено протилежний до методу В. Кебуладзе, яким треба йти до розуміння значущості художнього твору.
Ось приклади деяких тверджень із книги:
«Бодлер, мабуть, перший розглядає вино як засіб емансипації знедолених та упосліджених, хоча й тут, як завжди у його віршах, піднесене захоплення стримує гірка іронія» [с. 70].
«Лише людина, здатна з гідністю прийняти свій біологічний вік, і культура, здатна прийняти свій історичний вік, справді здійснилися» [с. 79].
«Минуле – це не те, що відбулося, а те, що ми розповідаємо про нього нині» [с. 80].
«Всі цінності мінливі, незмінна лише цінність мінливості, тобто самого життя, адже життя – це нескінченна низка змін» [с. 88].
«…Естетична ницість зумовлює моральне зубожіння і окремої людини, і всього суспільства. У світі індивідуальних золотих унітазів і смердючих громадських вбиралень моральність неможлива [с. 93]. !!!!!
«…Флірт завжди реалізується через примхливе плетиво культурних кодів» [с. 111].
«Порно й ідилічне кохання – це два полюси, на яких замерзає людська сексуальність» [с. 112].
«Покора християнина настільки глибока, що навіть зумовлює його відмову від власної релігії» [с. 129], ‒ про сенси роману М. Уельбека «Покора».
«Людина може бути високим професіоналом в окремій сфері діяльності завдяки тривалому навчанню, але при цьому так і не набути здатності самостійно судити про кожну життєву ситуацію на підставі доброго смаку та здорового глузду» [с. 141].
Часом у книзі впадає в око певне самозамилування автора, коли він легко жонглює іменами авторитетних авторів, вкрапляє в коментарі деталі своїх вояжів до знаменитих музеїв чи бієнале, детально тлумачить варіанти значень термінів, ужитих німецькомовними авторами (бо добре знає цю мову). Однак, хизуватися якісними знаннями, освітою, умінням аналізувати й узагальнювати, інтерпретувати, мабуть, чи не найменший гріх у нинішньому світі.
Не можу погодитися з усіма твердженнями автора. Наприклад, щодо поняття «інтелігентність». Для мене інтелігентна людина – це порядна, шляхетна, делікатна, доброзичлива людина, котра має чіткі етичні переконання, якими не поступається, але не обов’язково має вищу освіту. Цей термін пережив, як на мене, російський та радянський варіанти/етапи інтерпретації, і, як багато що в цьому світі, набув нових значень. І знання уривка з «Євгенія Онєгіна» Пушкіна як критерій інтелігентності це, щонайменше, тенденційність або анахронізм. Тези оцього есею В. Кебуладзе, «Інтелектуали contra інтеліґенція», потребують, мубуть, окремої дискусії.
Проте, молодості притаманна категоричність тверджень. І в цьому сенси молодості.
…Колись учителька літератури у 9 класі поставила нам, двом подругам, відмінницям, лідерам колективу таке запитання:
- Яка людина цінніша – розумна чи добра?
Ми з Наталкою в один голос безапеляційно випалили:
- Розумна!
Через 20 років, на зустрічі випускників вона знову запитала нас про це.
З меншим ентузіазмом, ми з подругою знову відповіли одностайно:
- Добра…
Нині я би сказала так: добре було б, якби всі інтелектуали світу були ще й порядними, шляхетними людьми…
Так само щодо терміна «мистецтво декадансу». Декаданс – це стан культури, кризове явище, перехідний період. Будь-яке нове мистецтво має свою інноваційну складову, філософію, жанрово-стильову єдність/систему тощо, чого не можна сказати про явище декадансу на межі 19-20 ст.
Отже, тим читачам, котрі, наприклад, начиталися іронічного бойового суржика від авторів клюба «Рєпка», варто переключитися на 2-3 години на «Чарунки долі» від В. Кебуладзе, щоб набути певної стильової рівноваги.
Фахівцям від літератури, філософії тощо, мабуть, варто усіх згаданих автором філософів і письменників читати безпосередньо, а не в переказі, хоч і фаховому.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно