Право бути незрозумілим
25.05.2017
У реальний світ втручається магія. У найкращому випадку – так стається диво. У найгіршому: світ раптом постає таким, яким був задуманий і створений. І складається небезпідставне враження, що на нас в цьому сотвореному магічному світі не очікували. Земля загублених Катерини Калитко – саме така. Там панує свого штибу магія – навіть не ворожа, а нестерпно нейтральна. І люди неспроможні їй підкоритися чи опанувати її (пробували колись взаємодіяти з чимось індиферентним щодо вас?). Отож, живуть виключно гострим відчуттям власною чужості. Чужі цій землі. Чужі одне одному. Чужі самі собі. Вони – номади. Навіть якщо міцно замуровані в стіни міста-фортеці. Навіть якщо насаджені на палю у вигляді висушеного морським вітром черепа. Замкнені в підвалі. Прикуті до інвалідного візка. Світ суцільно недолюблених дітей-сиріт. Бо силам, які той світ творять, до їхньої потреби бути любленими глибоко байдуже.
Ганна Улюра, Zbruc
Нова прозова збірка Катерини Калитко «Земля Загублених, або Маленькі страшні казки» (складається з дев’яти оповідань) формально може нагадати магічний реалізм. Але це не він. Тобто, про притчі і вічний пошук домівки на тлі неминучості Історії, не йдеться в принципі. Історія з великої літери здатна відбутися, поки існує довіра її головному суб’єкту – людині. А така довіра в світі Калитко давно втрачена. Натомість є, власне, неминущі історії. Людина на посаді «суб’єкта історії» тут ввічливо посунута. Ні, не магією; природою. Була б спроможна аж так фантазувати, назвала б «Землю загублених» екологічним реалізмом.
«Вера і Флора» – останнє оповідання в збірнику. Не найкраще, але його завдання – бути сильно кодою для книжки. Свою функцію воно вдало виконує: завершує збірник на високій ноті, підхоплює всі мотиви і теми попередніх текстів, та прояснює їх. (Не кажіть, що ви не любите читати книжки з кінця).
Вона живе на острові, який зветься Важкий Пісок. Вона може хворіти і одужувати, коли помирають від регулярних епідемій інші мешканці острову. Вона не здатна старіти. Вона може закохуватися – у жінок і чоловіків. Її звуть Сиротою, хоча вона мала батьків, і саме вони привели її на острів і зробили його її землею. Батько «придумав» для неї Важкий Пісок. Єдина умова: не ховати в землю мертвих, бо тоді острів починає змивати в море. А «нові люди щоразу гірші за старих», бо щоразу втікають від якоїсь війни і хочуть тільки мирно померти на острові.
Важкий Пісок – частина Землі Загублених. Сирота не бувала на материку, але татуює на своєму тілі карту вітчизни, орієнтуючись на розповіді зайд. Згодом вона це все побачить: «Я проминула ті місця, які колись витатуювала на руках, ще не знаючи, як вони виглядають. Гори Сонцестояння, і Змієву Шию, і Кам’яне Око, і Фортецю Самітника, і Місто Сімох Братів, і Ліс Повішаних, і Проклятий Хутір, і Долину Голодних Собак. Довго йшла понад Триріччям – наша темна ріка нижче від Важкого Піску справді ділилася натроє, ніби й собі розкидала коріння. Поміж цим корінням я й вийшла до моря». Ясно, з острова їй довелося піти. Її коханець і коханка, виявилося, мають більше спільного один із одним, ніж з нею. Зрештою, Важкий Пісок – єдина частина Землі, де не було війни. А ті двоє повернулися з війни – при чому, на ній вони були ворогами. Отже, подвійна зрада примушує її полишити домівку.
Сирота – буквально хтонічна богиня. Вона потребує обожнення людським тілом – бажано тілом-в-агонії (годиться й тіло-в-оргазмі). Коли вона хворіє, то це хвороби її землі. Поруч із нею – пихаті люди, які думають, що можуть керувати хтонічними силами. От її коханка Флора, скажімо, професійний ботанік: класифікує і описує рослини – претендує на прямий доступ до чужих таємниць. І тільки Сирота свідома: природа має права на таку саму, як людська, рівноцінну чужість – «Для цієї землі я просто паросток, не хазяйка». Ті двоє, які їй зрадили, зрадили не тому, що переспали одне з одним, а тому, що змогли порозумітися, ігноруючи право один одного бути незрозумілими. У сюжеті це зроблено просто і елегантно: Сирота бачить коханців, які сплять разом у ліжку – в обіймах. Вона сама полишає коханців відразу після сексу. Сирота має привілейовану здатність сприймати все навколо (людей і не-людей) як автономні суб’єкти. І все це в такий спосіб автоматично стає їй Чужим – така побічна дія її божественних привілеїв.
До теми. Купити книгу «Земля Загублених, або Маленькі страшні казки»
Трішки нав’язлива оповідь, вона використовує саме ці можливості (повтори, рефрени, розлогі описи, непотрібні пояснення, обриви наративу в неочікувані моменти, зависання і напливи тощо) як спосіб «підірвати» зсередини наші очікування від розповіді про Богиню-матір і Богиню-коханку. Хтоніка струнких законів «сюжетотворення» не знає. Тут сама Сирота задає правила, ми їм можемо тільки підкоритися. А далі все – як в дівчачій грі. Є таке в психології взаємодії: коли граються хлопці, і хтось порушує правила, то гравці домовляються про нові правила, і гра триває. Коли граються дівчата, і хтось порушує правила – гра тут же припиняється. Головне правило тут: шанувати право Іншого бути Чужим. І знову елегантний хід: Сирота мандрує з дівчиною, кора навіть імені не має; її звуть просто Восьмою (народженою в багатодітній родині дитиною).
Спосіб взаємодії зі світом у героїв Калитко є чуттєвим, більше – еротичним. Те, що розумники називають «необмеженим епістемологічним доступом» дає збій саме тоді, коли ми наближаємося впритул до двох речей – магії (бо ми не можемо її пояснити, і звемо продуктом уяви) і природи (бо ми не можемо її пояснити, і звемо себе її господарями). Отже, персонажі, котрі заселяють «Землю», насправді дуже іронічні. І це, скажу, не робить їх щасливим людьми. Скоріше, просто людьми.
«Екосистему» Землі загублених Калитко порушує саме поява такої, узалежненої, людини – від чого б вона не потерпала: від інших людей, від релігій (є чудова оповідка про мироточіння африканської ікони), від держави (не менш цікава історія вояка з ПТС) тощо. Інколи це екосистема без лапок: так острів Сироти поступово «змиває» у море, і це починається відтоді, як в землю заривають небіжчиків; так вмирає від спраги залежне від примхливого гірського озера місто-фортеця. Але частіше все ж йдеться про метафору: «екологічний» у світі Калитко значить «етичний». І це злегка специфічна етика, вона буквально між людьми – посередник, медіум, типу повітря. До речі, серед гармонії стихій «Землі загублених» повітря немає. Є натомість буря (вода плюс повітря) і сухий вітер (повітря плюс вогонь).
Земля – настільки очевидно, наскільки очевидна назва збірки. Вона і є темою книжки: те, що нас поглинає (без альтернатив, до речі), мусить перед тим нас узалежнити. Вода і вітер – це дві панівні стихії оповідань. Тут багато моря, а ще більше – води, яку можна ужити, і тому вона така цінна: озера і річки. Зрештою, відкриває збірник оповідання з назвою «Вода». Хоча, єдиний із самогубців в «Землі» намагається саме втопитися. Але (що показово) йому це не вдається. Де четверта стихія? Де вогонь? – Маю наразі два варіанти відповіді: війна і пристрасть.
Є такий дуже розповсюджений сюжет: молода жінка переодягається на воїна-чоловіка, і з’являється на полі бою поруч із коханим, за яким на війну і пішла. Паралельно і ненавмисно вона просотується (цілком чоловічою) воєнною героїкою, отже, рятує не тільки свого пасію, а й свою країну. Калитко цей ладно скроєний бродячий сюжет вивертає просто швами назовні. Є дівчина, переодягнена хлопцем. Вона усиновлена сирота в Змієвій шиї, місті-фортеці. Місто має Східні і Західні ворота, у котрі регулярно проникають вороги, якими місто оточене (але мені сильно не хочеться трактувати цю прозору аналогію як метафору нашої війни).
Прийомні батьки не хотіли ростити дочку, тому виховували хлопця. В результаті – «воно чуже виросло» (саме так батьки звуть Лалу, воно-чуже). Вона занадто тендітна для хлопця-воїна, тому може бути хіба що помічником водовоза. Вода в системі символів є суто жіночим знаком, знаєте? Вперше переодягнений хлопець усвідомлює себе дівчиною, коли її друзі роздягаються і купаються в озері. Вона, нажахана раніше не очевидною різницею їхніх тіл, залишається на березі. В її місті водовоз – то вельми почесна робота, бо воду городянам доставляють з таємничого гірського озера Кам’яне Око («кам’яне» на позначення «прозорого»? – красиво).
Коли фортецю беруть в облогу вороги, ця травесті «здає» місто їхньому воєначальнику. Бо, по-перше, вона закохалася. По-друге, він впізнав в ній жінку (не відразу, спочатку він забажав її як хлопця). По-третє. Так, є ще й таке. Вона золотава зеленоока білявка в місті, де всі смагляві і чорноокі (вона – «дитина війни», продукт зґвалтування з попередньої навали ворогів, очевидно). А той полководець ворожої армії – однією з нею «масті».
Кілька очевидних висновків із цієї продуманої гри з розповсюдженими сюжетами. (Окрім добре прихованого романтичного мотиву про інцест брата і сестри, які жертвують заради своєї любові обов’язком перед родиною. Калитко може дозволити такі двозначні ігри, і не зашкодити елегійно-драматичному пафосу «Землі», адже в її світі «довкола було багато сиріт»). Наразі це конфлікт зовнішнього і внутрішнього: статі і гендеру, походження і виховання, пристрасті і обов’язку. Зовнішнє – це за суттю не частина твого Я, ти можеш просто його не визнавати. І отже зовнішнє переді Мною абсолютно беззахисне: Я можу його проігнорувати, підкорити, знищити (не помічаючи, що у такий спосіб воно стає чимсь сокровенним, внутрішнім, навічно частиною Я). Внутрішнє ж загрожує уже Мені, бо не надається до контролю через те, що його неможливо передбачити. Лала зве себе «євнухом, який чоловіком навіть не народжувався». (В феміністських студіях є поняття «жінка-євнух», воно тут допоможе). Отже, стосунки з невідомим в принципі можливі. Але вони принципово не матимуть очевидного і втіленого результату. «Адже любов не обирає», а точніше так: адже обирає не любов.
Ця захоплива любовна історія про дівчину-трасгендера на війні (я сильно спрощую, свідомо) відбувається в просторі між безпекою і непередбачуваністю. Лише один прозорий момент: потаємний шлях, котрим вона приведе ворогів в місто, використовують, щоб доставляти в місто воду.
Герої Калитко з усіх сил намагаються збагнути, за рахунок чого те, що ми не розуміємо, і те, що нас контролює, є Чужим? Чуже – це щось на нас несхоже? А як можна рівноцінно взаємодіяти з чимось, апріорі невідомим, неоднозначним, незрозумілим? Як варіант: його можна любити. Або – його можна зрадити.
Легко і красиво зроблений гомоеротичний мотив «Води» не довго залишиться легким і красивим. Скоро в оповіданні «Вітер у порожній очниці» нам розкажуть про смерть Лали. В її коханця там само залюблений його військовий побратим. Вони обоє сироти, котрі зростали разом (той самий сюжет самотності та інцесту). Жінка-хлопчик стає ворожим подразником в злагодженому до того війську. І Ердаль (розповідач) використовує це як привід і нагоду стратити ту, до котрої люто ревнує. Так, до речі, він дізнається про її стать. Насправді, це правильне рішення: у такий спосіб вони виграли битву і війну, та відновили рівновагу сторін. А саме цієї рівноваги потребує Земля загублених.
Щоб війна тривала вічно, і на кожну нову генерацію приходилася нова хвиля боїв, суперники мають бути рівними. А війна Загубленим необхідна. Це єдиний момент, котрий робить їх чимось, рівним природі – значущим в момент свого помирання. Убита Лала метонімічно стає водночас черепом, випаленим сонцем і очищеним морським вітром (це череп її вбивці, правда), і символічно – золотим «Ахілловим» щитом для горе-коханця, де впаяні смарагди нагадують її зелені очі. Епічна історія битви без залишку дорівнює ліричній історії кохання. Мабуть, не треба питати, що править за стихію вогню в Землі загублених – війна чи пристрасть. Тут це абсолютно тотожні поняття.
У збірнику є щонайменше два оповідання, з умовно-магічним світом Землі загублених напряму не пов’язані. Вони реалістичні, навіть гостро соціальні: «Володарка зміїв» та «Хлопчик і син». Вони і прояснять нам природу тієї симпатичної магії, на якій зведено Землю загублених у всій її повноті. Логіка наразі проста: той Світ від моменту свого створення заборгував щось своєму Творцю. (Знову зверну увагу: Мати-деміург тут названа Сиротою, і це прізвисько її люто дратує. Бо так вона відірвана ґвалтовно від своїх батьків, але й від своїх «дітей», котрій воліють підмітити її «кревну самотність», а не визнати її своєю матір’ю, котрою вона є за фактом). Ти чогось позбавив свою матір? – Тепер маєш це якщо не повернути, то хоча б відшкодувати збитки. Про це і розповідають ті два на позір «чужі» в книжці оповідання.
Хлопчик-підліток із «Володарки зміїв» пережив сильне потрясіння і втратив розум. Тепер, безумний, він розповідає, що трапилося. Ближче до фіналу розповідач (майже непомітно, зауважу) міняється: історію до кінця нам розкаже мати жертви. Хлопця зґвалтували. А влаштувала зґвалтування дівчина, котра продавала на ринку повітряних зміїв, і в яку він був закоханий. Малолітнього кишенькового злодія піймали на гарячому, і добродійка запропонувала йому все залагодити: продавши сексуальні послуги 14-літнього юнака жертві крадіжки (чоловіку). Він до останнього не розуміє, що це насильство; момент усвідомлення приходить тоді, коли стає ясно: це гомосексуальне зґвалтування. От тоді починається пекло. Три жіночі постаті – мати, дівчина-зі-зміями, і та, на візит якої він чекає (а прийде її чоловік) – вони час-від-часу зливаються в одну. (Розповідь безумця, чого ви хочете?). У фіналі хлопця-інваліда базаром веде за руку мама, а він все ще бачить перед собою володарку зміїв – дівчину, яка тримала в руках повідки повітряних зміїв. І юнаку вже навіть зрозуміло: він і є тим самим повітряним змієм. От-тільки ті іграшки – контрольовані і призначені на «роботу щедрого дару» – все ще здаються йому нестерпно прекрасними.
(Тут скористаюся нагодою проілюструвати майстерність авторки. Пара, що спричинила зло хлопчаку, описана так: «Он, бачиш мужика у майці Чикаго Булз? Той, із жінкою, такою коровою пергідрольною... У нього гаманець витягни». Все ясно, і по-хорошому кумедно. Але риємо глибше, і докопуємося водночас і до Золотого тельця, і до геральдичного бика, котрий є символом землі і плідного (!) сексу).
19-річний юнак не так давно втратив матір. Останні дні про стару піклувалася місцева дівчина Зоя. (Вона, на щастя, є ще в одному творі – персонаж дуже привабливий і продуманий). Зараз мати, котра була щаслива лише на усамітненій (чужій) віллі в горах над морем, померла. Її доглядачка вагітна – здається, в результаті зґвалтування (там буде історія-синекдоха з дитинства хлопчика, коли майже зґвалтували його сестру). Щодня вагітна дереться на гору, до церкви Марії Сніжної, захисниці породіль. Щодня Тео, який працює рятівником, те спостерігає. Він і допоможе народитися тій дитині – сину. Тео перестає бути «єдиним чоловіком у сім’ї» (це його наразі найглибша травма), коли з’являється новий син. І отже, можна навіть не звернути уваги, що сім’ї немає. Бо ясно, далебі, одне: «Чоловікам належали всі ганебні таємниці в роду, а жінкам – привілей пам’ятати або забувати». Народження «сина» не викриє таємницю матері Тео: від чого ж залежало її щастя насправді? Сильно схоже на недоопроявлену магію Сироти? Очевидно, невипадково. Не те, щоб вона, та «магія смислових лакун», для цього світу неприродна – навпаки. Але настільки забута, що сприймається як карго-культ. Відрізнити справжнє від штучного надскладно, коли це все – там сама річ.
Про «землю» і «загублених» начебто поговорили. А чому «маленькі», «страшні» і «казки»? Це ж не казки. Кожен твір збірника переконливо свідчить про кризу «великих утопій», міркуючи водночас про необхідність системного творення таких собі мікро-утопій. Щоб і Чужим бути, і насолоджуватися тим станом. Сирота покидає Острів, щоб створити оазу в окремо взятій домівці в густо заселеному портовому місті. Мир дому твоєму, безжальна Богине! Те згадане «жіноче» (тобто – здатне до самовідтворення) право забувати – за суттю, право залишатися незрозумілим. Велика Історія прогресу закінчилася; лишилася Маленька Казочка ходіння колами. А це таки сильно страшно (за відсутності звички мислити свої проблеми не в космічному масштабі, а в такому, який є насправді – мікроскопічному).
Саме це робить «магію» Калитко дієвою у своїй граничній нейтральності. Бо йдеться тут саме про границі. У цьому твореному надприродним світі уже недостаньмо зрозуміти, що домагання раціо мусять мати межу. Треба навчитися знати, як людському розуму існувати в рамках, котрі йому задала природа. Людська природа, зокрема. Є в книжці ще один добре опрацьований персонаж («Каштелян»). Юнак з генерації, котра вперше зустрічає війну. Він певний: якщо його замурують в кріпосну стіну, де він молитиметься за те, щоб люди вижили і стіни встояли, вони виграють бій. Стіни встояли, він важко і страшно з них вибирається. І він єдиний, хто в місті вижив. Зупинитися, сховатися, ставати залежним від чиєїсь волі в «Землі» значить – і не врятуватися, і не врятувати… У цих Землях загублених ніхто не потребує бути знайденим, розумієте?
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно