Bokmal

Так вже склалося, що якщо сучасні українські автори дитячоїй підліткової літератури і звертаються до історичного минулого, то переважно до часів Київської Русі та козаччини, адже там — колиска української героїки, епіки та міфології. Охочих же копирсатися у тому, що відбувалося з українцями п’ядесят-тридцять років тому — катма. Тож воно і не дивно, що про радянську Україну діти дізнаються як не з підручників історії (погодьтеся, інформація подана там не завжди цікава школярам), так із мультфільмів та кінофільмів минулого століття. Безперечно, головною метою книги Зірки Мензатюк «Як я руйнувала імперію», що з’явилася у цьогорічному довгому списку премії Дитяча Книга року ВВС, є не так ознайомлення підлітків з особливостями існування нашої країни у складі СРСР, як пропагування національної ідеї. Однак, у будь-якому випадку, це чи не перша спроба говорити про радянську добу в сучасному українському дитліті, чим книжка й вирізняється на тлі інших «патріотичних» книжок.

«Як я руйнувала імперію» — це історія киянки Ярини про літні канікули 1988-го та 1989-го років, які вона проводить у бабусі та дідуся у майже фантастичному буковинському селі, де багатьом жителям вдалося зберегти не тільки українські традиції, але й пам’ять про свою національну історію: цісаря, бандерівців і УПА. Незважаючи на літо, канікули і вік головних героїв, мова йтиме про Чорнобильську трагедію, вади радянської освіти, »особливості» легкої промисловості й інші проблеми, з якими доводилося миритися українцям минулого століття.

Загалом, сюжет книги можна розглядати з кількох точок зору. Перш за все, повість розповідає про останні роки радянської імперії, про фальшивість комуністичної ідеології, зародження національної свідомості і перші протести проти СРСР. При цьому ключову роль у розвитку націоналістично-патріотичної теми тексту стає Яринчина подорож до Латвії, де разом з батьками дівчинка стає свідком мітингу Гельсінської спілки. Спостерігаючи за «окриленими» і «вільними духом» латвійцями, дівчина проводить паралелі між Україною та Латвією і змушує читача засумніватися у її реалістичності:

«Я слухала, дивилася і не йняла віри очам. Невже це можливо? Не тільки анекдоти політичні розказувати, а відкрито захищати свій народ, свою мову? Виявляти — хай мирний, хай пісенно-квітковий, але все-таки — протест? Я була здивована великим здивуванням. Цей вислів колись вичитала в арабських казках, і тепер він був дуже доречний» [77].

Якою б патріотичною та свідомою вона не була, такі натхненні пасажі «в устах» тринадцятирічної дівчини виглядають штучно і нецікаво. Неприродною видається і надмірна ангажованість Яринки літературою. За кожної нагоди дівчина цитує вірші Симоненка й Сосюри, а розповідаючи про себе наводить рядки з «Наталки Полтавки» - якби не «варені» джинси, назвати її героїнею кінця 80-х років ХХ ст. було б складно.

Увесь текст повісті побудовано на простих і зрозумілих протиставленнях, покликаних переконати читачів у тому, що «совок» разом з усіма його жовтенятами, піонерами, комуністами та «кагебістами» — це абсолютне зло. Вислужливим пристосуванцям-комуністам протиставляються щирі українські патріоти, сірим і заляканим масам - пристрасні й рішучі революціонери, показним комуністичним парадам — народні свята та символічні ритуали, російськомовній радянській естраді — українські пісні, а оповите міфами і втілене в образі Софронихи («живий персонаж Нечуя-Левицького») християнське мислення постає альтернативою «совковому» світогляду.

Через прагнення авторки ідеалізувати усе укрїнське і зобразити  «імперію» з максимально негативної точки зору, виникає враження, ніби з часів Аркадія Гайдара та Івана Ле змінилися кольори прапорів, гасла й імена героїв (куди там Ніні, Даші та Лізі до Яринки, Півонії і Стефки з Миросею?), але лишилися ті ж самі методи конструювання текстів та, власне кажучи, мета літератури. Отож і маємо повість, у якій правдивість й історична конкретність художнього зображення дійсності сполучаються з завданням ідейної переробки і виховання у дусі соціалізму патріотизму.

Звісно, що сьогодні книга Зірки Мензатюк цікавіша за більшість соцреалістичних текстів. Якщо забути про політику, то сюжет повісті «Як я руйнувала імперію» — це класична історія про канікули, під час яких дівчина-підліток знаходить справжню дружбу, переживає кілька пригод і дізнається, що таке кохання. Можливо, саме завдяки останньому сюжет тримається купи, адже, великою мірою, «Як я руйнувала імперію» — це історія надзвичайно різної і майже завжди нестямної й піднесеної любові: до рідних, хлопців, котиків і України. Шкода тільки, що, якщо з котиками та хлопцями усе виглядає відносно правдиво, то з Україною — надто вже політизовано і патетично.

У контексті сучасних подій подібні тексти важливі для України. Утім, у майбутньому хотілося б, аби обґрунтування національної ідеї та осмислення радянської доби у дитячій літературі здійснювалося філігранніше, а не абияк «по-стаханівськи». 

Від нас повість «Як я руйнувала імперію» отримує 3 молі.