0(800) 501 508
 
Цілодобово
Кошик 0 грн

Статті

по:
В період з:
Подумки і вголос
Random
«Літня книжка» Туве Яннсон – це двадцять два невеличких оповідання про внучку Софію і її бабусю, які разом проводять літо на острові Фінської затоки. У книжці лише одна маленька згадка про те, що нещодавно в Софії померла мама. Український читач дізнається про це ще з анотації, яка також сповіщає, що внучка та бабуся й словом не згадують про смерть мами Софії. Це так, але чи не всі їхні розмови й історії – про смерть: вони обговорюють загибель гагарки, складають кістки з моря у таємному лісі, шкодують за знищеним мохом, спостерігають за вбивчими інстинктами кота, пишуть наукову книжку про смерть (і сенс життя) хробаків і жуків, і десь між іншим вигадують собі завдання для смертного ложа. Та все це не відбирає атмосфери солодкого літа – і на думку не спаде, що якась із їхніх витівок сумна.
 
Орися Грудка, Kyiv Daily
 
Додрук не планується
Так-так, історії – про химерні витівки. І ще невідомо, хто вигадливіший. Таки, мабуть, бабця, яка придумує зносити кістки до лісу, ходить послухати гагарок о третій ночі і кличе з собою внучку, проникає у маєток на чужому острівці, бо табличку «Приватна територія» трактує як виклик, а коли приходить власник – чимдуж тікає. Внучка повторює і вчиться від бабусі, проте вона ніскілечки не пасивна. Бабуся, хоч і смілива, стабільна у рішеннях і виважена; у внучки ж безмір запитань, сумнівів, вагань, страхів, спрагнень, і коли в неї такі з’являються – вона ентузіазно звертається до бабці, у якої переважно знайдеться несподівана ідея і час для співучасті – якщо раптом не схоче подрімати.
 
А все тому, що в одної кілька десятків літ досвіду, а в іншої – просто кілька. Дівчинці все здається загрозливим – вона буває обережна і невпевнена, хоч назагал боязкою її не назвеш. Та біля неї – бабуся, у якої було вдосталь часу розгубити свій страх, тож вона готова заспокоїти і розрадити. До того ж, у вельми нетиповий спосіб – як-от порадить намалювати найстрашніше чудовисько, яке тільки можна уявити. Героїні урівноважують і допомагають одна одній: наприклад, бабуся не могла пригадати, як воно – ночувати в наметі скауткою, і про свій свіжий досвід ночі серед шарудінь внучка одразу ж розповіла. Ідею витівки, звісно ж, подала бабуся.
 
Деталей про острів, інших членів родини, зокрема про тата, обмаль – про них дізнаємося лише у контексті взаємодіїі спілкування головних героїнь. Хоча ближче до кінця тато більше розкривається, та він так і зостається невидимим – авторка зовсім з ним не знайомить. На відходи вбік чи пояснення, що відбувається на тлі, книжка немає часу; об’єктив авторки слідкує за бабусею і внучкою. Скажімо так – задіяна лише одна камера. Та у кадр потрапляє і тло мікросвіту дівчинки і бабусі: Софії приходять листівки з Венеції, до родини навідуються гості, на острові щось відбувається.
 
Тож мимохідь дізнаємося про острів та його мешканців. Химерії, які вигадують Софія та бабуся, трохи пов’язані із звичками життя на острові у темпі розміреному й сталому, часто незрозумілому й неприступному для чужинців. Типаж острівного персонажа Янссон найкраще можна виснувати із постаті моряка Еріксона – свавільного, таємничого, відлюдкуватого і з фантазією; який дбає про мале, аде думки часом відносять його десь далеко. Зосередження на простому і наявному – мохові, тюльпанах, човнах, купанні, – нерозривно поєднане із фантазіями та мріями. Роботи, щоправда, на острові майже не видно –хоч десь в історії і згадають про гул трактора, відтак бодай на третині книжки хоч приблизно можна уявити, в якій ми епосі. Так би і не здогадалися.
 
 
А ще герої мало себе стримують і (майже) беззастережно виявляють власні бажання. У їхній поведінці мало сублімації, та, мабуть, ця зовнішня безпосередність і приховує непроговореність чогось ще – як-от смерті матері. Назагал же персонажі відверто говорять про свої емоції, а часом – про неприйнятні й незручні речі, як-от блювання, яке іноді трапляється у бабусі. А лягає поспати бабуся, де й коли захоче –повазі до бажань Софії у неї передує самоповага. Внучці теж усе можна – і ночувати на вулиці, і тікати, і злитися. Аж часом Софія сама дивується, як так їй дозволяють глибоко пірнати і залишатися самій у наметі вночі.
 
Та подібно як другий бік відвертості – непроговореність, так і за безпосередністю – небанальна філософія. Химерний для нас і самозрозумілий для неї світ острова Янссон переповідає «як є», але в неочікуваних для читача моментах виринає глибока філософська думка. Як-от про те, що часом велике пригнічення може спровокувати одна маленька деталь – частково реальна, та більше надумана, – настільки людина може вигадати собі проблем. Вирішення – не заперечувати, а визнати маленьку заваду, хай то буде і набридлива тваринка в старому халаті. Тому й нема у житті нічого, чим можна зневажити.
 
Філософське ядро книжки – діалоги Софії та бабусі, у яких досить і дотепів, і глибоких висловлювань. А розвиваються історії плавно, ніби самі по собі – не для того, щоб сказати щось певне, та неодмінно якась із мимовільних фраз виявиться приводом висловити щось глибоке. Як-от про те, що ніколи не пізно – хай ідеться і про таку просту річ, як визнати перед давнім другом, що цього напою ти не любиш. І у цьому виявляємо щось дуже потаємне і важливе.
 
Є історії про відданість і любов, до якої приходиш через відречення – до прикладу, про зажерливого кота, якого Софія поміняла на домашнього, а потім сама просила повернути. То може, справжня любов– у прийнятті недоліків, що не завжди відбувається одразу? Авторка не каже, що це обов’язково так, але провадить шляхом, що може дати такі висновки. І, здається, розповідає Янссон і про свої ситуації, бо їй прямодушно віриш.
 
Книжка направду літня – легка, магічна і щира. Цікаво, що слово «літній» в українській мові означає ще й старість. І в цьому щось є. Неважливо, близько до смерті чи ще дуже далеко – вона навколо і складає саме життя. Героїні це усвідомлюють, тому і міркують про смерть комашок та пташок і не замовчують наближення своєї. Софія, може, і передчасно, але зрештою – яке життя без усвідомлення смерті, коли воно саме є до неї наближенням? Це знання воднораз робить Софію дорослішою, додає мудрості і щонайповніше – навчає жити сповна. По-літньому в усіх сенсах – таки легко, магічно і щиро. 
 
Бабуся чула гамір гагарок, їх місцевий люд називав ґелґами за особливе ґелґотання: ґелґ-ґелґа-ґелґ. Цих птахів годі побачити, їх лише чути звіддаля – ген здалеку. Вони такі ж потайні, як деркачі, але деркачі самітники, ховаються у густих лугових травах, ґелґи ж збираються навесні великими зграями на крайніх островах у відкритому морі, влаштовують ночами шлюбні танці й співи, не змовкаючи ні на мить.
 
Бабуся спиналася кам’яним схилом, розмірковуючи про птахів. Мабуть, жодній іншій живій істоті не властиво з такою повнотою і драматизмом підкреслювати сутність буття, переживаючи разом з природою усі її переміни, чи зміни пір року, чи погодні перепади, а чи зміни в собі.
 
Вона думала про перелітних птахів, про співи дроздів літніми вечорами, про зозуль. Так, про зозуль вона теж думала. І про великих, пихатих птахів, які велично витають над хвилями, вишукуючи здобич; і про дрібних пташок, крихітних, дурненьких і безстрашних, які на коротко навідуються у ці краї наприкінці літа; і про ластівок, які в’ють гнізда під дахами лише тих домівок, де панує щастя.
 
Дивно, що саме з птахами, зовсім пересічними істотами, пов’язано так багато прикмет. А може, й недивно. Для бабусі гагарки були символом сподівань та оновлення. Насилу ступаючи негнучкими ногами, вона підійшла до вікна й постукала. Софія миттю прокинулася і вийшла надвір.
 
– Я іду послухати гагарок, – сказала бабуся.
 
Софія бігцем одягнулася, і вони рушили вдвох до моря.
Вам може бути цікаво
Даруємо знижку на книжку тижня Тома Генкса
За книжкою Террі Пратчетта створять анімаційний фільм
«Жизня» Олега Сенцова – це про нас усіх
Фелікс Австрія (оновлене)
Дорошева Світлана
Валерія Козлова презентувала книгу про емоційний інтелект у Львові
stary_lev Стежити
1838 дописів 41760 читачів