Перипетії «Дару Гумбольдта» за принципом «або ти гориш, або гниєш»
Кравцова Оксана
21.09.2017
Читаючи анотацію до книги «Дар Гумбольдта» Сола Беллоу, погляд зачепився за слова, що стосувалися відсутності емоцій в американській усмішці, а також висвітлення поняття смерті через призму самоіронії. Подумалось, що таке поєднання вельми інтригує. Викликом був й обсяг – понад 700 сторінок. Раніше такого формату я опрацьовувала лише «Анну Кареніну» та «Правду про справу Гаррі Квеберта». Проте очі бояться, але й читають.
Варто сказати, що автор за роман отримав Пулітцерівську премію, а згодом і Нобелівську. Завжди було цікаво, як почувається митець, ставши їх володарем. Завдяки Гумбольдту ми отримуємо відповідь на це запитання: «А я вам скажу, що Пулітцер – це для жовторотих курчат. Це не премія, а просто дешева фальшивка, розтиражована газетами, до того ж її присуджують пройдисвіти й неуки. Ти стаєш ходячою рекламою Пулітцера, тому навіть, коли ти ґиґнеш, першими словами в некролозі будуть: «Лауреат Пулітцерівської премії відійшов у вічність».
Мабуть, це від того, що попри визнання заслуг, творча людина прагне максимальної свободи, а не гніту побіжних обов’язків і вимог. Зазначу, що в книзі достатньо ґанґстерів, красивих жінок, бізнесменів, але основними все ж будуть двоє чоловіків-письменників – Чарлі Сітрин і, власне, Гумбольдт фон Флейшер. Для читача важливо звертати увагу на описи, філософські роздуми та американські реалії.
Чарлі – апологет Гумбольдта
Визнаний автор, що свою путівку в літературне життя отримав завдяки чоловікові, якого згадуватиме й захищатиме все життя. І цих спогадів вистачить на цілу книгу Сола Беллоу. Саме він втаємничує нас у різні філософські концепції, розповідає про творче життя Америки, на власному прикладі показує, що навіть успішні люди не захищені від самотності. У нього є свої ідеї: «Мені здається, що в житті людина дивиться назовні зі свого «я», свого центру. А померши, опиняється на його периферії й дивиться досередини»; перемоги та поразки, але більшість їх стосується жінок.
Якось його друг Джордж Свібел сказав: «Чоловік за п’ятдесят, який може розклеїтись і плакати через дівчину, – це чоловік, якого я поважаю». І очевидно, що розчарування не вгамовують його спраги до життя. Бо кохання рухає ним. Як писав Сергій Жадан:
Любов варта всього –
варта болю твого,
варта твоїх розлук,
варта відрази й мук,
псячого злого виття,
шаленства та милосердь.
Варта навіть життя.
Не кажучи вже про смерть.
І Чарлі, мабуть, погодився би з цим, враховуючи стосунки з Ренатою, про яку ми дізнаємося під час читання.
Гумбольдт – геній? Депресивний маніяк? Чи й те, й інше?
Його історія найповніше розкрита. Він називав себе депресивним маніяком, вважав, «що повсякденне життя є психопатологією». Для нього була важливою кожна людська чеснота. Прагнув Успіху, але помер Невдахою. Як каже Чарлі: «А що ж іще могло чекати на людину, яка писала ці іменники з великої літери?». Якось я задумувалася про те, що розумні й мудрі водночас люди приречені на божевілля.
Ерудиція поета вражала: «Щоб розуміти його заплутані промови, треба було знати основні тексти, на які він опирався. Я знав, що це були «Тімей» Платона, написане Прустом про Комбре, Вергілієм про сільське господарство, Маркелом про сади, карибська поезія Воллеса Стівена тощо». Ставлення до жінок було неоднозначним. Він їх любив, але авторитарно, хоча Сітрин зауважує, що, певно, вони мали свої таємні причини погоджуватися на таке.
Гроші також багато важили: «Хто сказав: «Гроші – це корінь усякого зла»? Чи не торговець індульгенціями?», додаючи, що «гроші – це свобода». Він брав від життя максимально, стільки ж віддаючи навзаєм. Вважаю, що така деталь буде важливою: «Він викурював свої цигарки до самого кінця, тому його краватка й піджак були поцятковані пропаленими дірочками». Безперечно, якщо зважати на опис, Гумбольдт був унікальною особистістю, яка несла старосвітські чесноти люду, який потребував чогось іншого. Але митець навіть після смерті зумів здивувати.
Америка – мати чи мачуха?
Події здебільшого відбуваються в США. Наче й можливості є, але хто саме потрібен країні? У тексті читаємо: «Зрештою, Америка – це дидактична країна, що її мешканці завжди подають свій особистий досвід як корисний урок для всіх решти [...] Якщо ви такі віддані добру, то як же чиниться все те зло?». Неоднозначне суспільство. Поодинокі люди змогли стати сенсаціями, зокрема Волт Вітмен й Едгар Аллан По. Як бути з митцями, які народилися не тут? Гумбольдт каже: «Чому в тобі немає гніву, Чарлі? Ти ж не справжній американець. Ти вдячний чужинець. Сповнений цієї «цілуй-землю-Елліс-Айленду» вдячності, властивої єврейським іммігрантам [...] Чи признає вона Сітрина й чи визнає Гумбольдта?».
Насамкінець зауважу, що проза вельми інтелектуальна, багата на примітки, вкраплення творчості інших авторів, зокрема Вільяма Шекспіра («Антоній і Клеопатра», «Отелло», «Король Лір», «Юлій Цезар»). Що ж до того, який саме дар підніс Гумбольдт і кому, варто дізнатися самостійно, бо роман без інтриги, як торт без вишні.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно