Перші подарунки до століття Інґмара Берґмана
20.02.2018
Минулого липня (в 2017-у) виповнилося десять років зі дня смерті Інґмара Берґмана. Наступного липня (у нинішньому 2018-у) буде сто років зі дня його народження. Наче так і задумувалося (а скоріше за все, так і задумувалося): просто в проміжку між визначними датами з’явилася українською мовою одна з останніх книжок Берґмана, один із найтемніших його романів. А разом із тим – вишукана скандинавська психологічна проза. Ви ж знаєте, що видатний режисер Інґмар Берґман – до того ще й крутий прозаїк, так?
Ганна Улюра, День
Його кіно – не самі прості для сприйняття і потрактування твори; його проза простіша, але теж – не саме комфортне психологічно та інтелектуально читання. «Довірливі розмови» (їх українською переклала Софія Волковецька, а видало Видавництво Старого Лева) – з тих книжок, які змушують відчувати занадто сильно і думати про речі, про які думати не хочеться. Не знаю як вам, а мені така книжка скидається на прекрасний подарунок до 100-річчя (або на пам’ятку до десятих роковин, теж згодиться).
У протестантів немає сповіді як такої, точніше: як церковного таїнства немає. Замість того – «щирі», «сповідальні», «довірливі» бесіди. Обличчям до обличчя з духівником, ніякого тобі голосу, який нізвідки лине і все знає, а натомість – такі самі розгублені людські очі напроти; при повному світлі, без заспокійливих сутінків сповідальні. Фактично цей короткий роман мав би називатися «Сповіддю», результатом якої є не розкаяння і прощення, а усвідомлення, що десь там була допущена помилка, яку ще пізно виправити. Це і є чотири сповіді, які тривають з весни 1925-го до весни 1927, а потім жовтень 1934-го.
Цей роман завершує автобіографічну трилогію Берґмана: «Добрі наміри», «Недільне дитя» і от, «Довірливі розмови». Разом ті три твори: історія його дитинства та історії про його батьків – таких, якими їх пам’ятає мала дитина: дещо страшними, недосяжними і безмежно любими. Навколо: напружена атмосфера нещасливого подружжя, якісь застиглі в своїй самотності люди – і їхні нещасливі діти. В двох перших романах побіжно натякають на трагедію, яка стала причиною розладу в родині. Але що саме спровокувало обоюдне відчуження батьків – про це якраз і міркують «Розмови».
Анна і Генрік живуть в затишному пастирському домі, Генрік служить священиком, Анна виховує синів і доньку-немовля. Шлюб триває уже дванадцять років: вона вийшла заміж попри волю матері-тиранки і через два роки зрозуміла свою помилку. Але живуть: вона робить вигляд, що не бачить, який він жорстокий із синами; він робить вигляд, що не бачить, як вона гидиться сексом із ним.
З’являється Тумас – студент-богослов, на десять-із-чимсь років молодший за Анну (їй 36), котра стає його коханкою. Свій адюльтер Анна обмірковує в кількох розмовах (якраз сповідальні бесіди!): з самим Тумасом і подругою Мертою, потім сповідується літньому священику Якубу, згодом чоловіку, відтак матері та наостанок – знову Якубу. Стосунки з Тумасом тривали чи не десяток років, наполягає Анна. Як згодом виявиться, вони спали разом чи не двічі до того, як коханець її покинув. Це не єдина Анина брехня. І не тільки вона тут бреше.
«Розмови» – кінороман (прошу не плутати з кіносценарієм). Автор тут не розказує, що відчувають його герої. Натомість він детально (!) описує кожен жест, рух, предмет інтер’єру, одяг – вони всі стають маячками внутрішнього стану людини. І якщо слова, скажімо, тут надаються до брехні, то «погодні умови» – аж ніяк. Ну от, роман Тумаса та Анни починається на день літнього сонцестояння – найкоротша ніч у році. І хай Анна брехатиме, що ті стосунки тривали більше трьох років. Але правду видно уже з мізансцени.
«Розмови» мають свій прототип у скандинавській літературі (класичний роман початку століття, Берґману точно відомий). «Фру Марта Оулі» Сінгріт Уінсет: це щоденник жінки, яка опинилася в такому ж становищі, що в Анна, але обирає розлучення. Другий визначний для «Розмов» текст у романі названий – «Справа любові» Сьорена К’єркеґора. Іронічно, що цей том дає почитати Тумасу подруга Анни, поки буде переконувати ту в благодаті смирення і приналежності. Це відома концепція К’єркеґора щодо любові: коли я називаю щось/когось «моїм», я тут же заявляю, що повністю приналежу цій речі/людині. «Мій Бог» – не значить, що Бог належить мені, але я належу йому. «Моє кохання» – те саме за суттю. Координати, в яких розгортається внутрішній конфлікт Анни, отже, в принципі ясні. Ми граємо ролі, від яких попросту втомлюємося. І тоді перестаємо грати. А що таке актор-без-ролі?
В самих бесідах є кілька слів-маркерів.
Перше з них: трагедія. Цим словом описують адюльтер – всі, окрім старого священика Якуба. Він же його прямо назве брехнею і зрадою. Трагедія – це зіткнення антагоністів, тут же – всі з одного тіста зліплені. (Звернути б увагу, що всі чоловіки в просторі роману – священики, а всі жінки – медики).
Друге слово: правда. З ним найцікавіше. В романі двічі з’являється розповідач. Він сам перериває історію Анни і Генріха, щоб повідомити: я не знаю, чому мені так важить приєднатися до тих двох людей, які уже давно померли. Можливо ви, читачі, мені зможете це пояснити (це насправді іде прямим текстом). Коли припиняють говорити неправду герої, її починає говорити автор. Двічі так само в романі буде згадка з Аниних слів, що Генріх – добрий батько, але занадто суровий до синів. Повтор репліки – слово-в-слово. Так говорять про щось, про що говорити не хочуть. Далі буде страшно неприємна сцена: Генріх на межі нервового зриву вривається до кімнати сина і б’є його. Розповідає Анна: ми всі закам’яніли за обіднім столом і слухали, як він б’є дитину тріпачкою для килимів. Звідки вона знає, чим саме б’є, якщо сидить у вітальні? Берґман – профі, це не помилка оповідача. Мати потім зайде до кімнати і втішить побитого сина. Потім, коли усе буде скінчено. Це сцена – акт виправдання щодо матері, спроба зрозуміти її байдужість. Там де нема сил сповідатися Аниному сину, викриває себе сам Берґман. В житті Анни не двоє безвільних чоловіків насправді, а троє. Третій – її син.
Трете слово-маркер: любов. Тут все ясно. Бо слово це в романі звучить хіба тільки в такій формі «я не люблю».
Четверте: світло. Сповідальні бесіди передбачають яскраве світло і обличчя-до-обличчя. Герої ж «Розмов» весь час намагаються вимкнути світло – під час любощів, під час зізнань, під час непроханих сліз. Відверта розмова – це щось, що протиставлене моменту гріха.
А тепер найголовніше: «Розмови» – не про любовну інтрижку. Це роман про втрачену віру. Точніше… Як назвати сум від втрати чогось, чого у тебе ніколи не було? Якуб назве це Святістю Людини. Здатність вчиняти недобре («неподобства, здійснені в ім’я любові») є свідченням нашої свободи перед Богом, нашої занадто-людської Святості. Анна-юнка хоче відмовитися від причастя, її до нього майже змушують. Старіючу Анну у фіналі через складні емоційні маніпуляції просто змушують причаститися. Благословення, отримане через насилля над свободою людини.
Давайте назвемо це «любов’ю», га? Але, чур, тільки в такій формі – «я не люблю». І не забудьмо погасити за собою світло.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно