0(800) 501 508
 
Цілодобово
Кошик 0 грн

Статті

по:
В період з:
Перед тим, як повернутися до Саду…
Random

Світ дідусів і бабусь відрізняється від решти дорослого світу. Бо старість – це такий час, коли у підсумку пережитих комбінацій обставин і зроблених після них висновків нарешті розумієш, що насправді має значення, але сказати іншим про ці свої знання не можеш. Згідно із якимись невідомими законами світобудови ці знання мають відкритися кожному особисто. Зрештою, казати про свої відкриття не вартує також з інших причин: ніхто, крім інших представників клубу «за 60», не повірить або ж просто засміє. Доки сам не постаріє.

Єдині, з ким можна відвести душу, це онуки. Бо вони ще не встигли забути про те, що прийшли із Саду. А якщо онук ще й пише, та ще й «не так, як інші діти, і не так, як треба вчительці»? Якщо у своїх шість замислюється, як у серце потрапляють скалки; як ростуть діти і дерева; чим різняться міські дідусі від сільських; і чи можна захворіти від самотності, якщо тривалий час бути далеко одне від одного? Дідусеві Оттавіано пощастило: його онук Тоніно саме такий. Бо як пояснити той факт, що малий у своїх чотири навчився чути, як дихає черешня у їхньому дворі?

Ми занадто довго ходимо із розплющеними очима, боїмося їх заплющити, щоб не перечепитися і не впасти. Проте все одно падаємо – із розплющеними очима. Падаємо, бо не вміємо жити поруч із тими, кого любимо… Дідусь же пропонує Тоніно і нам із вами піднятися на рівень угору і… на хвильку заплющити очі. Бо те, що побачиш із заплющеними очима, тільки й має значення! Спочатку, як і малий Тоніно, побачимо лише власну темряву і нічого більше, все ж дещо пізніше помітимо синичку, що годує з дзьобика своїх малят, і бджіл, які облетіли чимало квітів і тепер летять додому з повними животами. Бо «якщо слухати уважно і зосередитися, то можна побачити купу всякої всячини – так, ніби очі в тебе відкриті».

Книжка – про оте невловиме і справжнє, що навіть не хочеться називати, щоб не втратити його неповторності. Бо назвати – це вбити когось, заперечити його існування, забути, повестися, як це роблять усі стандартні дорослі. Тому краще говорити обережно, ставши навшпиньки і, прикривши рота долонькою, нашіптувати, як це роблять діти, коли оповідають про щось сокровенне…

Все ж будьте готові, світ не простить вам бажання осягнути справжній смисл речей. Як і дідусеві Оттавіано, якого «мали за такого собі дивака, трохи навіть божевільного». У цьому світі за все треба платити. За знання і любов також…

Хоч книжка про втрати і дорослішання, але не позбавлена радості, не моралізаторська і не нудна, печаль у ній світла, як і зміни, які вона з собою приносить.

Ми забуваємо, що смерть – це лише перехід, а не цілковите зникнення, що видимий світ – ще не вся реальність, і від нас самих залежать наші стосунки та радість від простих речей, як-от сабайон на сніданок і прикрашання черешні у дворі замість традиційної ялинки... І байдуже, якщо решта світу буде думати ніби ви «цілковито зсунулися з глузду». Старенькі добре знають, що вони тут ненадовго, тож треба встигнути робити несподіванки для тих, кого любиш, адже іншого Різдва може просто не бути. А «доки тебе хтось любить, померти неможливо». Саме з цієї причини після смерті бабусі Теодолінди дідусь Оттавіано шукає її у всьому, що старенька так любила за життя. Для нього нічого дивного немає у тому, що бабуся перетворилася на гуску Альфонсину. Бо «якщо ти не помираєш, бо тебе хтось любить, але водночас тебе не видно, то це означає, що ти перетворюєшся у щось інше. І якщо це так, то перетворюєшся ти, звісно, у те, що тобі найбільше подобалося, коли ти ще був живий». Закон збереження енергії – елементарно! Сам же дідусь Оттавіано став черешнею, яку так любив і оберігав навіть під час морозів, розкладаючи вогнище вночі, щоб його улюблена Фелічія не втратила цвіту…

Малому Тоніно пощастило – його дідусь і бабуся завжди з ним, достатньо просто вийти у двір, де росте черешня і гріється на сонечку Альфонсина. Чому ж тоді після багатьох стареньких залишаються всього лише черевики і окулярів пара? Невже їх ніхто не продовжує любити?

Як стверджував один геніальний старенький, Клайв Стейплз Люїс, кожен сам моделює свій Сад, причому ще за життя. Розповідь малого Тоніно, який «пише не так, як треба вчительці, і не так, як інші діти» - це запрошення увійти на хвильку до його саду з черешнею, на яку нікому, крім сестрички Корінни, він не дозволяє вилазити. Він робить так само, як Велетень-Себелюбець Оскара Вайлда, який одного разу розчулюється і впускає Малюка з вулиці погратися у його рідкісному саду, за що Малюк  пізніше впускає Велетня до Свого Саду…

Перед тим, як повернутися до Саду, наші бабусі-дідусі мають розказати нам щось важливе. Але щоб їх почути, треба стати навшпиньки і заплющити очі. Інакше нам здасться, що то просто десь за вікном шелестить на вітрі молоде деревце.

…А моя бабця, якщо хочете знати, була старим горіховим креденсом – отим універсальним елементом старосвітських меблів, які донедавна були в кожного вдома. Креденс уміщав у себе окремий Всесвіт з усіма цими пуделочками-пляшечками-мішечками, вміст яких рятував усю вулицю і нас, малих, від усіх можливих хвороб. Я й досі по ночах чую його дерев’яне схлипування (у бабці був ревматизм, у неї постійно боліли ноги, особливо на зміну погоди). То що ви на це скажете, дорослі? Ви й досі не вірите?.. 

 

Вам може бути цікаво
З Ейнштейном у рюкзаку
Вінклер Маргарита
Даруємо знижку на три книжки тижня про кота Сплета!
Маркетер
Топ-5 книжок для малюків
Я і Конституція: навіщо потрібні уряд та парламент?
stary_lev Стежити
дописів читачів
Коментарі
Вміст цього поля є приватним і не буде доступний широкому загалу.
Опублікувати