0(800) 501 508
 
Цілодобово
Кошик 0 грн

Статті

по:
В період з:
Пасся ж там на горі гурт великий свиней
Random
Старші люди не люблять молодших, інтелектуально дратуються ними. Молодші люди не люблять старших, тваринно гидують ними. Все правильно? Так у нас описують генераційні розлами і культурно підживленні ейджистські практики?
 
Ганна Улюра, Збруч
 
1968 року почалася «ланцюгова реакція» історичних подій, які ввійшли до підручників під назвою Молодіжна революція: Годар, Бітли, Сартр, Забороняємо забороняти, Будьте реалістами – вимагайте неможливого, Забудь, чого навчився – учись мріяти, товариш Че, протизаплідні пігулки і свобідне кохання. Кажуть, що наслідками молодіжно-революційного 1968 року став не тільки культурний і соціальний поворот, а й ота тотальна інфантилізація спільнот, з якою понині маємо справу. 1969 року з’явився роман Адольфо Бйойя Касареса «Щоденник війни зі свинями» (Diario de la guerra del cerdo, 1969), зміст якого за потреби можна спростити до максимуми «юність – це відплата». Коротше: найкращий спосіб подолати смерть – це померти раніше за тих, хто мав би твою смерть засвідчити. Отже, чужа юність – це таки твоя відтермінована помста.
 
Але був би цей роман шедевром, якби просто залишився історією про те, наскільки лякає старшу людину (те, що зветься ближче до вічності, ніж до життя) слабо контрольована жорстока енергія юності? Та навряд. Юність проти старості, революція проти стабільності – це тільки два конфлікти «Щоденника війни», і то – найбільш очевидні, і через те – найбільш нецікаві.
 
 
«Ісідоро Відаль, якого сусіди знали як дона Ісідро». Початок роману не менш відомий за «звіть мене Ізмаїлом», на нього, між іншим, і посилається. Двобій сил, що керуються маніями і стихіями, тут теж буде, і не менш абсурдно-показовий за програшну-на-старті схватку Ахава і Мобі Діка. Дон Ісідро – немолода людина, йому десь під шістдесят. Тіло почало відчувати вікові зміни, і день за днем він почувається все старшим і старішим. І кожен візит до лікаря (а лікарів уже «на око» впізнаєш на вулиці) починається з показової обіцянки: «Він вас полагодить», і завершується розчаруванням, болем і вставною щелепою. (Автору в цей час було років п’ятдесят п’ять, він явно посилався на досвід тіла, який переживав в актуальному часі).
 
Живе Відаль тихо і скромно, зайве з квартири не вийде, навіть у вбиральню у дворі, куди треба чимчикувати під поглядами відносно молодих сусідок. Старіння тут – не тільки страх, що нічого не «полагодиш», не тільки біль, а й сором. «Якої лиш бридні не вигадає старість!», – цю репліку на початку роману важко не помітити, її і не можна пропустити.  Ходить вечорами грати в карти з такими ж, як він сам, приятелями. Живе з дорослим сином, що служить вахтером, і якого сам виховав, бо дружина їх покинула. Ото був Відаль накинув оком на юну спраглу жінку, і наче б то почалась інтрижка, що мала шанси перейти в романтичні стосунки. Але на заваді стала оголошена назвою роману війна. Точніше, стався геронтоцид. 
 
«Коло білуватого ліхтарного світла вихоплювало з мороку силуети юнаків, озброєних палицями й залізними прутами». Це було перше убивство, натовп молодих людей проти ночі на очах розгубленої компанії картярів забив літнього газетяра. Це було перше з серії убивств: молоді люди вистежували і убивали старих, не оголошуючи війни, не оприявнюючи своїх мотивів і зрештою не зустрічаючи опору і осуду. «Групи приборкання» вбивають громадян певного віку (від п’ятдесяти) і за певними зовнішніми ознаками (сивина, лисина, зморшки, явні прояви вікових хвороб). Чому? Бо старигани – огидні, і крапка. Літні герої роману між тим не схожі на милих дідусів. То одного застукають біля публічної вбиральні, де він займає молодих дівчат. То інший влаштовує турне по борделях. Нема підстав жаліти тих, хто самі напрошуються на побиття, – підсумовують на всі лади молоді і старші герої «Щоденника війни».
 
 
Є там одна сцена. На Відаля напали: чоловік почав кидати в нього важчезні скляні пляшки. Відаль втік. В цей момент він переживає глибокий сором і жах. Ні, не від несправедливого нападу. Він нажаханий тим, що, будучи колись спритним бігуном, зараз (у мить реальної небезпеки) здатен ледь перебирати ногами. А щойно йому друг розказав, що більше не захоплюється жінками, і його не вабить більше секс. Інстинкти у старих відмирають один за одним: розмноження, порятунку… Інстинкти забезпечують виживання, і молоді убивці їх мають в повному чотирьохфакторному комплекті (секс, голод, втеча, напад). «Сумна перевага віку — уміння прийняти межі своїх можливостей», – це пряма мова, не ясно чия: оповідача чи героя. І в ній насправді немає іронії. Молодь, убиваючи своїх старих, стирає межі, знімає саму ідею обмеження, закладену в основу біологічного життя. Це злочин, це переступ, це (даруйте) трансгресія як вона є.
 
У Ісідоро є шкідлива звичка (сам це так називає). Він згадує, він дослівно залежний від спогадів. Воліє вбачати в цьому таке собі повернення у дитинство. Він охоче сам себе називає хлоп’ям, і порівнює старість із дитинством через специфічне відчуття часу і реальності: все переживається як швидкий сон, в якому бачать довгі-довгі сновидіння. Реакція на смерть друзів тут виглядає так: він щойно помер, а я уже почав його забувати. Зрештою, не тільки Ісідоро, його потенційно і реально мертві друзі теж воліють/воліли зватися «хлопцями». Конфлікт старих з юними в цьому романні виникає ще й тому, що вони посідають той самий простір – зникомих спогадів-сновидінь.    
 
Попри позірну простоту сюжету, що тяжіє до притчі, і силу-силенну прозорих афоризмів, які гучно лунають в потрібні моменти, роман Касареса ключів для прочитання дає мало. Розгубленість його старих героїв перед ситуацією, в який їм загрожують смертю і нічого не пояснюють, у такий спосіб переказується й читачу. Останніми орієнтировками для читача, який опиняється перед загрозою, залишається назва – там без кодів-ключів обійтися складно.  
 
 
ЩОДЕННИК
 
Формально «Щоденник війни» щоденником не є. Роман написаний від третьої особи, оповідач використовує техніку, що зветься «погляд ззаду»(нульова фокалізація, так це звуть офіційно). Тобто, той, хто говорить до нас, ходить назирці за героєм; і знає він значно більше не тільки за героя, а й більше, ніж може нам розказати. Від суто щоденника, цього самоспрямованого мемуарного жанру, в роман Касареса емігрували хіба обов’язково вказані на початку частин дати. Художній час твору триває від 23 червня до 1 липня невідомо-якого-року. Але я ж уже сказала: в прозі цього автора всі елементи виважені і доцільні. Тим більше – назва!
 
Щоденник тут – приватне свідчення, яке згодом стає документом, і не просто документом, а викриттям і обвинуваченням. На таке значення слова «щоденник» в історії Відаля натякне прохідний позірно, але важливий момент. Герой згадуватиме (знову ця прикра звичка!) свої стосунки з колишньою дружиною Віолетою. Причина їхнього розриву – її зрада. Відаль був випадково зустрів Віолету з коханцем у кінотеатрі. Так от, там він (розкаже нам) дивився кіно з Луїзою Брукс, і підслухав в цей час, як голубилися зрадниця і якийсь парагваєць. Луїза Брукс – улюблена акторка Бйойя Касареса, вона часто з’являлася в його прозі. Але в цьому випадку, скоріше за все, Відаль дивився хітову стрічку Брукс, що мала назву «Щоденник пропащої жінки». Дія на екрані дублювала романний сюжет: повний ЗД ефект розвінчання адюльтеру. І «щоденник» тут якраз набуває відчутного значення «документ-викриття». 
 
Ця книжка – звинувачення. Кого і в чому? Того, хто придумав старість, а сам існуватиме вічно. Убити батька, щоб убити Бога – не така вже нова ідея. Нове те, що книжку про богоборство написали від імені жертви, яка (див. вище) сама заслужила таке до себе ставлення.
 
 
ВІЙНА
 
Коли побиття старих раптом стали називати війною, спочатку було легке подивування, згодом всі погодилися: так, це війна. Яка триватиме трішки більше тижня, і буде схожа на безліч подібних війн. Найбільше важить, що причини цієї війни вголос не назвуть. Точніше їх буде названо аж забагато: «Кажуть, що більше пояснень, то менш вони переконливі, проте майже все на світі має кілька причин. І завжди є змога приховати справжню».
 
 Є для роману Касареса більш-менш чітке історичне підґрунтя (воно ж – прояснення). Відаль прогулюється містом, зупиняється біля якогось пам’ятника-меморіалу і відзначає: як гідно вийшла ця земля з тих війн, що на ній точилися. На вулицях панує тривожна тиша, і герої «Щоденника війни» на неї реагують: тихо, як під час революції. Досвіди війн-революцій вони всі мають. Кінець-кінцем і починається роман зі згадки про харизматичного політика-екстреміста Артуро Фарелла і його молодотурків. Це Едельміро Хуліан Фаррелл, і отож дія роману припадає не просто на літо, а на літо 1943 (чи 1944) року, коли після перевороту Фарелл прийшов до влади в країні. Це якраз його змінить на посаді Перон, і почнуться веселі часи для Аргентини. «Молодотурки» відступлять під натиском диктатури і геронтократії (а на ‘60-і, коли роман писався, припадають моцні антиперонівські партизанські акції, які аристократа Касареса не могли не розтривожити).
 
Втім, в цих мимовільних згадках героїв про війни є ще один контекст, радше – підтекст. Його вдало підмітила у передмові перекладачка Анна Вовченко. Війна в Європі, яка ще триває в момент романної дії, в час написання роману уже завершилася. І в Аргентину ринули натовпи воєнних злочинців. Та амнезія щодо воєн, які начебто гідно пережили громадяни Аргентини, яку ніжний Відаль так наївно порівняє з юнацькою короткою пам’яттю, є «амнезією» щодо Світової війни. Старі, яких «підчищають» з вулиць нарвані юнці, ще в країну не прибули, але уже є тими, хто винний у війні, яка триває. Геноцид проти геронтоциду, геронтоцид як розплата за геноцид. Припустімо слідом за Анною Вовченко, що Бйой Касарес влучно грається з часовими вимірами, міняючи місцями причину і наслідок. І навряд помилимося.
 
 
Ця книжка – політична сатира, ба історіософський трактат. Якщо війна – це не порушення природного ходу причин і наслідків (ходу історії, себто), а природний його етап? Якщо всі шляхи політичних домовленостей ведуть саме до того, щоб одні люди успішно знищували інших?
 
СВИНІ
 
Відаль із п’ятьма друзями-«хлопцями» грає чи не щовечора в труко. Цією популярною в Аргентині карточною грою починається роман. Два щодо неї символічні моменти. Перший, в труко серед мастей головують трефи. Трефи в іспанській традиції звуться палицями, булавами, от буквально: холодною травматичною зброєю. Такою, як у романі забиватимуть старих. Другий момент, в труко має бути парна кількість гравців, або двоє, або кілька пар – три, як в цьому випадку. Пари в «Щоденнику війни» утворюють між батьками і синами. Скажімо, друг Нестор має сина, з яким склалися цілком дружні стосунки, вони – радше «братани», ніж батько і син. У Ісідоро інакше: він чітко тримається дистанції з сином. І один показний момент: сина Нестора так само звуть Нестором. Але й Ісідоро з сином – тезки. А ви зауважили, що Ісідоро всі називають доном Ісідро? (перше речення роману я процитувала). Помилково називають і то прицільно, пара син-батько стає «непридатною» для гри в труко. Непарні вони, некомплектні. І тут згадати, що їхнє ім’я перекладається як «дар Ісіди», богині, що так і не спромоглася знайти всі частини тіла розчленованого чоловіка і зібрати його у гармонійне ціле.
 
«– З чого б тобі це було так приємно? – А тобі хіба зле? – Чому зле? Я ж не ти. –А, конфлікт поколінь». Це діалог Відаля з сином. Син, ясна річ, належить одній із «груп приборкання». Десь на початку роману Відаль вибухне, бо його на вулиці назвали «дідом»: у його сина нема дітей, він нікому не є дідом. Але коли уже його син зватиме його просто «старим» і ніяк інакше, то жодної емоційної реакції від героя не дочекаємося.
 
І до чого тут свині? Більш-менш прозоро тут читається біблійна легенда про вигнання бісів з одержимих у свиней: свині, в яких відтак переселилися біси, кинулися з обриву, добровільно покінчивши з життям. Це називається замісною жертвою.
 
 
«Війною зі свинями» назвала побиття старих місцева преса. До речі, теж з помилкою, герої роману кажуть, що правильно було б «зі свиньми», а точніше – «з вепрами». Була ще версія в газеті – «полювання на сичів», але не прижилося. Ця назва з’являється  в романі в день смерті Нестора, якого не захистив від смерті його ідентичний двійник Нестор-молодший, і на цей день припадає свято Петра і Павла. Петра розп’яли головою вниз, Павлу відтяли голову: так помер Нестор – спочатку його скинули на футбольне поле головою вниз, потім голову (та й тіло з нею) розчавили вболівальники. Але тут либонь важливі інші моменти: Петро відрікся від Учителя, а Павло до навернення брав участь в переслідуванні християн. Це дві історії зради, і дві історії спокути. Вдале свято, аби назвати убивства старих війною зі свинями і оголосити їх у такий спосіб жертв злочину – жертвами вищої справедливості, сакральної відплати.
 

Ця книжка – тонка символічна поезія. І от в цьому вона страшенно іронічна, позаяк зникає різниця (на рівні символу, ясно) між сичем і совою. Позаяк, ставши символом, масове убивство не потребує ані пояснень, ані виправдань.

 

 

І так, слово «шедевр» на початку щодо «Щоденника війни» я вжила не випадково. Прозу Касараса так часто звали досконалою, що це слово почало втрачати щодо неї свої змісти. Вона складна, майстерна, глибока – вона доцільна. Питання якраз в її меті. Читати прозу Касареса незручно; аж всі його твори почали називати фантастичними, щоб цього психологічного дискомфорту позбутися. Навіть ті, які фантастикою не є, як у випадку «Щоденника війни». Бо питання-то якраз в меті, а мета-то якраз і не очевидна. Зрештою, юність гидує старістю, зрештою, старість зневажає юність – і яких комусь ще треба пояснень? Одного з друзів Відаля звати Данте, він любить розказувати, як все триватиме далі. Теж нічогеньке таке пояснення.
Вам може бути цікаво
Ключові клапани
Від малят і до дорослих: стильним може бути кожний
Мотивація: 7 книжок для відкриття нових перспектив
Книги Брайлем: долучитися може кожен!
8 книг Старого Лева – серед фіналістів рейтингу «Книжка року-2018»
Свято триває! У Спільноті Старого Лева - знижки до -40% на різдвяні книжки
stary_lev Стежити
дописів читачів