Осінь, замирення і відвертість: Літературна меланхолія Костянтина Москальця
Бабкін Сергій
13.07.2019
Постать Костянтина Москальця — абсолютно нетипова для українського мистецького середовища. Його не часто зустрінеш на масових заходах, він не є розпіареним інтернет-колумністом, але тексти, що надходять із його персональної вежі зі слонової кістки — то завжди плід великого таланту і незбагненної літературної сили.
На талановитих юних футболістів часто навішують яскраві ярлики: цей стане «новим» Марадоною, той — Пеле, третій — Пірло і так далі за списком.
Найчастіше прогнози не справджуються, викликаючи лише «зіркову хворобу» у підлітків-спортсменів та іронічні закиди від вболівальників. Те саме можемо спостерігати і в середовищі молодих письменників, котрим на підставі кількох (навіть сильних) текстів пророчать долю і вершини когось із метрів світової літератури. Тому справа навішування ярликів, в будь-якій сфері діяльності людини, очевидно, є марною та абсолютно сумнівною у своїй щирості.
Проте, так само очевидно, що культура, плекаючись у глобальності та всепроникності самої себе, цілком природно не повинна бути герметичною, бо це, зрештою, матиме серйозні наслідки, аж до її відмирання. Тому, коли ми (читачі) віднаходимо читацькі паралелі у визнаних майстрів літературного цеху, це точно не є навішуванням ярликів, адже більшість із них (майстрів) або вже мандрують кращими світами, або тут, у нашому світі, мають настільки непідкупний авторитет, що їх і годі запідозрити у копірайтерстві.
Прошу розглядати цю, можливо, дещо затягнуту преамбулу, не інакше, як пояснення, чому в ході читання збірки вибраної прози Костянтина Москальця «Зірка на ім’я Марія» у вас можуть виникнути невідворотні перегукування за настроєм, темпом плину розповіді з кимось із достойників світової літератури. Приміром, оповідання «Споглядання черешні» та «Місцями ожеледь» повертають мене як читача до химерних та сповнених алюзій новел Хорхе Луїса Борхеса. Так само як «Сполохи» та «Нові сполохи» переміщають до Лісабону початку минулого сторіччя, де за зручним столиком вуличного кафе неспішно медитує Фернанду Пессоа. Тим часом «Щоденник» — це по-доброму меланхолійна надвідверта пісня митця довжиною в десятиліття, що духом повертає до екзистенційних пошуків Сартра чи Камю. Ці паралелі доводять одне — Костянтин Москалець так само всепроникний і не загерметизований, він знаходиться в контексті світового літературного процесу, а, значить, зрозумілий людям у кожній країні на будь-якому континенті. І це добре. Для нас усіх, передовсім.
Досить часто в оглядах пишуть, якому настрою пасує книга. Це не найулюбленіший мій прийом, але у ситуації зі збіркою Костянтина Москальця — то однозначно осінь. І не тому, що сум, і не тому, що листя опало, лишивши менше маскування для світу, але тому, що це книга, під час читання якої хочеться думати. Недарма ж сам автор означує себе «філософом літератури». Видання зовсім не обов’язково читати «все і за раз», а, навпаки, прочитавши новелу, відкласти, пропустити через свідомість написане і знову повернутися до цих сторінок, наприклад, в останню неділю жовтня. І не варто хвилюватися, що паузи в читанні розіб’ють книгу на епізоди, адже кожний з цих епізодів — повнометражний.
А ще читання «Зірки на ім’я Марія» замирює. Адже в цьому також одне із завдань літератури — прищепити гармонію всьому, до чого (доречніше сказати, до кого) торкається кінчик авторового пера. Москалець пише: «Ніколи не буде самотньою людина, чий дух перебуває у злагоді з книгами, яблуками, зорями і міріадами інших понять, які її оточують і врешті зводяться до одного; щоденно на те одне увагу звертаючи, на любов свою, досягнемо спокою».
Друга частина книги — «Келія Чайної Троянди» — впорядкована зі щоденникових записів Костя Москальця за десятилітній період від 1989 до 1999 року. Ведучи щоденник, людина ніби убезпечує себе від цілковитого зникнення. Цей літературний формат, наче пересторога, — захисний механізм, аби ім’я його автора не загубилося.
Москальцевий щоденник не тільки сповнений особистісних переживань та тим, із чим він бореться і що його боре зсередини. Це також полотно важкої доби в історії нашої країни і багатьох її вірних синів, кого наказували примусово забувати, позбавляючи права на синівство. Поети, митці, загалом, всі кого автор впускає до обширів своєї келії, так само убезпечені від того, щоб втратитися в пам’яті поколінь.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно