Олег Сенцов. Дисиденство 2.0
Бабкін Сергій
04.06.2019
Все, що відбувається з Олегом та сотнями інших бранців Кремля, — прямий доказ того, що немає межі жорстокості однієї людини відносно іншої. Але реакція та поведінка наших заручників доводить куди важливішу та більш життєстверджувальну обставину: межа людської гідності та волі знаходиться куди далі від можливостей жорстокості і між ними немає спільного кордону.
Початок української незалежності був ознаменований відчутним впливом на тогочасні суспільно-політичні процеси людей, котрих, виходячи з обставин їхніх доль, об'єднують загальним терміном «дисиденти». Вони не спілкуються із суспільством розмашистими лозунгами чи пустопорожніми гаслами, але доносять власні ідеї глибинно, вдумливо, так, щоб на місці слів як наслідок проростали цінності. Очевидно, що в міру розвитку різнорідних рухів та інформаційно-кумунікативних джерел їхній вплив спадав, адже уми мас захоплювали нові лідери думок (тут ми не говоримо про змістову складову, лише констатуємо факт). Звідки ж вийшли дисиденти як суспільне явище? Із системи радянських виправничо-трудових таборів, ГУЛАГів.
І коли сьогодні ми маємо довгі списки в'язнів сучасних російських тюрем, їхнього нинішнього авторитарного режиму, то, як і у випадку пізнього СРСР та новонародженої України, повинні keep in mind дві речі. Перше, ці люди будуть звільнені; всі ми маємо надію, що відбудеться це максимально скоро. По-друге, вони повернуться і повернуться сильними, вольовими, принциповими. Отримавши свободу, саме Олег Сенцов, Павло Гриб, Станіслав Клих, Роман Сущенко і сотні інших, хто став жертвами судилища влаштованого, за влучним виразом Володимира Єрмоленка, російським «зоополітичним» режимом, матимуть моральне право назватися «дисидентами 2.0».
Самоочевидним фактом так само є і те, що вітчизняний суспільно-політичний простір наразі потребує нових гравців. Дозволю собі особисту думку, яка в жодному випадку не повинна сприйматися такою, що вказує на когось конкретного: людина, котра гідно відбула несправедливе (факт несправедливості судових рішень, під диктовку виголошених районними судами Москви чи Ростова, не потребує доведення) ув'язнення за політичними мотивами матиме більший кредит довіри, аніж особи, котрі «увірвалися» до політики із шоу-бізнесової сфери; без оглядки на якість створюваного ними контенту. Якщо хочете, намагання осмислити умовне майбутнє нинішніх політв'язнів є пошуком того запасу еліт, котрого наразі є категорично не вдосталь.
Резюмуючи вище написане, варто наголосити, що популяризацією творчості, виданням книг, будь-якими (і у будь-яких місцях світу) акціями підтримки, ми — суспільство — вводимо цих людей до сучасного та майбутнього українського контексту. Це одна зі складових нашого фундаменту. Спостерігаючи долі нинішніх бранців Кремля, ми помічаємо ще одну обставину: історія має спіралевидну форму і нею в різні часи за схожих обставин крокують мужні чоловіки та жінки, що усім жертвують, але тримаються принципу, котрий Олег вписав у власній книзі: «Я жодного разу не змовчав, коли хтось когось намагався принизити, і я вже знаю напевно, що ніколи не мовчатиму й надалі». І нехай ця цитата відноситься до часу, коли автор у підлітковому віці втрапив до обласної «больнічки», але вже ставши чоловіком, того принципу не відступив ні під катуваннями, ні під загрозою 20-річного реального строку на північному кордоні Мордору, де розпочинається лабіринт Лабитнангі.
***
Збірка коротких оповідань, що склали Олегову книгу, примітна тим, що буде абсолютно зрозумілою кожному. Адже кожний із нас має багаж шкільних, лікарняних, вузівських історій, історій про те, якою були реалії країни та людей, коли ти був дитиною чи підлітком. Але не всі ми розповідаємо їх, тим паче доводимо до стану готової видавничої продукції.
Напрочуд мотиваційною виглядає формула письменництва від Олега Сенцова: «...Писати треба лише тоді, коли більше не маєш сил терпіти. Сил терпіти в мене не було, а сили писати — були». Це ще раз доводить, що навіть книга ваших дитячо-юнацьких переживань може стати книгою-боротьбою, коли ти недосвідчений стаєш проти проблем великого дорослого світу.
Хоча сам Олег зізнається (чесно, перед Читачем), що не бачить себе лише письменником, адже від молодості марить кіноплівкою, оскільки вона «більш виразна, аніж папір». В цьому його творчому виборі режисера мотивує Борис Грєбєнщіков, що одного разу так відповів на питання про власну музичну освіту: «30 років сухання музики і 20 років її виконання».
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно