Ніжна невідворотність Різдва у 19 історіях
Бабкін Сергій
26.12.2018
Зі збірок прийнято обирати есеї, розповіді чи новели, котрі найбільше сподобалися і які неодмінно потрібно порадити друзям. Проте книга «19 Різдвяних історій» є виключенням, адже кожна передріздвяна оповідка (навіть не записана до книжки) — абсолютно неповторна та розкішна в своїй містерії.
Тож чому, говорячи про день Різдва Христового, ми завжди маємо на увазі щось значно більше, ніж чергове свято з календаря? Відповідь може здатися дещо тривіальною, але звучить вона абсолютно магічно, бо цей день має власний смак — смак теплої та солодкої куті, приправленої родзинками; власний звук — спів янголят про вродження Ісусове у далекому Вифлеємі; і, нарешті, власний колір — білий. І не тому білий, що сніг навколо розмело, а чистий добіла. Наспівайте собі «The White Christmas» Ірвінґа Берліна і ви миттю уявите цю сліпучу білизну, що постала на далекому горизонті в моменті злиття снігу на землі та сяєва у небі. Різдво — це свято-асоціація, безкінечно добре та безгранично обдароване надією.
Як і кожному автору збірки «19 Різдвяних історій», мені хочеться вірити, що напередодні Святого вечора люди робляться особливими: ні, вони не є всі як один (Він), добрими, так само як і не є цілковито поганими; вони інакшають, бо, навіть те заперечуючи, не приймаючи, відчувають у свіжому морозному повітрі невідпорне витання вищого смислу.
Наприклад, горе-батько героя з оповідання Мирослава Лаюка відмовився від зустрічі з сином не тому, що не схотів, а тому, що не знав як це правильно зробити і глибоко засоромився, що колись покинув хлопця. Так само як і два випадкові товариші — дід Антипко і пан Роман (персонажі із гуморески Богдана Волошина) — зовсім не пройдисвіти якісь чи хронічні алкоголіки, а втомлені буденністю, самотністю та віком чоловіки, котрі приязно заприятелювали в ніч проти Різдва, щедро приправивши ту зустріч пляшкою «Пшеничної» та скибочками їдкої цибулі; дарма, що Роман все ж вкрав у Антипка «італійський порнографічний журнал з дівками». І Різдво для маленького хлопчика Влада з есею Богдани Матіяш «на повному серйозі» відбувається серед спекотного серпня у Київському онкологічному центрі, бо хоч і не сьомого січня, та він дійшов своєю дорогою до Різдва, адже «довірився Божому промислу, прийняв Божу волю».
І ці історії розказані не для того, щоб засвідчити погане, незручне чи те, що не на часі, коли навколо виблискують святково вбрані вітрини і воліється в усьому відчувати тільки ванільний присмак кіношного «різдвяного настрою». Але, щоб нагадати: Ісус Христос прийшов у світ у зимному хліві, в світ, де біль та страждання значно частіші гості, ніж радість.
Тепер можемо почути багато дискусій про доцільність двох дат Різдва чи Нового року, які маємо в Україні. Абсолютно раціональними видаються більшість закидів про надмірну кількість вихідних, але не у випадку Різдва Христового. Бо і 25-го грудня, і 7-го січня — наприкінці року, що минає, і на першопочатках року, що настав — дає нам добру підставу допомогти тим, чий стіл менше від нашого рясніє стравами; чиє вбрання менш вишукане чи святкове, але чиє людське тепло під отими одежами так само походить від серця.
Замислитися над сенсом Ісусового народження і пророчим гріхом його настільки ранньої страти. Пророчим для нас. Адже все, пов'язане із Різдвом, сприймається через призму незбагненої невідворотності: Марія завагітніла і зродила радість, відтак постав чоловік, що закликав інших знаходити місце для любові й прощення і за це, зрештою, був покараний земними правителями. Це одвічна невідворотність повторюваності життєвого циклу, тривожна невідворотність тих, хто насмілився дати опір страхові і гонінням, і ніжна невідворотність нового життя, яке неодмінно засяє із першою зорею.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно