Stary Lev Logo
На жаль, нічого не вдалось знайти за вашим запитом.
wishlist
Stary Lev Logo
На жаль, нічого не вдалось знайти за вашим запитом.

Бабкін Сергій
«Нестерпна легкість буття»: Не(?)можлива життєва ідіома
Random
Мені легко, що вже аж трудно.
Ліна Костенко.
«Епілог»
 
Поява українською magnum opus Мілана Кундери – значне досягнення вітчизняної перекладацької та видавничої справи. Оскільки роман письменника – той приклад, коли, починаючи від заголовку, книга стає апелятивом для поколінь нинішніх та прийдешніх.
 
«Нестерпна легкість буття», «Сто років самотності», «1984», «В пошуках втраченого часу» – ці назви увійшли до мови як ідіоми нашої повсякденності. Використовуючи їх, люди повсюдно характеризують життєві ситуації, маркують поточні особисті чи суспільні процеси, обрамляють власні думки цими ємними словосполученнями. В чому секрет?
Задумуючи згадані літературні айсберги, їхні автори були настільки щирими у своїх переживаннях, що змогли максимально наближено відтворити людину, її (наші) вади та безперервні блукання в сутінках сумнівів душі. Вони задавали шаблон людини, але це – не довершений ідеал Давида Мікеланджело чи Джоконди да Вінчі. Позаяк людина ХХ (та й ХХІ) сторіччя неперевершено недосконала у своїй природі; з контурів її тіла сочиться хіть, обмани, жадібність, але так само – любов, співчуття, пристрасть.
 
Головні герої роману Томаш і Тереза – досить типові представники свого часу. Але так може здатися лише при поверхневому судженні. Насправді ж, їхні персональні демони будуть ще довго переслідувати читачів по закінченню книги, що, погодьтеся, абсолютно не властиво особистостям пересічним, «сірим».
 
Празький лікар Томаш понад усе любить свою дружину Терезу, але так само понад усе він кохає інших жінок. Безліч спокусниць, котрих постійно шукає і знаходить, не лише в коридорах реального життя, а й у власних мареннях, снах. Вона знає про його невірність і не знає нічого ліпшого, як лишатися вірною поруч нього, інколи, дозволяючи собі нетривалі перерви. Бо обоє вони знають силу кохання одне до одного; будь-яке інше знання для них двох – побіжне, минуще.
 
 
Як вже зазначалося, сексуальності відводиться окреме місце в книзі. Перша публікація роману відноситься до середини 80-х років, періоду, коли рух гіппі та схожі до нього, остаточно занепали, адже їхні учасники із сексуально активних «молодих дорослих» подорослішали до рівня дорослих «по-справжньому». Відповідно, практики поступилися місцем теоретизуванню. До того ж еротизм «Нестерпної легкості буття» почасти навіяний Кундері традиціями французької культури, завжди відкритої до діалогу та прямої дії «на межі фолу». Персонаж Томаша абсолютно не вірить у можливість моногамного (у фізичному сенсі) зв’язку; проте ця обставина зовсім не заважає йому все життя кохати, поневіряючись, та, зрештою, віднайти душевний спокій далеко від міста із однією єдиною. 
 
Голосу Мілана Кундери дійсно багато в книзі, він навіть уводить до тексту фрази на кшталт «як я вже писав у першій частині» або «я весь час бачу перед очима Терезу» (ніби мова не про вигадану героїню, а давню знайому). Застосовуючи цей прийом, письменник зрощує себе із власним творінням.
 
 
І коли Томаш із дружиною поспіхом залишають окуповану Прагу, то сприймають власний вчинок як зрадницький, одразу відчуваючи його ницість та нікчемність, а нове швейцарське суспільство, не зважаючи на його соціально-матеріальні блага та свободи, як постійно інородницьке, точніше, вони в ньому приречені вважатися інородцями. Це теж Кундерине особисте. Цькований та гнаний на батьківщині, він 1975 року емігрує до Франції, але тужба за рідною землею пудовою гирею тягне серце донизу. На відміну від свого творця, персонажі все ж повертаються до чеської землі. Ви заперечите, мовляв, звичайно, вигаданим героям легше робити те або те. Але, напевно, є дещо не так. Адже той, хто їх зродив (вигадав), мусив спершу дозволити собі повернути їх на батьківщину, лишаючись і надалі тужити в далекому місці, такої змоги позбавленим.
 
***
 
Чи була б дія книги можливою в Україні? Відповідь, безперечно, ствердна, бо вулицями нашої столиці зовсім недавно так само проносилися колони техніки внутрішніх (на той момент окупаційних?) військ та бронемашини чорноликого «беркуту», а зовсім юні дівчата вкладали гвоздики поміж міліцейські щити, морозними зимовими днями, і сотні камер Reuters та Associated Press увіковічували для історії їхні лиця. Як Тереза, яка не ховаючись, фотографувала радянську окупацію Чехословаччини і молодих чешок, котрі цілувалися по-французьки перед повними слини очима «дружніх та привітних» бром-солдафонів.
 
 
І серед тих, хто дещо сполохано, але мужньо підіймався ввись кривавим схилом Інститутської, чи під середньовічний грім дзвонів знаходив прихисток за небесної блакиті кольору мурами Михайлівського Золотоверхого, впевнений, були і ті, хто носив Велике кохання у власних переживаннях, але, його силою сподвигнутий, не боявся вийти на вулиці. Для сотень – то був останній похід.
 
P. S. Вихід друком «Нестерпної легкості буття» в Україні збігається в датах із 51-ми роковинами кривавої окупації ЧССР, активна фаза якої тривала від 21 серпня до 11 вересня 1968 року. Отже, як і півсторіччя тому, буде доречним повторити гасло радянських дисидентів, з яким вони, протестуючи проти придушення Празької весни, йшли на Красну площу: «За вашу і нашу свободу!».
 

Коментарі

Щоб залишити коментар, необхідно

imageimage