0(800) 501 508
 
Цілодобово
Кошик 0 грн

Статті

по:
В період з:
Неопалимі стихії голосу, що волає…
Random

Мар’яна Барабаш, Zbruc

Уже з першими акордами, які тебе зупиняють у цій книзі, як «кола по воді», розумієш, що маєш справу з чимось глибинно чистим і таким невинно незахищеним («загублені спогади, біль, що клює на споді»), якими тільки й можуть бути дотик, слід, голос, музика, світло… І саме ці матерії і породжують поетичне багаття, яке спалахує від одного, вдало запаленого сірника, котрий «примушує дивитися на світ зимовими очима». Бо тоді, коли «очі стають вогняними», стаєш здатним з надр первісного хаосу видобути неопалимі стихії – Глини, Заліза, Вогню. Щоб, «як діти, безборонні», залишити вогнетривкі сліди на корінцях Юлиних слів і, «зачувши дим», розпізнати, що насправді «під повіками в тебе темрява»… І тоді твій «притишений маршовий крок по скляній вертикалі» стає все більше схожим на мурашиний слід, доки в найдрібніших атомах світла він зовсім не розчиниться і не торкнеться твого єства голосом «відшліфованим теплим наче камінь на узбережжі», «повним недосконалостей тихим шорстким лускатим», «вибавленим виноградним настояним на паузах», «гостродзьобим юним заклинателем зміїв». Доки не зрозумієш, що «твій голос – всередині і навколо»…

Юлине слово заганяє, «як голки під нігті», «душі пухнасті», що розкриваються у трьох незмінно присутніх всередині «тіні наших тіл» іпостасях – як Чоловік, Жінка, Дитина. Бо в «обителі сонечок і бджіл» – «покинута хата» і «куля що була цвяхом». Тому завданням такої поезії, яка не роз’єднує світи, а навпаки, їх скручує «дротом пістрявим», аби «діти могли розрізняти свій голос крові», є потреба видобувати з жінки – глину, з чоловіка – залізо, а з дитини, що ще «перевертається у лоні», – вогонь:

у долоньці дитини затиснені квіти й стріли

наконечники гострі а пелюстки крижані

Жіноче начало глиняної стихії Ю. Мусаковська шукає через «музику вічного руху», яка як «безкоштовний додаток, цінніший від всього краму», породжує «Слово, що було спочатку» в смиренно-загадковому світінні часу, який «вчить непоказного терпіння», нагадуючи, що «межі стираються, хоч і завжди умовні всі межі».

Стихія заліза виявляє себе в невидимому осінньому сонці, яке «гарчить зривається з ланцюга», і крізь сніг, що «на підлозі розкинувся горілиць», як тотем, з котрого «кінчик рудого біліє». Бо «згадуючи те, чого не було, наштовхуєшся на голос, / теплий, що напоює, поволі розпускається жилами», а відтак, він навіть може залишити «дотики на шкірі» чи сліди, які горіли, доки «все що в тобі й поза тобою» видається надто чоловічим. Тому «розумієш: відпустити цей голос – як злізти з голки»…

І, нарешті, у вогненній стихії «скляні обладунки» поезії Мусаковської заховують якусь дивну залежність світу «від шепоту крику мовчання вдивляння углиб», що перетворює дитинно справжні ритми «світла сліпучого, запаху вітру і сталі», світла «палахкого і досконалого» у страх – матері за ледве чутне «мамо, боюся»; жінки, яка «роздягається перед відчиненими вікнами» і «говорить до Бога тричі на день»; дітей, котрі «сміються і приймають кульки повітряні від незнайомців»; чоловіка, який бачить, що «тінь ворога – як мішок – наповнюється тирсою»; страх поета розсипатися «на приголосні і голосні зморшки маски і силуети»; зрештою, страх «за вічність без тіні свободи»… Бо цей страх «вилюднілий, нашорошений, незагоєний» і його метафорою може бути хіба «білоголовий сніг», що «тулиться носом у шию і не дає / вклякнути, висмикує, повертає до тями»…

Так само до тями повертають того, хто «відчув сталеві метелики в животі» під час читання віршів із цієї збірки, графічні ілюстрації у майстерному виконанні Романи Романишин та Андрія Лесіва, яким особливо вдалися органічні переходи голосу слова у дотики фарб та ліній. Це мовби ретельно підібраний графічний шифр до поезії – малюнки розкодовують ліричні образи, але водночас поетична стихія є також кодованим замком для ілюстративного матеріалу. Зрештою, самі ілюстратори вважають власні спроби опредмечення поетичних стихій Ю. Мусаковської дивовижним акомпанементом у такт ліричного голосу з абсолютним слухом на найтонші зміни в прапервісних ритмах, в яких «музика вічності тиха симфонія руху» звучить як «дзвіночки скляні» дитячого сміху (як «лунка неоперена крихкість прозоре стакато»).

Також органічним «знаком продовження дороги», яку долають «чоловіки, жінки і діти» віршів Мусаковської, залишаючи за собою «сліди, що глибоко в’їлись під шкіру землі й води», є передмова Маріанни Кіяновської до цієї збірки. Це практично той особливий випадок, коли передмова до віршів не нав’язує якогось накиненого зовні сприйняття, а навпаки – гармонійно доповнює гаму смислових відчуттів, старанно відшліфовуючи той голос, який проривається на «мерехтливу поверхню моря інтерпретацій» із глибин міфологічної свідомості. І, власне, огранює цей голос із минулого, як відзначає автор передмови, тривкий міфо-епічний струмінь, який і робить цю збірочку «Книгою з особливими властивостями». Бо в ній наново пережито акт Сотворення світу як С(п)отворення. І хоч на перший погляд, це виглядає, як наївна дитяча гра – «хлопчик із іграшкових кубиків будує місто», однак у світлі біблійного одкровення («Куля впаде – й каменя на камені не залишить») світ вростає в кришталь, відбиваючи в ньому, наче у викривленому дзеркалі, страхи непроханого болю реальності («Біль – це шкіра моя. Я живу у ній дні, як роки…»), що стирає «лінію горизонту» колективної пам’яті до «гравію кулі». Тому, коли надходить такий час і «чоловіки виношують у собі війну», «жінка народжує тільки синів», а «сухорлявий хлопчина із найневинніших забав дерев’яним мечем відтинає голови у кульбаб», або ще гірше, коли ти «прокидаєшся вранці а за вікном війна», – стає відразу зрозуміло більше, ніж це напророчено в апокаліптичних текстах, а саме те, ким ти є насправді: «Ти – світло, ти – тінь від світла, зникають координати», адже «Непорочна Діва Марія живе всередині гори» (цей вірш має дуже особистісно-довірливу присвяту М. Кіяновській, яка мовби пояснює гармонію світів у сприйнятті обох жінок)…

Але щоб і кожен читач зміг усвідомити цю гармонію сповна, книжка Мусаковської, з першої ж сторінки, завдяки вивіреній співпраці з майстернею «Аґрафка», настроює нас на лад безперервної циклічності життя та смерті (подібно до фаз місяця) через символічне зображення розпаду/відродження планети, яка вибухає безліччю атомів. Один із них ховає у собі, наче в яйці, глиняний релікт людини. Саме цей «графічний екземпляр» і відкриває поетичний розділ «Глина», щоб затягнути «наосліп у море відкрите» інші археологічні знахідки, що дивовижно відтінюють події вірша «У жінок цього селища місія непроста…». Як зрозуміти «неопізнаний шлях до заледве відомого Бога» книжка пропонує через картину хаосу слідів, з лабіринту яких (бо так потрібно, щоб «борсатися між ними до виснаження до свободи») раптом виривається істота в масці птицелюдини. У розділі «Залізо» вона потрапляє у мережеву в’язницю («склавши долоні витягнувшись на зріст») і «в саду, анітрохи не схожому на Едем» еволюціонує до образу і подоби Бога – через паралельне зображення вагітної жінки та пташки у процесі свого гніздування… Але виростаючи поруч із мечем у колисці, що нагадує купівельні візки-кошики для супермаркету, ця істота не витримує довго «шуму пташиного в небі», і змінює маску на вовчу подобизну, помножуючись у місті-акваріумі («ми подвоїлись, розділилися на відображення, тіні, нове й старе»). А потім, пливучи крізь бетон («бачиш як сиві жінки знамена перуть у ріці / обережно ласкаво мов немовлят купають») і крізь лоток із яйцями («поки вгорі кружляє тінь людолова» і «мостить гнізда на грушах – хоч виріж усі»), несподівано стає королевою гральних карт «десь у венах метрополітену». А в розділі «Вогонь» запалений сірник діагностує, ніби ультразвуковим апаратом, правду про те, що є – про дитя з мечем у лоні (бо «Господи небо у клітці заходиться криком»):

ми вже пов’язані намертво ланцюгами,

цими бинтами червоними, крихкими снами,

цими життями, що встали між злом і нами

І «семеро птахів з лівим крилом підбитим» опиняються у мережевій пастці звірофобів із прирощеними масками зла й почуваються незахищено серед лісу сірників, що нагадують танець сталевих метеликів в животі. Але «світло шепоче: немає тривоги немає смутку» і дає тіні надію на зворотну еволюцію від звіра до людини, від спотворення до сотворення, бо воно пробиває стрілою навіть «найважчу плиту», так ніби просто якийсь іграшковий кубик, замуровує ведмедя за допомогою зімкнутих супермаркетівських візків (аби «зуміти в небі тріщини зарихтувати дзвінкими нами») і знову повертає мапі, що рясніє як «наступ червоних квітів», її первісний вигляд – непорочно правічної Глини...

Ці вірші, яким Мусаковська дуже «своєчасно дала свободу», у післяпрочитаному стані залишають дивне відчуття, ніби їх авторка «відірвала із м’ясом»… Символ снігу («поки ми спали, сніг підкрався і вистрілив») розділяє «аркуші невимовності білі як голуб миру» та ті, які помережані «кров’янистою тванню», що «у щілини пролазить» (у цьому власне й полягає певний поліграфічний фокус «забруднення» червоною фарбою сторінок книжки, яка у напіврозгорненому вигляді повинна викликати враження вогненної стихії). Поетка ніби пророкує особливу місію для снігу – змити з картини «вічності в очікуванні неминучого дива» ці вогненно-криваві сліди, що їх залишають «почуття які складно окреслити» чи «зорі сховані під одежу які роздирають шкіру»…

Серед основного масиву власне ліро-епічних ритмів у віршах Мусаковської, що збиваються у свідомості ніби «невирішені гештальти», натрапляємо також на суто мелодичні форми ліричного настрою, зосереджені переважно у розділі «Залізо» («дивиться так», «пил на полині», «покинута хата», «пливи собі телесику лети»), які сприймаються як «недочитана молитва», що асоціюється авторці з «листом у рукаві», і які трохи пригашують «сичання люте» болю і страху, перетворюючи «згарища» слів на «шелест у траві»…

Поезія Ю. Мусаковської особливо світлочутлива до змін у стихіях буття. Вона  володіє унікальним даром сенсорного бачення глибинних слідів, залишених на поверхні звичних речей і поцвяхованих голосом з глибин. Це її уміння виявляється за допомогою оригінальних і несподівано свіжих, незатертих метафоричних пояснень на «усе, що з нами трапляється». Тому якщо тобі вдасться відразу осягнути «звільнений звук», який «без перешкод заковтує час і простір», на одному з початкових акордів «спершись на промені світла, немов на милиці», то ти зможеш пройти крізь усі «кола по воді» цих віршів,  щоб, розтуливши повіки, побачити – «скільки в тобі життя!», а з останнім рядком видихнути з полегшенням – «стільки любові, що захлинаєшся нею»! – знайшовши, нарешті, причину для нового, гіперчутливого розуміння світу на кінчиках своїх страхів, які згорають як сліди глинно-залізо-вогненного часу.

 

 

Вам може бути цікаво
Реалії і магія «Магнетизму». Розмова із Петром Яценком у Києві
Розкриваємо «Таємницю Старого Лами» з Доржем Бату та Мар`яною Савкою!
Книга Вітольда Шабловського «Як нагодувати диктатора» — переможець конкурсу Gourmand World Cookbook Award!
Електронні книги Старого Лева – зі знижками до 40%!
Даруємо знижку -20% на книги «Я люблю йогу» та «Колись мій тато був суперкрутий»
«Похований велетень». 10 цитат про почуття і забуття
stary_lev Стежити
дописів читачів