0(800) 501 508
 
Цілодобово
Кошик 0 грн

Статті

по:
В період з:
Недільні читання. «Прощавай, зброє» Ернеста Гемінґвея
Random
«Недільні читання»: рубрика, де ми регулярно (або не дуже) публікуємо коротку художню прозу або уривки з великих книжок, які вважаємо вартими уваги і які нам подобаються. «Прощавай, зброє» — один із найвидатніших американських романів про Першу світову війну. Частково біографічна оповідь Ернеста Гемінґвея, яку переклав Віктор Морозов, описує війну та те, що її супроводжує. Це історія мужності і страху, побратимства, любові та болю. Книжка вийшла у«Видавництві Старого Лева» із ілюстраціями Романи Романишин й Андрія Лесіва з творчої майстерні «Аґрафка».
 
 
 
Розділ двадцятий
 
Одного дня ми вирушили по обіді на іподром. З нами ще поїхали Ферґюсон і Кровел Роджерс, той хлопець, якого поранило в очі від вибуху снарядної головки. Поки дівчата вбиралися після обіду, ми з Кровелом сиділи на ліжку в його палаті й читали у спортивному бюлетені звіти про минулі перегони і прогнози на той день. Кровел мав забинтовану голову і не дуже переймався перегонами, проте, аби згаяти час, постійно читав вісті з іподрому і слідкував за всіма кіньми. Він сказав, що коні — паскудні, але іншого вибору в нас було. Старий Меєрс мав до нього симпатію й давав йому підказки. Меєрс вигравав майже на кожних перегонах, але іншим підказувати не любив, бо це зменшувало суму виграшу. На перегонах процвітало шахрайство. В Італії змагалися жокеї, котрих уже не підпускали до жодних інших іподромів. Меєрс завжди володів інформацією, але я не любив його розпитувати, бо інколи він узагалі не відповідав, і щоразу було видно, з яким відвертим небажанням він дає поради, хоч він чомусь почував себе зобов’язаним робити це для нас, проте охочіше давав підказки Кровелу. У Кровела були поранені очі, одне з них дуже тяжко, а Меєрс також мав якісь проблеми з очима, тому й симпатизував Кровелу. Меєрс ніколи не казав своїй дружині, на якого коня він робить ставки, вона, бувало, вигравала, хоч значно частіше програвала, і без упину щось теревенила.
 
Усі четверо ми вирушили відкритим екіпажем до Сан-Сіро.
 
Був гарний день, і ми їхали через парк, тоді вздовж трамвайної колії, аж нарешті виїхали на запорошену дорогу за містом. Ми проминали вілли з залізними парканами, великі занедбані сади, канави з проточною водою і зелені латки присипаних порохом городів. Дивлячись на рівнину, ми бачили вдалині селянські хати, доглянуті зелені поля зі зрошувальними канавами, а ще далі на півночі гори. На дорозі до іподрому скупчилося багато екіпажів, а контролери біля воріт пропустили нас без квитків, бо ми  були у формі. Ми злізли з екіпажа, купили програмки, перетнули внутрішнє поле, а тоді рушили рівненьким і пружним дереном доріжки до паддоку, де сідлають коней. Трибуни були старі, дерев’яні, під ними були кіоски, де приймають ставки, і ще ряд таких кіосків був біля стаєнь. На полі попід парканом юрмилися солдати. У паддоку було вже чимало людей, а коней вигулювали по колу під деревами за трибуною. Ми побачили кількох знайомих, дістали стільці для Ферґюсон і почали розглядати коней.
 
Вони йшли по колу один за одним, похиливши голови, слідом за конюхами. Один кінь був якийсь пурпурово-чорний, і Кровел присягався, що він фарбований. Ми придивилися й визнали,  що він, можливо, має рацію. Коня вивели наприкінці, якраз коли вже пролунав сигнал сідлати. Ми розшукали його в програмці за номером на рукаві конюха, і він там був записаний вороним мерином з кличкою Джапалак. Цей заїзд був для коней, що ніколи не вигравали приз у тисячу лір або більше. Кетрін була впевнена, що йому змінили масть. Ферґюсон вагалася з відповіддю. Мені здавалося, що кінь виглядав підозріло. Ми всі погодилися, що варто закластись на нього і поставили сто лір.
 
 
У розрахунковій таблиці зазначалося, що виграш за нього буде тридцятип’ятикратний. Кровел пішов робити ставку, а ми ди- вилися, як жокеї зробили ще одне коло, а тоді рушили попід деревами на доріжку й повільним чвалом попрямували до закруту, де мав бути старт.
 
Ми піднялися на трибуни, щоб стежити за перегонами. Тоді ще на Сан-Сіро не було еластичного стартового бар’єра, тому стартер сам вирівняв коней, що виглядали з трибуни зовсім маленькими, а тоді дав старт, гучно цьвохнувши своїм довгим батогом. Вони пронеслися повз нас, і вороний одразу вирвався вперед, а після повороту він уже набагато випереджав усіх інших.
 
Я стежив у бінокль, як вони скачуть по той бік поля, і бачив, що жокей намагається щосили його втримати, але не може, і коли вони завернули на фінішну пряму, вороний кінь був уже на п’ятнадцять корпусів попереду від інших. Перетнувши лінію фінішу, він проскакав ще майже півкола.
 
— От і чудово, — сказала Кетрін. — Заробимо понад тисячу лір. Це просто розкішний кінь.
 
— Аби тільки не потекла його фарба, — сказав Кровел, — перш ніж ми отримаємо виграш.
 
— Це був дійсно гарний кінь, — сказала Кетрін. — Цікаво, чи містер Меєрс теж поставив на нього.
 
— Ну що, виграли? — гукнув я Меєрсу. — Він кивнув.
 
— А я ні, — сказала місіс Меєрс. — Діточки, на кого ви поставили?
 
— На Джапалака.
 
— Справді? Це ж тридцять п’ять до одного!
 
— Нам його масть сподобалася.
 
— А мені ні. Він виглядав таким миршавеньким. Та й не радили мені на нього ставити.
 
— За нього багато не дадуть, — сказав Меєрс.
 
— Писали, що тридцять п’ять до одного, — сказав я.
 
— Багато не дадуть. В останню хвилину, — сказав Меєрс, — на  нього поставили купу грошей.
 
— Хто?
 
— Кемптон зі своїми хлопцями. Побачите. Там і двократного виграшу не буде.
 
— Отже, ми не отримаємо трьох тисяч лір, — сказала Кетрін. —  Шахрайство це, а не перегони!
 
— Отримаємо двісті лір.
 
— Це пшик. Що нам це дасть. Я думала, ми виграємо три тисячі.
 
— Паскудне шахрайство, — сказала Ферґюсон.
 
— Звичайно, — сказала Кетрін, — якби тут не шахраювали, то ми б на нього ніколи й не поставили. Але хотілося б виграти три тисячі лір.
 
— Ходімо вниз, щось вип’ємо й побачимо, що нам заплатять, — сказав Кровел. Ми підійшли до дошки, де вивішували номери переможців, і коли пролунав дзвін до виплати, проти номера Джапалака виставили 18,50. Це означало, що сума чистого виграшу при ставці в десять лір менша навіть від самої ставки.
 
Ми спустилися в бар під трибуною й випили по склянці віскі з содовою. Там ми зустріли двох знайомих італійців і Мак-Адамса, віце-консула, і вони піднялися разом із нами на трибуну до дівчат. Італійці були дуже люб’язні, а Мак-Адамс завів розмову з Кетрін, поки ми пішли вниз робити нові ставки. Містер Меєрс стояв біля тоталізатора.
 
 
— Запитай, на кого він закладає, — сказав я Кровелу.
 
— На кого граєте, містере Меєрс? — запитав Кровел. Меєрс витяг програмку і показав олівцем на п’ятий номер.
 
— Ви не заперечите, якщо й ми на нього зіграємо? — запитав Кровел.
 
— Давайте. Вперед. Тільки не кажіть моїй дружині, що це я підказав.
 
— Вип’єте з нами? — запитав я.
 
— Ні, дякую. Я зовсім не п’ю.
 
Ми поставили сто лір на п’ятий номер як на переможця і ще сто на друге місце, а тоді знову випили віскі з содовою. У мене був чудовий настрій, ми зустріли ще двох італійців, випили з кожним по скляночці, а тоді пішли назад до дівчат. Ці італійці також  були страшенно ґречні, немовби змагалися, хто люб’язніший,  з тими двома, що їх ми зустріли раніше. Невдовзі вже нікому не сиділося на місці. Я віддав Кетрін квиточки.
 
— Який то кінь?
 
— Не знаю. Вибір містера Меєрса.
 
— Ти навіть клички не знаєш?
 
— Ні. Можеш знайти його в програмці. Здається, номер п’ятий.
 
— Яка зворушлива довірливість, — сказала вона. П’ятий номер переміг, але ми нічого не виграли. Містер Меєрс розгнівався.
 
— Треба поставити двісті лір, щоб виграти двадцять, — сказав він. — Дванадцять лір за десять. Немає сенсу. Моя дружина програла двадцять лір.
 
 
— Я піду з тобою вниз, — сказала мені Кетрін. Усі італійці зірвалися на ноги. Ми спустилися вниз і пішли до паддоку.
 
— Тобі тут подобається? — спитала Кетрін.
 
— Так. Може бути.
 
— Воно нібито непогано, — сказала вона. — Але мені, дорогенький, важко, коли так багато знайомих.
 
— Та їх не так і багато.
 
— Ну, так. Але ті Меєрси та ще той чоловік із банку з дружиною й дітьми…
 
— Він дає гроші під мої векселі, — сказав я.
 
— Так, але не було б його, то давав би хтось інший. А ті останні четверо хлопців були жахливі.
 
— Можемо залишитися тут і дивитися перегони з-за паркана.
 
— Було б гарно. І ще, дорогенький, давай-но поставимо на зовсім невідомого нам коня, на якого не закладеться містер Меєрс.
 
— Гаразд.
 
— Ми поставили на коня з кличкою Світлий, і той прискакав четвертим у заїзді з п’ятьох. Ми сперлись на паркан і дивилися,  як проносяться повз нас, гупаючи копитами, коні, а ще ми бачили гори вдалині, а за деревами й полями — Мілан.
 
— Я почуваю себе набагато чистішою, — сказала Кетрін. Коні вже поверталися назад, мокрі й зіпрілі, проходили крізь ворота,  а жокеї заспокоювали їх і спішувалися під деревами.
 
— Хочеш щось випити? Прямо тут, щоб бачити коней.
 
— Зараз принесу щось, — сказав я.
 
— Хлопець принесе, — сказала Кетрін. Вона підняла руку, і до нас підбіг хлопчина з бару «Пагода» біля стаєнь. Ми сіли за круглий  залізний столик.
 
— Хіба не краще, коли ми самі?
 
— Так, — сказав я.
 
— Бо там нагорі я почувала себе дуже самотньою.
 
— Тут чудово, — сказав я.
 
— Так. Тут справді гарний іподром.
 
— Хороший.
 
— Я тільки не хочу зіпсувати тобі настрій, дорогенький. Ми можемо повернутися, коли забажаєш.
 
— Ні, — сказав я. — Посидимо і вип’ємо тут. А тоді підемо до ями з водою дивитися на стипль-чез.
 
— Ти неймовірно добрий до мене, — сказала вона.
 
Побувши якийсь час на самоті, ми були раді знову побачити всіх інших. Ми гарно провели цей день.
Вам може бути цікаво
Чаротворці
Декаданс Гемінґвея, або Переможець не має шансів виграти
Маленька книжка про маленького хлопчика і його тата
Однакові чи різні? Геноміка
Вальдес Марія Елена
Берґна Моніка
stary_lev Стежити
1635 дописів 37505 читачів