0(800) 501 508
 
Цілодобово
Кошик 0 грн

Статті

по:
В період з:
«Не вмер молодим? То живи молодим»: меланхолійна екзистенція Юрія Іздрика
Random
Сучасність у її творчому вимірі народжує поетів стрімких, відвертих, немилосердних. Юрій Іздрик – представник постмодерної генерації, код якої вкорінений у вічному пошуку себе, самості, паралельно з відкиданням первинних сенсів і занадто прозорих прочитань.
 
Уляна Галич, Zbruс
 
Ймовірно, поета можна назвати живим класиком, як би пафосно це не звучало – а втім, класика його, скоріше, некласична, її звучання входить у дисонанс із гармонійними ритмами силабо-тонічної традиції як такої, проте резонує з чимось більш глибинним, простим і водночас сенсуально ускладненим, апелює до засадничих рецепцій у свідомості читацької авдиторії.
 
Вірші Іздрика – це спроба вияву внутрішньої наповненості словесних порожнин та реалізації окремих світоглядно-етичних запитів, донині мало оприсутнених в українському арт-просторі. Відтак, поетика автора робить його творчість окремішнім явищем української літератури, дозволяє говорити про феномен Іздрика у дискурсі ширшого «станіславського феномену».
 
Винятковість поета ще й у тому, що він невтомний у творчому процесі, відкритий у інформаційній присутності, невпинно продукуючи факти літературної – й мистецької – дійсності, одним із яких і є його нова збірка «Меланхолії».
 
Відзначимо, що книжка – надзвичайно красива візуально, навіть естетська, і разом із тим, дещо несподівано ніжна, акварельна, певною мірою, «жіночна», з натяком на певну «альбомність». Оформлення налаштовує на зануреність у світ внутрішньо-рефлексивного, особистісного, понад-емоційного.
 
Речитативна, переважно, мелодика текстів іноді доповнюється тонкими ліричними нотами, вальсовими ритмами. Загалом, музичність поезії Іздрика є очевидною – вона призначена для того, щоб стати пісенними текстами, відзначаючись, при тому, цілком сучасними лексичними схемами та різкою, навіть жорсткою семантикою.
 
Ластівки і лилики
 
«Меланхолії» за настроєм, попри досить прозору назву, далеко не є однозначно меланхолійними. Радше у збірці присутній виразний акцент на дихотомії світобудови, взаємному протиставленні світла і тіні, голосу й тиші, божественного й низького. Життя і смерть постають у поезіях Іздрика як два абсолютні полюси світобудови, тотемні символи епічних первнів:
«життя – на жаль – воно безперервне
а смерть – на жаль – це не справа вибору»
(«Crystal silence»).
 
Атавістичні настрої пронизують книжку, проте вони не є остаточними – це не стільки вияв страху або тривоги, як, радше, побожне замилування неухильною закономірністю законів буття й проминання: «смерте моя! ти така класна» («Todestrieb»). І ось це, вражаюче: «бог в життя мене кинув сховавши кінці у воду / бог в життя мене скинув як кидають труп у річку» («Final balance»).
 
 
Беручи до уваги приховані філософські смисли та неоднозначні акценти, бачимо, що взаємини поета зі смертю, точніше, її персоніфікованим і поетизованим втіленням, значно складніші, ніж може видатись на перший погляд:
«смерть оселяється в домі як родичка дальня
не відмовиш їй у нічлігу і не наженеш з-за столу
і от уже в неї – прописка і половина спальні
і конфорка на кухні і – речі її довкола…»
(«May day»).
 
І, знов таки, неможливо втриматись, щоб не процитувати:
«люба смерте! краплена моя королево!
я тобі заповів своє пещене тіло
а все решта подбає саме про себе
тож нема хвилювання і страху немає
батьківщина – це просто земля і небо
а вона безкрая
і воно безкрає»
(«Салон»).
 
І ще зовсім трошки віршів геніального Іздрика про смерть:
«живеш і вмираєш
вмираєш
вмираєш а все ж
і живеш
і живеш
а справжня свобода чекає за краєм
де смерті нема
і народження теж»
(«Fading»).
 
Пошук найбільш повного вираження центральної міфологеми збірки триває від тексту до тексту, розділяючи книжку на певні смислові фрагменти, мікрозмісти, котрі, рівною мірою, уможливлюють аналітичне і синтетичне сприйняття загальної картини авторського поетичного світу, уособленням якого є ліричні герої, змальовані досить нечітко й без зайвої наративної конкретики. Майже відмовляючись від емпіричного способу пізнання навколишньої дійсності, поет виходить на рівень концептуальних узагальнень і сміливо стверджує: «простори життя значно ширші за волю людини / пульсує воно там де видно лиш смерть і фінал» («Noah’s song»).
 
Поет говорить про сенси, хронологічно розплановує буття і впорядковує його за певним екзистенційним наповненням, разом із тим чітко артикулюючи:
«нам залишився останній вірш
щоб порішати невирішене
з нами вже трапилось все найгірше
ми вже вважай безгрішні»
(«Марець. Початок»).
 
Ось це «ми» має потужне смислове навантаження у збірці – це не просто прохідний займенник, а визначник покоління, генерації, екзистенційної спільноти, котра, здебільшого, має умовне втілення і доволі метафізичний характер. Це бажання досягнути множинного, відштовхнувшись від одиничного в бутті – й поетичному бутті, зокрема, –  є характерною ознакою особливої іздриківської індукції як способу усвідомленого поетичного мовлення, і, водночас, позначає певну тенденцію у загальному розвитку сучасної української поезії.
 
У дискурсі цієї множинності/відчуття причетності близькою Юрію Іздрику є тема пам’яті. Він акцентує:
«щоби коли все це скінчиться було про що згадати –
пам’яттю себе сотворимо пам’яттю себе й знищимо
проростемо чебрецем полином і м’ятою
будемо трохи кращими
будемо трохи вищими»
(«You know»).
 
Разом із тим, Іздрик – добре виражений індивідуаліст від літератури. Його індивідуалізм не позбавлений трагічного пафосу, помноженого на деяку манірність, виправдану глибоким переживанням безсенсовості повсякденного буття, «світової марноти»:
«я звідси вже йшов би –
робити тут нічого
дивитись на все це і тоскно і болісно»
(«Simple pleasure»).
 
 
Так само розглядає автор і минуле з майбутнім – як тяглість історії, персональну вісь екзистенційного тривання у просторі й часі, нерозривний ланцюг генетичного спадку і модифікованого самоусвідомлення на рубежі із самозапереченням, чи навіть саморуйнуванням:
«минуле – воно вигорає
майбутнє – воно виграє
я – те що я ще пам’ятаю
я – спогад про те
що я є»
(«ІD»).
 
Накопичивши необхідний досвід, міць і компетенцію, Іздрик відчуває себе вправі запропонувати читачеві власне кредо, власний катехізис, напів-іронічно заснований на фізичних законах буття: «я вірю лише в нескінченність любові / і у справедливість термодинаміки» («Last trip»).
 
Загалом, цитувати «Меланхолії» можна безкінечно – і на цьому, врешті, можна було б закінчити будь-які спроби проаналізувати цю щільну канву підсвідомих і осмислених сенсів, конструктів, багатопластових метафор, котрі лише на позір видаються очевидними і навіть поверхневими. Поступово поринаючи в збірку, відчуваємо, як тексти поглинають нас, наче сипучі піски, не залишаючи шансу зостатись байдужим – і, у певному сенсі, вціліти. Адже одна із місій літератури, про яку не так часто говорять – змінювати людину, її спосіб мислення, її світовідчуття. Бодай на короткий час, але зумовлювати цю трансформацію, котра, врешті, веде до трансформації більш глибинної, генетично закоріненої. І «Меланхолії», видається, добре впораються із цим програмним завданням.
 
Проповідник стильних спокус
 
Поезії Іздрика – новітні заклинання інформаційної доби, спонтанні мантри мандрівного співця, «шамбала-мамбала репчик і драп». У певній абсурдності окремих конструкцій та художніх ситуацій знаходимо відсилання до більш глибоких філософських концептів, артикуляцію простої логіки чуттєвого буття поета як власне «артиста», «штукаря», тобто митця, що працює повсякчас на публіку. Тобто він не просто пише – а виголошує певні мантри, формулює віршовані постулати-інструкції з виживання для «лінивих і ніжних».
 
Виразником екстатичного подиву буття стає лексика, жорстка і навіть брутальна:
«тільки кількість чудес вже зійшла в неїбічеську якість
а відвертість знамень просто іноді ставить в тупик»
(«Ascent»).
 
Поетика Іздрика відбиває відчайдушне, десь навіть розпачливе бажання відчути і осягнути «…як пульсує життя / серед крові і слизу / як виходить воно / наче шулер із гри», а також майже документальна фіксація того « як розпродують пекло сусіди з-під низу / як скуповують небо сусіди згори» («Вакуум»).
 
Унаслідок низки рефлексій автор приходить до простого й очевидного висновку: «я – той хто я є» – відмазка для лоха» («I’m identity»). Наратив тут граничить із цинічним викриттям автора власної ідентичності у поколіннєвому й професійному, так би мовити, сенсі – тут знову бачимо це наївне в своїй категоричності, але таке бажане для багатьох «ми», що дозволяє розділити на всіх одну свідомість, відповідальність, талант, врешті решт: «постійні жертви акліматизації…. самотні діти що прагнуть любові»; «новітні барди і менестрелі/ виблядки часу/ генії місця» («Genius loci»).
 
Утім, проповідуючи «стильні спокуси», Іздрик не може до кінця витримати оцю лінію співця жорстоких урбаністичних ритуалів повсякдення. Ідентичність поета окреслюється фантазійними, проте в чомусь – цілком реалістичними мазками, що певною мірою апелюють до антоничівських заспівів:
«я був рудим дівчиськом
з веснянками як мак
я був облізлим псиськом
і гавкав просто так»
(«Kinder-kino»).
 
Проте, якщо зазирнути глибше, то Іздрик постає в текстах цілком притомним ліричним героєм, і водночас, деміургом, свідомим свої високої місії творення впорядкованого внутрішнього всесвіту в дуже обмежених умовах зовнішнього тиску й «дурної свідомості». Поет лиш на позір демонструє іронію та сарказм, зберігаючи для себе та найчутливіших – і найбільш терплячих – читачів найтонші ноти ліричної екзистенції:
«заглядаю у себе а там – знову не порожньо
знов росте розмарин і всілякі кульбаби
просипається попіл на голову білим борошном
манна з неба летить замість снігу і граду
заглядаю за край а там – далі життя буяє…»
(«White House»).
 
Повітряний велосипед
 
Іздрик у своїх «Меланхоліях» звично відкриває інтимні горизонти (любовної) лірики й оприсутнює найбільш дивовижні й ефемерні образи персонального світовідчуття і чуттєвості. Метафорика Іздрика доволі проста, на позір, й густо забарвлена інтимними інтенціями: «ти із моря бажань моїх темних / виринаєш як скеля гірська» («Окупація»).
 
Його класична лірика подеколи відсилає до основ традиції, якоїсь навіть ранньо-тичинівської мелодики:
«ти наче грушка медового золота
лиш надкуси – і проллється сік
в’язну мов джміль у твоєму солоді
зміг би – утік би
не зміг
не втік»
(«Джем»).
 
У той же час інтимна лірика Іздрика дуже сучасна, динамічна, і – несподівано – зворушлива: «в нас на двох є повітряний велосипед / і веселе розхристане птаство» («Summertime»).
 
Іздрик вдається до простих, побутових образів, щоб на їх тлі посилити враження від одного-двох – але вкрай влучних – метафоричних пострілів, що влучають у самісіньку десятку мішені, котрою – на вибір – є серце або розум читача, або й те, і те воднораз. Тема транспорту, як засобу пересування, а відтак руху, вічної подорожі якось органічно вплітається в образну картину збірки:
«грітиме мій двигун твій осяйний бензин
і не замерзнеш ти в буквах моїх і строфах»
(«Школа виживання»).
 
Ймовірно, в якісь моменти автор зривається на надмірну патетику, сльозливість, чи, навпаки, гіпертрофовану брутальність, що можна трактувати за спробу підмінити поняття поетичної майстерності епатажною грою на публіку. Проте в окремих текстах прослизає непідробна ніжність, маркуючи рядки і строфи чистою інтимністю, що надає сили звучанню збірки: «хто тебе мила вимолив / хто тебе з неба виманив» («Rattle»). І знов: «впізнаю твої вигини в пагонах в лозах у листі / чую голос твій в шумі дощу в перестуках коліс» («Trap»).
 
 
Але якимсь найбільш вимовним, найбільш відвертим й безжальним видається вірш «Очі страху». Саме цей текст декларує безумовність кохання, його приреченість у системі координат сучасних стосунків, де двоє так і не насмілюються до кінця відкритись одне одному:
«не лякайся – згадаюсь тоді лиш
як захочеш згадати сама
а повіриш мені
як повіриш
що крім тебе
нікого нема»
(«Очі страху»).
 
Пальці-коханці
 
Тілесність – одна з ключових тем у творчості автора. Він не лише не зрікається тілесного, а й цілком свідомо сакралізує його, виводить на чільне місце в топосі збірки, не вдаючись, разом із тим, до надмірної патетики чи непотрібного тут натуралізму. Важливо інше – Іздрик стверджує: «коли зникає пам’ять тіла / зникає все що було з нами» («White album»).
 
Разом із тим, поет свідомий глибинного конфлікту поміж тілесним і духовним, і вдало окреслює потенціал цього конфлікту, котрий, втім, аж ніяк не є обов’язковою умовою дійсності «тут і зараз» – принаймні, у вимірі поетичному: «можна зробити щоб тіло хотіло / можна вдавати що тіла немає» («Можна (Cut)»).
 
Не назвемо Іздрика відвертим епікурейцем, проте й надмірна аскеза йому непритаманна. Це поте відвертої чистої (на рубежі з язичницьким поклонінням) радості буття, засоби вираження якої домінують у його професійному інструментарії:
«релігія літа в повітрі розлита
мов заповіді висоти
мої у тобі вибухають квіти
і впевнено
сповнено
стигло
відкрито
в мені розростаєшся ти»
(«Симетрія симбіозу»).
 
І, звісно, ніщо не обходиться без лінивих і ніжних. Джармушівські мотиви не покидають Іздрика – він продовжує пророкувати виживання тільки коханцям/закоханим, розвиваючи тему: «виживуть персики сливи і вишні». Втім кінематографічні алюзії збірки не закінчуються на Джармуші – тут присутні і Ларс фон Трієр (недаремно назва збірки «Меланхолії» перегукується із назвою фільму «Меланхолія» згаданого режисера – тут закладено цілий пласт підтекстів та натяків, котрі слід аналізувати окремо й детально), і навіть Тарантіно. Врешті, уся ця історія, котру розповідає нам Іздрик – доволі кінематографічна. Якщо визначити жанр – це еротична драма з елементами трилеру і подеколи психоделічного детективу. І не варто розслаблятись, гадаючи, що усі пастки викрито й секрети розгадано – у автора завжди знайдеться в рукаві кілька додаткових краплених тузів.
 
У збірці присутні вірші, котрі хочеться цитувати повністю, настільки точно вони відображають дискурс захоплення тілесним, що переростає/проростає у тоншу, психоемоційну сферу й породжує ніжні ліричні візії:
«твоя епідерма нервова тендітна
пахне мені акварельним паперо
ти проростала в мені впродовж квітня
щоб розквітнути білим тепер аж
перли крохмальні крапельки поту
і алергічне почервоніння
так достеменно й не знаючи хто ти
жив би до червня твоєю тіню»
(«Paint point»).
 
Усе це крихке і б’ється
 
Іздрик органічно розробляє тему дихотомії вічного руху – тобто, долання шляху як фізичної величини, відстані між точками А і Б, а також закономірного кінця цього руху, котрий далеко не завжди дорівнює оцій точці Б, насправді. У цьому виявляється певна приреченість буття, що непокоїть поета, проте не настільки, щоб її замовчувати:
«під ранок заснеш – побачиш вві сні
як берег відходить від берега
і йдеш по мосту і хитається міст
з трухлявого зроблений дерева»
(«World music»).
 
Можливо, у мовленні автора прослизає певна втома, знеохоченість, що є ознакою закономірного кризового моменту. Закономірного – адже після моменту спаду завжди наступає катарсис, а відтак – оновлення, піднесення, що виявляється у акті творення. А втома – просто сірий шум, на тлі якого проступає все достоту вартісне, сама поезія в її оголеній, анатомічній природі:
«я незвідані букви пишу
і нейрони іскрять неохоче
сірий шум
сірий шум
сірий шум
переповнює вуха і очі»
(One shade of grey).
 
Уникаючи – зумисне – надмірної серйозності, Іздрик у окремих текстах виступає як своєрідний втомлений Будда, пропонуючи невідомій респондентці, чи то пак, ліричній героїні («хто ти така? чого тобі треба?»): «… а ти прилітай як тебе попустить – / у мене тут є печеньки…» («Печеньки»).
 
Іздрик не відмовляє собі у витонченій грі алітерацій, злегка заграє із читачем, бавлячись у словоплетиво на грані фолу, проте завжди витримуючи – одну, але високу – ноту звучання поетичного тексту, що і робить його, врешті, поезією:
«фонеми форелі фронтони фонтани
лише намистини на вервиці слів»
(«Щільні фізичні тіла»).
 
Слово від слова і камінь на камені
 
Іздрик вкрай рідко використовує прийоми пейзажного опису, майже відмовляється від локалізації внутрішнього наративу, залишаючи читачеві місце для припущень. Проте окремі мазки тим глибше вражають якоюсь невимученою, первинною красою: «молочний туман протікає між пальцями й пагорбами / відсвічує міддю оголений ранком ландшафт» («Early morning»).
 
 
Віднаходимо у збірці тексти, які вражають глибиною потуги, якимсь аж розпачливим надривом, простими, але разючими образами. У таких текстах оприявнюється весь поетичний хист Іздрика, стає очевидною філософсько-етична домінанта його творчості:
«все – порожні слова
й сам порожній я зроду
я не «хто
я не «що»
не «коли»
й не «куди»
божий дух лиш ширяє над темними водами
ув уяві своїй
і в уяві води»
(«Вакуум»).
 
І навіть якщо читач у якийсь момент запідозрить автора у мимовільному кокетуванні, все ж із легкістю виправдає, бо у цій певній нарочитості, зумисному упокоренню відчитуємо справжню щирість, глибинне осягнення власних особистісних кордонів: «боже прости ідіота / за те що не впав і не вмер молодим» («Fly my butterfly»).
 
Утім, незважаючи на те, що «вість блага потонула у жовтих водах річища», поет знаходить у собі внутрішній ресурс, аби запевнити себе – і нас: «арарат мій в мені поки ще залишаюсь цілим я» («Re-констурктор»).
 
Іноді в читача виникає враження, що він, власне, й не потрібен автору – у того є персональна, доволі весела гра на одного, і спостерігачі та обсерватори тут зайві. Хтозна, чи йде це на користь поезії у її сутнісному вимірі, проте, безумовно, це творить власний поетичний простір Юрія Іздрика, є ключем до розуміння його оригінальної методи версифікації. Можемо критикувати автора за надмірну прихильність до певної «забавності», форми, котра хибує на зниження концентрації змісту, а відтак, і зниження градусу напруги, чуттєвості, емоційної наповненості тексту і веде його до штучності, недбалості, «непрочитаності». Ще в окремі моменти присутнє відчуття відвертого «тролінгу» з боку поета, так добре знайомого з основами мережевої комунікації. Бажання злегка потролити читачів, напевно, є природнім для кожного автора – тією чи іншою мірою – однак дозволити собі реалізувати його можуть лише обрані сміливці.
 
Прагнучи віднайти оригінальне авторське мовлення, Іздрик направду успішно уникає більшості штампів і усталених метафор, присутніх у багажі сучасної української поезії. Натомість він іноді аж задалеко відходить від упізнаваних знаків і символів, збиваючись на концептуально незнайомі території і засновує там свої власні маленькі колонії поетичної риторики, внутрішній уклад яких так різниться від усього, що відбувається навколо.
 
Відзначимо, що збірка «Меланхолії» доволі неоднорідна за наповненням – густота поетичного слова коливається від абсолютної щільності до прозорої розрідженості, на кшталт повітря гірських вершин – того ж напівміфічного Арарату, наприклад. Вдихаючи цей розбовтаний у вакуумі кисень, можемо відчути, як паморочиться у голові і хочеться більшої певності й врівноваженості. Проте бажання це хвилеве, несуттєве, воно швидко забувається, коли віддаєшся уповні гіпнотизуючій мелодиці меланхолійного Іздрика.
 
Деяким недоліком значної за обсягом книжки є те, що тексти «Меланхолій» ніяк не структуровані, – і це створює враження певної «цеглинки», малопридатної для того, щоб «проковтнути» її на одному подиху. Так само це не додає цілісності, хоч автор, ймовірно, саме її мав на меті, формуючи контент книжки саме таким чином. Скоріше, в окремі моменти прагнемо внести певні логічні й пунктуаційні маркери в канву текстового матеріалу, вибудувати внутрішню систему координат для розуміння й розпізнавання текстуального ландшафту збірки. Інакше дуже легко заблукати в цих віршах, густих і самодостатніх, іноді навіть непіддатливих до читання, проте живих і таких, що резонують.
 
Поезія Юрія Іздрика, окрім всього, має ще й просвітницьку місію – адже звідки цей потяг до найменування творів по аналогії з відомими (й невідомими) рок-н-рольними хітами, звідки ця тонка алюзійність, відсилання до класиків літератури, музики й кінематографу? Безумовно, читаючи «Меланхолії», маємо добру нагоду збагатитись інтелектуально, духовно, естетично. Це, якщо ви готові не зважати на нецензурну лексику, присутню у текстах (утім, цензура і нормативи, такі любі серцям окремих мовних пуристів і критиків, – поняття, що перебувають далеко за межами персонального світу Іздрика, а, відтак, і його відданих читачів та поціновувачів).
 
Утім, автор не схильний абсолютизувати значення своїх поетичних одкровень і перетворювати їх у своєрідні дидактичні формули, хоч, власне, дидактичний тон і можна простежити в окремих поезіях. Натомість Іздрик, наближаючись до ролі філософа-антрополога, котрому ніщо людське, втім, не чуже, подивовано й екстатично прорікає (так, саме це слово тут є доречним), чи, може, молиться про своє – і наше – зречення, а, відтак, порятунок зі словесного безуму:
«щось вони собі там читають..
щось собі там думають..
потім кажуть: ми на ваших словах виросли!
а я дивлюся в очі їхні безумні
і прошу: змилуйся над ними господи
і наді мною змилуйся..»
(«They live»).
Вам може бути цікаво
Пострадянський колаж Олега Сенцова
Галина Вдовиченко зустрінеться з читачами у Луцьку
Під прицілом «Оптики Бога»
Озброєні
Михайлова Вікторія
Знижка – 18% на все! Святкуємо 18-річчя «Видавництва Старого Лева»
stary_lev Стежити
дописів читачів