«Не відпускай мене»: невже хтось думав, що у них немає душ?
Єфремова Анастасія
13.09.2016
Події роману «Не відпускай мене» Кадзуо Ішіґуро відбуваються в альтернативній Англії другої половини XX століття, де науково-технічний прогрес досяг небачених результатів. У центрі оповіді – історія учнів привілейованого інтернату Гейлшем, а саме трійці – Кеті, Томмі й Рут, – з якою проживаєш історію від початку до кінця. Учні Гейлшему та кількох інших шкіл, які згадує автор, приречені бути донорами. Саме цього їх там і вчили з дитинства, саме про це «розповідали не розповідаючи» на всіх уроках, які навіть й побіжно не стосувалися теми донорства. Але ця історія не про новітні технології або досягнення медицини, а про абсурдність того прогресу, який досягається ціною людського життя і людської душі.
Роман складається з трьох частин, кожна з яких відведена одному з етапів у житті Кеті, Рут і Томмі. У першій частині дія відбувається в Гейлшемі і являє собою спробу вже дорослої Кеті Г. згадати, з чого все почалося, осмислити події минулого й ті натяки, недомовки, в яких вони зростали. Кадзуо Ішіґуро обирає звичну для себе манеру викладу, розкриваючи правду поступово. Тож лише під кінець книжки всі деталі складаються в єдину картину, від якої мурашки бігають по спині й волосся стає дибки. У другій частині учні, уже підлітки, переїжджають до місць, вже не надто пов’язаних з Гейлшемом. Головні герої опиняються в Котеджах, де частково отримують доступ до зовнішнього світу, від якого були відмежовані в школі. Події в Котеджах застигають, занурюючись у неспокійний сон перед чимось більш значущим. Третя частина оповідає про той період, який стає початком нового і одночасно кінцем історії. Не буду надто заглиблюватися в сюжет, бо це було б жорстоко з мого боку.
Вони всі завжди знали, ким є насправді та для чого виведені на цей світ. Та зізнатися навіть самому собі, ще тоді, у дитинстві, коли було так багато натяків, було надважким завданням. Вони уникали говорити одне з одним про свою «інакшість», ховаючись від правди, яку неможливо сприйняти. Усі вони – донори, й життя їхнє визначене наперед. На відміну від більшості антиутопій, герої навіть не повстають проти усталеного порядку. Чому? Ну, може, тому, що той порядок, який складався роками, надто абсурдний, щоб проти нього повставати. Може тому, що заперечувати існування душі в людей, які створені за людською подобою, все одно, що заперечувати існування в них, наприклад, рук чи серця. Абсурд – з одного боку. І віра у звичайне життя – з можливістю обирати роботу, подорожувати, кохатися й народжувати дітей, любити, поки смерть не розлучить, – з іншого. Та механізм уже запущений і ніякого «іншого» бути не може. І доля героїв книжки – свідчення нашої жорстокості й байдужості, бо історія ця насправді як про них, так і про нас.
«Не відпускай мене» – композиція номер три з альбому «Пісні в темряві» Джуді Бріджвотер на касеті, що дісталася Кеті Г. на одному з Розпродажів. Знову і знову, коли в спальні на шість дівчат нікого не було, вона підспівувала: «Не відпускай мене... Моє серденько... Не відпускай мене...» Те, що уявляла Кеті, чуючи ці слова, не збігалося з текстом пісні, але збігалося з її життям, позбавленим багатьох речей та можливостей, які були доступні звичайним людям (без будь-яких лапок). Танцюючи під цю пісня, у своїх руках вона плекала старий світ, хоча сама була уособлення жахливого нового світу.
Над оформленням українського видання працювали дизайнери Оксана Йориш та Назар Гайдучик. У вугільних ілюстраціях – напружених замальовках – герої книжки зажили новим життям – не менш абсурдним і трагічним, мовчазним і водночас надзвичайно промовистим. Бо саме так написаний роман – стримано, наче звіт лікаря, що слідкує за перебігом хвороби, зі сльозами, але без істерик (за винятком лише одної). Бо ще не придумано таких емоцій, почуттів і слів, щоб описати історію Кеті, Рут, Томмі й ще сотень чи, може, тисяч людей, які кимось були позбавлені права мати душу.
Книжка, яку варто читати хоча б тому, що мало де ще про таке прочитаєш, тому що колись ця історія може стати і нашим майбутнім. І якщо, не дай Боже, колись стане, то чи і тоді ми залишимось на стороні наших героїв? Роман залишає після себе надто багато питань. І хочеться закричати: «Стійте! Так не можна, поясність все до ладу!» Але остання сторінка вже перегорнута.
Цитати з роману:
Ми пішли до «Вулворта», і я негайно відчула себе краще. Навіть тепер я люблю такі місця: величезні крамниці з багатьма стелажами, на яких лежать яскраві пластикові іграшки, вітальні листівки, купи косметики, де є, можливо, навіть фотобудка. Сьогодні, якщо я потрапляю до міста і повинна якось змарнувати час, я йду в таку крамницю — там можна тинятися і насолоджуватись, нічого не купуючи…
***
…Коли «ми втрачали щось цінне, шукали його і шукали і все одно не могли знайти, то могли не почуватись цілковито нещасними. Ми могли бодай якось заспокоїтись думкою про те, що одного дня, коли виростемо і зможемо подорожувати країною, ми поїдемо до Норфолка і відшукаємо там загублене».
***
…Десь під сподом ми залишались саме такими: охоплені страхом перед навколишнім світом, і — хоч як би самі себе за це зневажали — неспроможні одне одного відпустити.
***
Ми відбирали ваші творчі роботи, тому що думали, що це проявить ваші душі. Або, якщо точніше — щоб довести, що ви взагалі маєте душі.
***
Після війни, на початку п’ятдесятих, коли так швидко почали відбуватись нові наукові прориви, не було часу для того, щоб критично оцінювати ситуацію, ставити тонкі запитання. Несподівано перед нами з’явилися всі ці нові можливості, нові способи лікувати стільки невиліковних раніше захворювань. Саме на цьому зосередилась загальнолюдська увага, цього всі найдужче прагнули. І протягом тривалого часу люди воліли вірити в те, що ці органи з’являються нізвідки, щонайбільше — виростають посеред якогось вакууму. Так, заперечення траплялись. Але на момент, коли люди почали думати про... про учнів, на той час, коли вони звернули увагу на те, як вас вирощували і чи взагалі вас слід було створювати — на той момент було вже занадто пізно. Повернути процес назад було неможливо. Як можна попросити людей, які побачили, що рак — виліковний, як можна попросити їх відмовитися від ліків і повернутись у темні часи? Дороги назад не було.
***
Того дня, коли я спостерігала, як ти танцюєш, я бачила дещо інше. Бачила, як надходить новий світ. Більш розвинений, продуктивний, так. У ньому було більше ліків від давніх захворювань. Це чудово. Але це жорстокий, немилосердний світ. І я бачила маленьку дівчинку, з міцно заплющеними очима, вона притискала до грудей світ минулого і знала в душі, що світ цей неможливо вберегти, вона пригортала його до себе і благала не відпускати її.
***
Вона лежала в лікарняному ліжку, і мені вистачило лише зиркнути на її обличчя в тьмяному світлі, щоб упізнати той вираз, який мені так часто доводилось бачити в інших донорів. Здавалось, вона намагалась зазирнути всередину себе, щоб засвідчувати й усвідомлювати краще всі розрізнені ділянки болю в тілі…
***
Я постійно думаю про річку з дуже швидкою течією. І про двох людей у воді, які намагаються триматись одне за одного, триматися з усіх сил, але врешті вони виснажуються. Течія надто сильна. Вони мусять одне одного відпустити, роз’єднатися. Так я думаю про нас. Як шкода, Кет, адже ми любили одне одного все життя. Але ж ми не можемо назавжди залишитися разом.
***
Невдовзі довгі самотні години, подорожі, збитий сон проникають у все твоє існування і стають частиною тебе, і всім це помітно — у твоїй поставі, у погляді, у тому, як ти рухаєшся і розмовляєш.
***
Щойно я провадитиму спокійніше життя у тому центрі, куди мене відішлють, я заберу туди з собою Гейлшем, схований у безпеці моєї пам’яті, і ніхто не зможе відібрати цього у мене.
***
Кілька днів тому я розмовляла з одним зі своїх донорів, який скаржився, як швидко зникають спогади, навіть найцінніші. Я з цим не погоджуюсь. Ті спогади, які ціную найдужче, ніколи не тьмяніють.
***
Я думала про непотріб, про лопотіння пластику між гілками, про смугу різного брухту, що застрягнув уздовж паркана — заплющила очі й уявила, що сюди прибило всі можливі речі, які я губила ще від самого дитинства, і ось тепер я стояла перед ними, і варто було зачекати мені трохи довше, на обрії з протилежного краю поля повинна була з’явитись крихітна постать, яка збільшувалась би, аж поки я не впізнала б Томмі — він помахав би мені, а може, навіть гукнув.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно