Мистецтво без «-ізмів»
27.01.2015
Тета Цибульник, Korydor
«Уміти використовувати всі ресурси (досвід, призвичаєне око, емоційну зрілість) і залишатись водночас дитиною – ось один із найважчих викликів, які постають перед художником. І не чари втраченої наївності ваблять його в цьому, а сила й абсолютна повнота первозданних емоцій, які він здатен передати»
(Франсуаза Барб-Ґалль)
Кілька років тому «Культурний проект» привозив у Київ відому французьку мистецтвознавицю і педагогиню Франсуазу Барб-Ґалль, яка провела п’ятиденний семінар «Як розмовляти з дітьми про мистецтво». Її однойменна книга, написана у 2002 році та вже перекладена багатьма мовами, стала класичним порадником для музейних працівників, освітян і батьків. Нині ж завдяки «Видавництву Старого Лева» вона нарешті з’явилась у якісному українському перекладі Софії Рябчук. З цієї нагоди, до речі, Франсуаза радо прийняла запрошення знову приїхати в Київ на цьогорічний «Книжковий Арсенал».
Книга «Як розмовляти з дітьми про мистецтво» насправді призначена не лише для тих, хто має справу з дітьми. Її можна сприймати як базовий посібник із візуальної грамотності, що побіжно ілюструє еволюцію сюжетів, стилів і задач мистецтва в історичній перспективі. Вона не претендує на те, щоб висвітлити історію мистецтва, адже тут вибірково розбирається лише тридцять картин від XV століття до 1980-х років. Натомість вона пропонує методологію – як слід дивитися на живопис і на що звертати увагу, щоб картина розкрилася і набула змісту.
Така книга, без сумніву, підкаже батькам і вчителям, як зацікавити дітей мистецтвом і як відповідати на їхні несподівані запитання. Водночас вона стане добрим путівником для тих дорослих глядачів, які в мистецьких інституціях замість рятівних орієнтирів наштовхуються на зверхній тайнопис, що здатен в зародку знищити щирий інтерес. Буде вона цікава і досвідченим поціновувачам мистецтва, які б хотіли поглянути на знайомий предмет свіжим оком і загострити увагу на деталях, що вже почали сприйматися як належне.
Та насамперед це грайлива книга про мистецтво, яка сподобається тим, хто незалежно від віку здатен насолодитися невимушеним перегукуванням між образом, словом і уявою. На відміну від теоретичних посібників, які, на думку Барб-Ґалль, «розхолоджують читача», тут відправною точкою для розмови про мистецтво стає сама картина, тобто безпосередній чуттєвий досвід. Нас, дітей і дорослих, запрошують відчути насолоду споглядання, давши волю фантазії, асоціаціям і парадоксальним спостереженням. При цьому грайливість не означає безвідповідальність: авторка говорить про свій предмет компетентно й інформативно. А те, що книга написана простою і ясною мовою, яку зрозуміє й дитина, аж ніяк не шкодить її пізнавальній цінності, а навпаки, сприяє вишуканій влучності формулювань.
То як розмовляти з дитиною про мистецтво? Передусім її потрібно зацікавити цією темою. Барб-Ґалль попереджає, що це доволі тонка справа, і надмірний ентузіазм дорослого може легко все зіпсувати. Замість того, щоб апелювати до значущості певних творів мистецтва, краще щиро, але ненав’язливо поділитися з дитиною власними емоціями від улюблених робіт. Та найголовніше – дати їй змогу самій виявити власні вподобання, і зрештою поважати її вибір. Зустріч із мистецтвом повинна запам’ятатися дитині як радісний досвід, тому не слід перевантажувати її інформацією та виснажувати надто довгими музейними відвідинами.Барб-Ґалль умовно виділяє три вікові категорії маленьких глядачів: 5–7 років, 8–10 років і 11–13 років – і пояснює, які саме аспекти живопису найімовірніше цікавитимуть дітей різного віку. Так, найменших дітей будуть приваблювати яскраві кольори, чіткі форми, зрозумілі емоції та впізнавані об’єкти з їхнього повсякденного життя. Якщо робота їх чимось зачепить, то легко перенесе у світ уяви, і вони охоче породжуватимуть власні інтерпретації та асоціації. Трохи доросліших дітей приваблюватиме впізнавання на картинах характерних персонажів (героїв, злодіїв, монстрів) та архетипічних сюжетів (перемога добра над злом). Найстарші діти будуть охоче дізнаватися про контекст творів мистецтва: особистість художника, обставини появи роботи, історичний період і стиль, із яким пов’язують твір. Також їм буде цікаво розшифровувати символи, що відкриють доступ до прихованих змістів картини.
Переважна частина книги побудована як діалог між уявною дитиною, яка задає питання чи озвучує власні спостереження про певний твір мистецтва, та уявним дорослим, який відповідає, пояснює, доповнює. Важливо, що дитячий голос завжди звучить першим і задає тему розмови. Тобто в освітній моделі, яку пропонує Барб-Ґалль, немає примусу й авторитетного повчання – натомість, рушійною силою пізнання стає конкретний інтерес дитини, що виникає під час зустрічі з твором мистецтва, а завдання педагога полягає в тому, щоб цей інтерес підживити.
Дитячий голос часом підмічає на картинах несподівані деталі, що спроможні стимулювати уяву й дорослого: здається, у Джоконди немає волосся, а голова жінки на картині Латура схожа на яйце! А чому у «Спальні в Арлі» Ван Гога всіх речей по дві штуки, хоча художник живе там сам? (Можливо, щоб почуватися не так самотньо…) А чому Марк Шагал на картині «День народження» зобразив себе без рук? (Мабуть, з руками було б важче літати…) Взагалі, голос дорослого зовсім не прагне видатися всезнаючим і часто відповідає здогадками й припущеннями, наголошуючи на відкритості трактувань. І це, звісно, провокує дитину самостійно міркувати й фантазувати.
Та лунають і такі питання, що влучають «у яблучко»: чому Пікассо писав некрасиві картини, який сенс у «каляках-маляках» Поллока, і хіба не кожен може малювати, як Мондріан. Коректна відповідь на них дуже важлива, оскільки допоможе дитині зрозуміти найвагоміші зміни, що відбулися в мистецтві за останнє століття.
Діалог між дитиною і дорослим у книзі Барб-Ґалль не лише ілюструє педагогічний процес. Він задає певну динаміку споглядання, що відкриває нам розмаїтість нюансів і точок зору. Схожий принцип було втілено в іншому впливовому проекті з мистецької освіти Smarthistory, що нині є частиною освітньої платформи Khan Academy. Основу навчального матеріалу там становить велика колекція коротких діалогів, записаних на диктофон двома нью-йоркськими мистецтвознавцями, які ходили музеями світу та обговорювали найважливіші роботи, що траплялись їм на очі. На переконання авторів проекту, саме діалог – живий, спонтанний, суб’єктивний – якнайкраще пасує для обговорення історії мистецтва, на відміну від монолітного й авторитетного тексту підручника, що штучно згладжує всі можливі суперечності.
Барб-Ґалль нагадує, що найочевидніші питання не так просто вкладаються у слова. Питання – це інструмент пізнання, що вимагає від нас інтелектуального тонусу й чутливості до меж власного розуміння. Влучно сформульоване питання справляє на нас ефект очуднення, загострюючи сприйнятливість до твору мистецтва. І хоч у книзі ця роль формально відводиться дитині, насправді це голос будь-якого допитливого розуму, що не втратив здатність дивуватися. Більш того, обидва голоси – зчудований «дитячий» і обізнаний «дорослий» – цілком можуть уживатися в одній свідомості, спонукаючи внутрішню динаміку пізнання. Тому книга «Як розмовляти з дітьми про мистецтво» може також стати посібником зі спілкування з власною внутрішньою дитиною.
Єдине, чого бракує цій чудовій книзі — це бодай спроби відобразити розмаїтість і складність сучасних уявлень про мистецтво. Певно, авторка свідомо обмежує фокус книги самим лише живописом, уникаючи згадок про інші численні форми, яких може набувати мистецький твір. Дивує радше те, що вона так і не проговорює очевидну тезу про нетотожність мистецтва і живопису. Іншими словами, цієї книги все ж буде замало, щоби підготуватися до походу в музей сучасного мистецтва. Якщо це й видається прикрістю, то лише через переконання, що для Франсуази Барб-Ґалль не завдало би клопоту підібрати влучні слова, аби зробити прозорим навіть найскладніший мистецький тайнопис.
Як казав Альберт Ейнштейн, якщо ви не можете щось пояснити шестирічній дитині, ви самі цього не розумієте. І навпаки, згадується порада: аби щось насправді добре вивчити, потрібно розтлумачити це іншим. Тож книга «Як розмовляти з дітьми про мистецтво» дозволить прояснити свій розум незалежно від того, яка ваша мета – навчатися чи навчати. Зрештою, в певному сенсі, це майже одне й те саме.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно